Результати вражаючі, але парадокс в тому, що кілька десятиліть в жодній енциклопедії, навіть в такій, як «Космонавтика», про нього ви не знайдете жодного слова. Ніби й не існувало такої людини. Пояснюється це тим, що його розробки були пов’язані з обороною країни. Сам конструктор Валентин Петрович ставився до цього спокійно, навіть байдуже. А інколи заявляв: «Та хіба я один це робив? Занадто шкідливо перебільшувати свій внесок…»
Народився він 2 вересня 1908 року в Одесі. Саме в цьому причорноморському місті й склалася мета і сенс його подальшого життя. Навесні 1921 року Валентин ознайомився з творами Жюля Верна, які його доводили до потрясіння: «Під час читання у мене перехоплювало подих, серце калатало. Я був щасливим. Стало зрозуміло, що здійсненню цих зачарованих польотів і повинен присвятити своє життя без залишку…» Став вивчати праці Костянтина Ціолковського, започаткував з ним листування. Вчений відповідав одеському школяреві, надсилав свої книжки, цікавився, наскільки серйозне у нього захоплення космонавтикою.
У травні 1929 року у Ленінграді на квартиру керівника газодинамічної лабораторії Миколи Тихомирова прийшов юнак, який вчився на фізико-математичному факультеті державного університету. Це і був Валентин Глушко. Він запропонував проект незвичного космічного корабля-гелікоптера. Оригінальна пропозиція настільки сподобалася Миколі Івановичу, що вчений запросив винахідника на роботу до газодинамічної лабораторії, яка підпорядковувалася військовому науково-дослідному комітету при Реввоєнраді країни. 15 травня Валентин став співробітником ГДЛ.
У ракетній техніці того часу майже все було незвичним. Але те, що задумав вчорашній студент з України, здавалося воістину дивним. Він загорівся бажанням створити принципово новий ракетний двигун — електричний. У 1929-1930 роках експериментує з електротермічними двигунами, розробляє проект космічного корабля геліоракетоплана, шукає ефективне паливо. Незабаром з’являються креслення першого дослідного ракетного двигуна ОРМ-1. У кінці 1930 року перший рідинний ракетний двигун (РРД) виготовляється у металі, де запуск здійснюється за допомогою запалювання або шляхом використання палива, що самозагорається. Роботи ці привертають увагу начальника озброєнь РСЧА Михайла Тухачевського. 16 травня він представляє В. Молотову проект постанови про створення першого в світі Ракетного науково-дослідного інституту.
Тим часом В. Глушко як розробник РРД швидко просувається вперед: випробовує у тридцятих роках спочатку 26, а ще через кілька років 44 модифікації ОРМ, не забуваючи і про пропаганду наукових знань. 1935 року разом з Георгієм Лангемаком видає книгу «Ракети, їх будова і застосування». Наступного року конструктор здійснює наземні випробування двигуна на ракетоплані РП-318 і крилатій ракеті конструктора Сергія Корольова. Публікує науково-технічну працю «Рідинні палива для ракетних двигунів». У березні 1938 року хвиля «червоного терору» докотилася і до стін цілком таємного Ракетного НДІ. Настав зірковий час для бездар і негідників, які сповна компенсували наукову невідповідність демагогією і пафосом боротьби «за чистоту рядів».
Ось що заявив один з тогочасних «бійців» С. Ядушкін на бюро технічної ради інституту: «…треба, товариші, визнати поведінку Глушка ненормальною як радянського інженера», а через тиждень продовжив: «Глушко був під великим заступництвом ворога народу Лангемака, що дає нам підставу насторожитися… Якщо Глушко не перебудується, то ми повинні поставити питання про нього з усією більшовицькою відповідальністю». І не тільки поставили, але й радикально, по-більшовицькому це питання вирішили. Прийшов до тями Валентин Петрович тільки у пересильному таборі НКВС при авіамоторному заводі № 15 у Казані.
У своїй біографії В. Глушко написав після війни про це «чудове перевтілення» радянського вченого у рядового зека: «Від 1939 року я став керівником відокремленого від інституту підрозділу. Спеціалізувався на літакових ракетних прискорювачах». Робота була плідною: його ракетні прискорювачі пройшли випробування на бойових літаках ПЕ-2Р, ЛА-7, ЛА-120-Р, ЯК-3, СУ-6. Перебуваючи після війни за розпорядженням Сталіна у Німеччині, знайомлячись з трофейною ракетною технікою, Валентин Петрович так аналізував події недавнього минулого: «Бойовий досвід конструювання і випробування ракетних двигунів, розроблених нами у сорокових роках, послужив надійним фундаментом для наступних наших розробок. Маючи 18-річний досвід ми спеціалізувалися на розробці потужних РРД». Від 1948 року Валентин Глушко з соратниками починає штурм першої космічної швидкості і вже 1954 року надходить на випробування ракета «Восток». На його двигунах нового покоління була небачена до цього потужність.
1958 року Валентина Петровича обрали дійсним членом АН СРСР. Після здійснення польоту Юрія Гагаріна у космосі академік Анатолій Благонравов записав у блокноті: «Для того, щоб здійснити орбітальний політ людини навколо земної кулі, необхідна була розробка відповідних ракетних двигунів». 1974 рік — ще одна віха на творчому шляху Валентина Глушка. Його призначили генеральним конструктором науково-виробничого об’єднання «Енергія». «У новому колективі я почав з переосмислення ідей і виробничого злету, задуманого ще Сергієм Корольовим. Треба було позбавитися від усього, як мені здавалося, зайвого, спрямувати зусилля на головні напрями». 9 липня 1981 року відбулося успішне випробування найпотужнішого у світі ракетного двигуна РД-170. Його вже чекала «Енергія» — носій, якому Валентин Петрович надавав найважливішого значення. 15 листопада 1988 року полетів у космос і «Буран». До останнього подиху наш земляк залишався великим мрійником: «Я переконаний, що створення ракетних двигунів потужністю у мільярд кінських сил буде здійснено вже в цьому столітті».
Важка хвороба доконала видатного вченого і конструктора в галузі ракетно-космічної техніки, одного з найближчих соратників і земляків Сергія Корольова. Валентин Глушко помер 10 січня 1989 року. Його видатні заслуги перед Вітчизною були високо поціновані: двічі Герой Соцпраці, академік, лауреат Ленінської і двох Державних премій СРСР. Почесний громадянин міст Одеси, Калуги, Елісти. Бронзовий бюст і меморіальна дошка встановлені в Одесі — його рідному місті. Ім’ям творця реактивних двигунів до космічних і глобальних ракет названа мала планета № 6357 і кратер на Місяці.
Валентин САНДУЛ,
член Авіакосміч
ного товариства України
м. Київ
Народився він 2 вересня 1908 року в Одесі. Саме в цьому причорноморському місті й склалася мета і сенс його подальшого життя. Навесні 1921 року Валентин ознайомився з творами Жюля Верна, які його доводили до потрясіння: «Під час читання у мене перехоплювало подих, серце калатало. Я був щасливим. Стало зрозуміло, що здійсненню цих зачарованих польотів і повинен присвятити своє життя без залишку…» Став вивчати праці Костянтина Ціолковського, започаткував з ним листування. Вчений відповідав одеському школяреві, надсилав свої книжки, цікавився, наскільки серйозне у нього захоплення космонавтикою.
У травні 1929 року у Ленінграді на квартиру керівника газодинамічної лабораторії Миколи Тихомирова прийшов юнак, який вчився на фізико-математичному факультеті державного університету. Це і був Валентин Глушко. Він запропонував проект незвичного космічного корабля-гелікоптера. Оригінальна пропозиція настільки сподобалася Миколі Івановичу, що вчений запросив винахідника на роботу до газодинамічної лабораторії, яка підпорядковувалася військовому науково-дослідному комітету при Реввоєнраді країни. 15 травня Валентин став співробітником ГДЛ.
У ракетній техніці того часу майже все було незвичним. Але те, що задумав вчорашній студент з України, здавалося воістину дивним. Він загорівся бажанням створити принципово новий ракетний двигун — електричний. У 1929-1930 роках експериментує з електротермічними двигунами, розробляє проект космічного корабля геліоракетоплана, шукає ефективне паливо. Незабаром з’являються креслення першого дослідного ракетного двигуна ОРМ-1. У кінці 1930 року перший рідинний ракетний двигун (РРД) виготовляється у металі, де запуск здійснюється за допомогою запалювання або шляхом використання палива, що самозагорається. Роботи ці привертають увагу начальника озброєнь РСЧА Михайла Тухачевського. 16 травня він представляє В. Молотову проект постанови про створення першого в світі Ракетного науково-дослідного інституту.
Тим часом В. Глушко як розробник РРД швидко просувається вперед: випробовує у тридцятих роках спочатку 26, а ще через кілька років 44 модифікації ОРМ, не забуваючи і про пропаганду наукових знань. 1935 року разом з Георгієм Лангемаком видає книгу «Ракети, їх будова і застосування». Наступного року конструктор здійснює наземні випробування двигуна на ракетоплані РП-318 і крилатій ракеті конструктора Сергія Корольова. Публікує науково-технічну працю «Рідинні палива для ракетних двигунів». У березні 1938 року хвиля «червоного терору» докотилася і до стін цілком таємного Ракетного НДІ. Настав зірковий час для бездар і негідників, які сповна компенсували наукову невідповідність демагогією і пафосом боротьби «за чистоту рядів».
Ось що заявив один з тогочасних «бійців» С. Ядушкін на бюро технічної ради інституту: «…треба, товариші, визнати поведінку Глушка ненормальною як радянського інженера», а через тиждень продовжив: «Глушко був під великим заступництвом ворога народу Лангемака, що дає нам підставу насторожитися… Якщо Глушко не перебудується, то ми повинні поставити питання про нього з усією більшовицькою відповідальністю». І не тільки поставили, але й радикально, по-більшовицькому це питання вирішили. Прийшов до тями Валентин Петрович тільки у пересильному таборі НКВС при авіамоторному заводі № 15 у Казані.
У своїй біографії В. Глушко написав після війни про це «чудове перевтілення» радянського вченого у рядового зека: «Від 1939 року я став керівником відокремленого від інституту підрозділу. Спеціалізувався на літакових ракетних прискорювачах». Робота була плідною: його ракетні прискорювачі пройшли випробування на бойових літаках ПЕ-2Р, ЛА-7, ЛА-120-Р, ЯК-3, СУ-6. Перебуваючи після війни за розпорядженням Сталіна у Німеччині, знайомлячись з трофейною ракетною технікою, Валентин Петрович так аналізував події недавнього минулого: «Бойовий досвід конструювання і випробування ракетних двигунів, розроблених нами у сорокових роках, послужив надійним фундаментом для наступних наших розробок. Маючи 18-річний досвід ми спеціалізувалися на розробці потужних РРД». Від 1948 року Валентин Глушко з соратниками починає штурм першої космічної швидкості і вже 1954 року надходить на випробування ракета «Восток». На його двигунах нового покоління була небачена до цього потужність.
1958 року Валентина Петровича обрали дійсним членом АН СРСР. Після здійснення польоту Юрія Гагаріна у космосі академік Анатолій Благонравов записав у блокноті: «Для того, щоб здійснити орбітальний політ людини навколо земної кулі, необхідна була розробка відповідних ракетних двигунів». 1974 рік — ще одна віха на творчому шляху Валентина Глушка. Його призначили генеральним конструктором науково-виробничого об’єднання «Енергія». «У новому колективі я почав з переосмислення ідей і виробничого злету, задуманого ще Сергієм Корольовим. Треба було позбавитися від усього, як мені здавалося, зайвого, спрямувати зусилля на головні напрями». 9 липня 1981 року відбулося успішне випробування найпотужнішого у світі ракетного двигуна РД-170. Його вже чекала «Енергія» — носій, якому Валентин Петрович надавав найважливішого значення. 15 листопада 1988 року полетів у космос і «Буран». До останнього подиху наш земляк залишався великим мрійником: «Я переконаний, що створення ракетних двигунів потужністю у мільярд кінських сил буде здійснено вже в цьому столітті».
Важка хвороба доконала видатного вченого і конструктора в галузі ракетно-космічної техніки, одного з найближчих соратників і земляків Сергія Корольова. Валентин Глушко помер 10 січня 1989 року. Його видатні заслуги перед Вітчизною були високо поціновані: двічі Герой Соцпраці, академік, лауреат Ленінської і двох Державних премій СРСР. Почесний громадянин міст Одеси, Калуги, Елісти. Бронзовий бюст і меморіальна дошка встановлені в Одесі — його рідному місті. Ім’ям творця реактивних двигунів до космічних і глобальних ракет названа мала планета № 6357 і кратер на Місяці.
Валентин САНДУЛ,
член Авіакосміч
ного товариства України
м. Київ