Ми, радянські піддані, які пережили розкуркулення, голодомор 1932-1933 років, війну, післявоєнний голодомор, легше переносили голод, яким кати-чекісти морили нас. Бувало, в очах темніє від спазмів в голодному шлунку, коли вже не відчуваєш болю і виникає байдужість до всього: до життя, до людей, до смерті і до страху. Стаєш схожим на камінь, не реагуючи ні на що.
Німці, англійці, фіни та литовці, латиші, естонці тяжче адаптувалися до голоду. Вони були більше зніжені, з черевцями від «буржуазного ярма», бо звикли їсти добре і достоту.
Особливі богатирі латиші і естонці. Їм потрібно було більше калорій і їжі.
На латишів-велетнів табірне інтендантство не знаходило взуття і бушлатів. Для них в майстернях, де працювали інваліди-політзеки, бушлати перешивали з двох на один.
Я бачив, як ці гіганти божеволіли з голоду. Вони лазили по табірних смітниках біля кухні і збирали в котелки недоїдки з риби: голови, луску, потрошки і будь-яку гнилизну з продуктів, а потім в бараці варили. У них була божевільна байдужість до всього, що їх оточувало, лише єдине бажання зберегти ту гниль, боячись, щоб, не дай Боже, хто не вкрав її.
В мене від голоду під час слідства в Києві, в центральній тюрмі КДБ на Короленка, 33 опух живіт, а в колінах терлися кістки одна об одну.
Знявши з плити те вариво, вони його хлебтали, як пси. Ковтали ту переварену гниль смітників. Всі вони захворіли на кривавий понос і загинули. Бувало, вранці встаємо голодні, а поруч на нарах лежать мертві тіла богатирів: латишів, естонців.
Після підйому вбігає в барак нарядчик з наглядачами-чекістами і кричить: «Выходи без последнего!» Били тих, хто зіштовхувався з ними в проході дверей. А помітивши тих, які лежали на нарах, починали бити, навіть мертвих. Витягнуть їх з бараку, задубілих, і складають поруч ногами до вахти. Приводять з господарчого двору підсліпкувату кобилу, мотузкою прив’язують мерців до оборку, і та кобила тягне їх до брами-вахти.
Приходять начальники табору, мордастий садист Рижов, старший лейтенант Ревков, начальник режиму лейтенант Волков, опери, старші лейтенанти Ходун та Якобсон з табірними «придурками» та «холуями» з зеків. Складають акт і наглядач Сєров зі старшиною та солдатом червонопогонником чіпляють кожному мерцю на ногу ярлик на дроті з номером і серією своєї табірної назви. Солдат-червонопогонник проходить понад головами небіжчиків і тяжким молотком пробиває черепи, а другий штиком проколює груди, де заклякло серце. Трупи витягують за браму табору, на якій при вході було написано великими літерами «Только честным трудом ты выходишь на свободу!»
На госпдворі збивали з горбиля домовину-ящик на кілька трупів і вантажили на платформу вагона, який у супроводі офіцера-чекіста супроводжувався до міста Норильська — під гори Шмітиху або Ведмежу, де трупи скидали в шурф виробленої шахти, яку з часом засипали землею з сусіднього терикона. Раніше політв’язнів ховали без домовин-ящиків, а загортали трупи в гнилу мішковину та вивозили під гору Шмітиху та Ведмежу, які слугували пам’ятниками епохи комунізму. Не думав-не гадав, випускник Київського університету Отто Шмідт, що його ім’ям більшовики увічнять тисячі закатованих та заморених голодом жертв, серед яких найбільше українців.
Працюючи в 104-ій штрафній бригаді і розвантажуючи ліс на станції Каєркан, я бачив, як на одній платформі вагона стояло безліч ящиків з мерцями-політв’язнями. Одна домовина-ящик була зроблена теслями-політв’язнями зі щита, на якому був напис, як на брамі табору.
Помічники бригадира — кримінальники Симоненко і Михайлов з Харкова кричали на нас-штрафників: «Дивіться! Вже пішли чесно на волю, такі ж «мусора», як і ви!»
За виконану норму бригадиру давали бридку запіканку з розрізаної на квадрати вчорашньої вівсяної з остюками каші. Ту кашу як додаток за виконану норму називали плюс — 1, 2, 3, 4. Бригадир видавав ці запіканки на свій розсуд.
Голод примушував політв’язнів віддавати свої останні фізичні сили на виконання високих норм, аби отримати той мізерний плюс, придуманий чекістами для виснаження людей, щоб перетворити їх на доходяг та з пробитими черепами евакуювати під Норильськ на вічний спокій.
Я бачив як в табірному бараці один політв’язень від голоду перерізав вену і пускав свою кров на плиту, а потім пожадливо злизував. Чекістські вовки, які керували гулагами, сьогодні на пільгових пенсіях. Вони хизуються своїми заслугами катів. Про це політв’язні склали пісню:
Німці, англійці, фіни та литовці, латиші, естонці тяжче адаптувалися до голоду. Вони були більше зніжені, з черевцями від «буржуазного ярма», бо звикли їсти добре і достоту.
Особливі богатирі латиші і естонці. Їм потрібно було більше калорій і їжі.
На латишів-велетнів табірне інтендантство не знаходило взуття і бушлатів. Для них в майстернях, де працювали інваліди-політзеки, бушлати перешивали з двох на один.
Я бачив, як ці гіганти божеволіли з голоду. Вони лазили по табірних смітниках біля кухні і збирали в котелки недоїдки з риби: голови, луску, потрошки і будь-яку гнилизну з продуктів, а потім в бараці варили. У них була божевільна байдужість до всього, що їх оточувало, лише єдине бажання зберегти ту гниль, боячись, щоб, не дай Боже, хто не вкрав її.
В мене від голоду під час слідства в Києві, в центральній тюрмі КДБ на Короленка, 33 опух живіт, а в колінах терлися кістки одна об одну.
Знявши з плити те вариво, вони його хлебтали, як пси. Ковтали ту переварену гниль смітників. Всі вони захворіли на кривавий понос і загинули. Бувало, вранці встаємо голодні, а поруч на нарах лежать мертві тіла богатирів: латишів, естонців.
Після підйому вбігає в барак нарядчик з наглядачами-чекістами і кричить: «Выходи без последнего!» Били тих, хто зіштовхувався з ними в проході дверей. А помітивши тих, які лежали на нарах, починали бити, навіть мертвих. Витягнуть їх з бараку, задубілих, і складають поруч ногами до вахти. Приводять з господарчого двору підсліпкувату кобилу, мотузкою прив’язують мерців до оборку, і та кобила тягне їх до брами-вахти.
Приходять начальники табору, мордастий садист Рижов, старший лейтенант Ревков, начальник режиму лейтенант Волков, опери, старші лейтенанти Ходун та Якобсон з табірними «придурками» та «холуями» з зеків. Складають акт і наглядач Сєров зі старшиною та солдатом червонопогонником чіпляють кожному мерцю на ногу ярлик на дроті з номером і серією своєї табірної назви. Солдат-червонопогонник проходить понад головами небіжчиків і тяжким молотком пробиває черепи, а другий штиком проколює груди, де заклякло серце. Трупи витягують за браму табору, на якій при вході було написано великими літерами «Только честным трудом ты выходишь на свободу!»
На госпдворі збивали з горбиля домовину-ящик на кілька трупів і вантажили на платформу вагона, який у супроводі офіцера-чекіста супроводжувався до міста Норильська — під гори Шмітиху або Ведмежу, де трупи скидали в шурф виробленої шахти, яку з часом засипали землею з сусіднього терикона. Раніше політв’язнів ховали без домовин-ящиків, а загортали трупи в гнилу мішковину та вивозили під гору Шмітиху та Ведмежу, які слугували пам’ятниками епохи комунізму. Не думав-не гадав, випускник Київського університету Отто Шмідт, що його ім’ям більшовики увічнять тисячі закатованих та заморених голодом жертв, серед яких найбільше українців.
Працюючи в 104-ій штрафній бригаді і розвантажуючи ліс на станції Каєркан, я бачив, як на одній платформі вагона стояло безліч ящиків з мерцями-політв’язнями. Одна домовина-ящик була зроблена теслями-політв’язнями зі щита, на якому був напис, як на брамі табору.
Помічники бригадира — кримінальники Симоненко і Михайлов з Харкова кричали на нас-штрафників: «Дивіться! Вже пішли чесно на волю, такі ж «мусора», як і ви!»
За виконану норму бригадиру давали бридку запіканку з розрізаної на квадрати вчорашньої вівсяної з остюками каші. Ту кашу як додаток за виконану норму називали плюс — 1, 2, 3, 4. Бригадир видавав ці запіканки на свій розсуд.
Голод примушував політв’язнів віддавати свої останні фізичні сили на виконання високих норм, аби отримати той мізерний плюс, придуманий чекістами для виснаження людей, щоб перетворити їх на доходяг та з пробитими черепами евакуювати під Норильськ на вічний спокій.
Я бачив як в табірному бараці один політв’язень від голоду перерізав вену і пускав свою кров на плиту, а потім пожадливо злизував. Чекістські вовки, які керували гулагами, сьогодні на пільгових пенсіях. Вони хизуються своїми заслугами катів. Про це політв’язні склали пісню:
О, Норильськ, заполярне місто,
Місто каторги й спецтаборів!
Там гуляло криваве злодійство
І насильство чека й оперів.
Місто каторги й спецтаборів!
Там гуляло криваве злодійство
І насильство чека й оперів.
Там замучені трупи машини
Під ту Шмітиху мертвих везуть,
А над нами задимлені труби
Все голосять і журно гудуть.
Під ту Шмітиху мертвих везуть,
А над нами задимлені труби
Все голосять і журно гудуть.
Микола БАРБОН,
політв’язень норильських таборів
політв’язень норильських таборів