Авторам цих рядків випало з’ясувати деякі з таких закономірностей. На їхній основі ми вже вияснювали у 2004 і 2005 роках потаємний сенс цивілізаційних струсів сучасності. А зараз спробуємо розтлумачити глибинну суть виборів в Україні 2006 року і передбачити їхні наслідки.
«ПУП ЗЕМЛІ»
Звісно, описувати всю нашу цивілізацієзнавчу систему ми тут не будемо. — Зацікавлений читач знайде потрібні числа газети в бібліотеках. Згадаємо лише деякі миті. Ось найголовніший: людство стоїть перед епохальним переворотом, пік якого припаде на 2015 рік. А підготовка до нього вже триває в «пупі Землі», що охоплює Близький Схід, Малу Азію, Кавказ, Балкани і Подніпров’я. Під час минулих переворотів саме тут складалися світоглядні й інші засади якісно нових епох, котрі потім ширилися планетою. Отже, насельниця «пупкового» Подніпров’я — Україна перебуває нині у самісінькому вирі міжепохального зламу, готуючись закласти деякі підвалини життя грядущої планетарної цивілізації. Звідси й треба підходити до її, на перший погляд «незбагненних» суспільно-політичних корчів.
Власне, новоепохальний спосіб мислення у нас твориться ще з 80-х років минулого століття зусиллями М. Чмихова, Ю. Шилова, Ю. Канигіна, І. Каганця та інших дослідників. Однак зараз ми говоритимемо тільки про суто політичні явища. Феноменально цікавою тут виглядає така закономірність. Цивілізації на зламах епох оновлюються не самопливом — їх спричинюють масові фізіологічно-розумові зміни. Ці, у свою чергу, виникають під енергетичними ударами на рубежах циклів рухів Сонця і планет (якраз такий удар і буде у 2015 році). Ідеться про виникнення якісно нової генетично-світоглядно-формаційної спромоги, іншими словами — про народження на старій основі нового етносу. А така інтимна річ, як пологи, потребує усамітнення. Тому найголовнішою рисою міжепохальних струсів є загострення у цілих народів відчуття «своєї крові», прагнення виокремитися, усамодостатнитися, «відкристалізуватися», позбавитись зовнішніх впливів. Звідси — розвали імперій, расові та релігійні зудари, війни за землі, «національні чистки»...
З особливою силою такі струси гуготять у «пупі Землі». У минулому під час підготовки до піку епохального перевороту першою завжди рушала з місця південна частина «пупа» — Близький Схід і Мала Азія. За нашими розрахунками, цього разу (під впливом астрономічних чинників, на яких ми зупинятися тут не будемо) це мало статися у 1948 році. І справді, саме того року виникла держава Ізраїль, після чого на Близькому Сході до сьогодні точаться типові нерозв’язні міжепохальні війни (і, до речі, зовсім не випадково після другої світової війни почалися розвали колоніальних систем — підлеглі народи прагнули самодостатності). Через деякий час слідом за південною частиною «пупа» рушає з місця й північна. За висновками українського мислителя М. Чмихова, цього разу це повинно було статися у 1983 році.
Разом з іншими північними «пупчанами» Україна понад 20 років тому, сказати б так, ступила однією ногою в нову епоху. Усі ж інші регіони планети, і зокрема імперські США та Московія, й досі борсаються в староепохальній твані. Століттями індоєвропейська Україна працювала на дику угро-фінську Московію, окультурюючи її своїми ідеями і людьми. Але в 1983 році ця місія скінчилася, і Україна має тепер зовсім інше цивілізаційне завдання. Задля цього вона «несподівано» дістала незалежність, тобто усамітнилася у своєму подніпровському родовому лігві з метою генетично-світоглядного переродження.
Це — суть суті того, що останніми десятиліттями коїться в Україні, усе інше — похідне. Щоб виконати свою нову мету, вона повинна цілком звільнитися від старої епохи, що її уособлює Московія. Після 1983 року «старший брат» для нас — уже пережитковий непотріб, відпрацьований матеріал. Це ярмо було скинуте з України в умовах загибелі СРСР і на тлі жахкої міжепохально-міжетнічної ненависті і спричинених нею війн на «пупкових» Балканах і Кавказі. Але це ще не справжня воля — Московія все ще тримає Україну своїми лапами за карк і тим самим діє проти всесвітніх закономірностей руху, душить нову епоху. З огляду на це вона є найреакційнішою антилюдською формацією на Землі. Випручатися з цього диктату — політичне надзавдання новонародженої України на сучасному етапі її розвитку.
ТРИ ЕТАПИ
ЗВІЛЬНЕННЯ
Усе це загальні міркування. А чи є тут якась система, яка б дала змогу утямити динаміку подій і вияснити наші близькі й віддалені перспективи? Така система є, і ми її з’ясували. Астрономічні чинники не лише оновлюють епохи — вони визначають усе людське життя. Зокрема, нам випало відкрити механізм зміни будь-якої (не тільки епохальної) суспільно-політичної моделі. Цей процес має три етапи — зав’язку, кульмінацію і розв’язку. Кожний з них вкладається в космічний так званий Метонів цикл, який триває 19 років (цей цикл зумовлюється особливостями енергетичних взаємодій Сонця, Землі і Місяця, але детально ми його зараз не розкриватимемо). При цьому він, у свою чергу, ділиться на три стадії — 8+8+3 роки. На першій завалюється ідея попереднього стану (умовно кажучи — старої епохи), на другій — стара і нова епохи борються в режимі двовладдя, на третій — шалька терезів остаточно хилиться на користь нової ідеї.
Це — теорія, а тепер практика. Міжепохальне зрушення в Україні почалося в 1983 році, і незабаром вона дістала формальну незалежність. Тому вважаємо це етапом кульмінації процесу звільнення і датуємо весь цей етап так: 1983+19=2002. У такому разі зав’язка — це попередній 19-річний етап, тобто 1963—1982 роки? Подивимось. Отже, у 1963 році Л. Брєжнєв став секретарем ЦК КПРС, у 1964-му — генсеком, а у 1982-му відійшов у кращі світи, устигши перед цим занапастити «країну рад». Як бачимо, зав’язка — оця славетна «брєжнєвська стагнація», «застій», тобто занепад, маразматизація СРСР, яка день-у-день вклалася в Метонів цикл!
Тепер ідемо до першої стадії етапу кульмінації (1983—1991) — руйнування попереднього стану. Удари Ю. Андропова по радянській ідеології у 1983 році, горбачовська «перебудова», зрештою — завалення СРСР у провалля невідворотного скону в 1991 році. Далі млявоплинна двовладна стадія (1991—1999), тобто становлення української формації — ніби й незалежної, але разом із тим поступово знову запханої у лабети староепохальної московщини. У цей специфічний час іншого керманича, аніж «компромісний», «багатовекторний» Кучма, який усіляко запобігав перед «старшим братом», у нас просто не могло бути. Нарешті, завершальна стадія кульмінаційного етапу (1999—2002), коли рівновага епох повинна була порушитися на користь нового стану.
Напівстароепохальний кучмізм власними руками підготував свого гробаря. Згадаймо президентські вибори 1999 року — Кучма перемагає, та з огляду на безлад у країні змушений поставити прем’єр-міністром ненависного йому В. Ющенка. Чи не щодня він його прилюдно ганив, а потім таки скинув з посади. Тоді Ющенко створив «Нашу Україну», яка у 2002 році перемогла на парламентських виборах. На цьому кульмінаційний цикл завершився і мала початися розв’язка 2003—2022 років — етап остаточного звільнення України від московського диктату.
Ясно, що саме на цьому етапі на Подніпров’ї на зміну «багатовекторникам» мали виступити «одновекторні» укроцентристи. Саме таким себе показав В. Ющенко, і саме він у 2003—2004 роках зітнувся з реліктовим репрезентантом старої епохи В. Януковичем. Однак Ющенко не є справжнім новоепохальним керманичем. На цю тему ми писали в «УГ плюс» (№ 4 за 2005 рік) так: «Завдання Ющенка як фігуранта самісінького початку циклу 2003—2022 років — зламати хребет перехідній формації і забезпечити невідворотність змін... Під час цього украй небезпечного балансування перемагаюча сила якраз і повинна була висунути не абсолютно безкомпромісного максималіста, «ультрареволюціонера», а такого поміркованого, схильного до вагань діяча, яким себе ще кілька років тому виявив Віктор Андрійович. Зараз це просто необхідний політик... Ющенко діє на самому початку першої стадії цього циклу, а суть згаданої стадії — відкидання і завалення попередньої (тобто в даному випадку — кучмістської. — Авт.) формації... Це теж по-своєму перехідний діяч, тільки якщо Кучма усе повертав свої «вектори» назад, у стару епоху, то Ющенко націлює їх уперед, у нову».
Усіма своїми діями у 2005 році двоїстий Ющенко цілком підтвердив цю думку, сформульовану одразу ж після його інавгурації. Сторувавши протягом перших місяців свого президентства путь до «невідворотності змін» (зокрема, шляхом оновлення чиновницького корпусу), він, по суті, на цьому вичерпав свою скороминущу історичну роль. Його революційність скінчилася, і тепер він уже гальмував остаточне звільнення України. Бо замість того, щоб добивати стару епоху в усіх її іпостасях (від вітчизняних москволюбів до неоколонізаторської агресії з Півночі), він усе намагався зробити абсолютно неможливе — примирити епохи (приміром, комуняків і вояків ОУН-УПА). А у вересні 2005-го вчинив справжній «реакційний відкат» — амністував кучмістську гвардію й капітулював перед головною староепохальною силою — Московією. І відтоді й аж до сьогодні беззастережно «здає» їй позицію за позицією...
ДОЖИВЕМО
ДО 2022 РОКУ
Ще у березні 2000 року в одній із українських газет ми писали таке: «Діяльність М. Горбачова (зруйнування старої системи) припала на перший етап 19-річного перевороту у Східній Європі, а діяльність Б. Єльцина (утвердження оновленої Росії) день-у-день вклалася в другий етап (1991—1999 рр.). Тепер Росія має переходити до якоїсь зовсім нової політики, очевидно — сприяти поширенню міжепохальної напруги по всій планеті. Цим можна пояснити і стрімке наростання її агресивності в 1999—2000 рр., і зміну її керівництва (мається на увазі прихід до влади В. Путіна. — Авт.). Це не може не окошитися на Україні, однак загнати її в «братські обійми» вже неможливо, позаяк зараз у неї зовсім інше історичне завдання. Від Росії слід відходити якомога далі. Вочевидь, своїми різкими «політичними тілопорухами» вона сама ж і відштовхне нас остаточно від себе».
Ще шість років тому ми передбачали нинішні ворожі дії Москви проти України (хоч, звісно, і не знали, що конкретно це виллється в «газову» та подібні атаки). А вирахувати це — елементарно. На етапі остаточного звільнення Подніпров’я стара й нова епохи повинні були вийти на «останню і рішучу» прю. Так і сталося — у генетично-світоглядному сенсі новоепохальна українська нація народилася на Майдані якраз на початку третього, по-справжньому визвольного 19-річного циклу, а Московія у відповідь на це у 2005 році почала проти нас політично-економічну війну на знищення. Отже, час угодовських маневрів сплив. І в умовах прямого зудару нерішучий мораліст Ющенко має поступитися місцем перед «твердокам’яними» керманичами з диктаторськими замашками.
Чи є у нас такі політики? Ясно, що є. Ще в «Помаранчевій революції» виявилися дві лінії — угодовська В. Ющенка і «ультрареволюційна» Ю. Тимошенко. Юлія Володимирівна заперечувала будь-які компроміси зі старою епохою, але її час тоді ще не наспів. Не наспів він і тоді, коли вона посіла посаду прем’єр-міністра. Ми не вважаємо, звісно, що Тимошенко мислить саме так, як оце ми у своєму дописі, але від самого початку свого прем’єрства вона без усяких «примирень» атакувала найголовнішу нашу староепохальну проблему — московський диктат. На цій атаці будувалася уся її економічна політика. Той загальний переполох, що у відповідь на її дії струснув Московію і Україну, свідчить, що в історичному сенсі вона діяла абсолютно слушно. І розкол між Тимошенко і «примирливим» Ющенком був неминучим. Президент напосівсь на неї ще у травні 2005 року, а скинув з посади у вересні, під час свого «реакційного відкату».
Отже, які висновки можна зробити зі всього сказаного вище? На власні очі всі ми спостерігаємо, як Україна чим далі, то глибше занурюється у вир визвольних подій етапу-розв’язки 2003—2022 років. Перша восьмирічна стадія (2003—2011) цього етапу має заперечити, відкинути стару кучмівсько-московитську «епоху», сформовану на етапі-кульмінації. Ющенко довів, що на це він не здатен. Логіка ж розв’язки вимагає, щоб визвольна тенденція не гальмувалася, а якраз навпаки — набирала розгону. Звідси випливає, по-перше, те, що усі сподівання Москви та її українських поплічників на реваншування є марними, а по-друге, те, що на політичну авансцену у нас мають висунутись безкомпромісні укроцентричні політики типу Юлії Тимошенко. Поза сумнівом, величезну роль у розгортанні згаданої тенденції на стадії 2003—2011 років мають відіграти парламентські вибори 2006 року. Ми не знаємо, як конкретно ці вибори закінчаться, але переконані, що після них Тимошенко як не одразу, то незабаром стане в Україні персоною номер один. На якій посаді — того теж не знаємо, але це не має ніякого значення. У будь-якій іпостасі Юлія Володимирівна після виборів «фатально» розпочне наступний виток визвольних змагань, котрі з кожним роком віддалятимуть нас від оскаженілого у ненависті до України «старшого брата».
А тепер знов згадаймо про 2015 рік. Він укладається в межі двовладної стадії 2011—2019 років. Чим ближче до цього перевороту, тим швидше міжепохальні струси розповзатимуться з «пупа Землі» на всю планету. Один такий струс уже готують староепохальні імперські США, затято викликаючи на двобій ісламську цивілізацію (а та зовсім не проти, щоб її викликали). У США, як відомо, представники різних націй так і не злилися в єдиний американський етнос, отож цілком імовірно, що ця багатонаціональна країна напередодні 2015 року може розвалитися.
Свою лепту у розпалювання напруги у світі має внести староепохальна імперська Московія. У відповідь на події в Україні 2004—2005 років цей монстр, як то кажуть, шарпонув з копита, а зупинитися йому не дозволить маніакальна ненависть до «Малоросії». Але в умовах нинішньої глобалізації геополітичні інтереси міцно зав’язані в один вузол, тож, бажаючи поставити нас на коліна, Московія неодмінно зачіпатиме інших. Уже зараз, ведучи «газові війни», вона безпосередньо задирається з Європою, а що буде далі?.. До речі, ми майже не сумніваємось, що напередодні 2015 року це багатонаціональне утворення також розвалиться — під тиском ним же спровокованих напруг.
Одне слово, планету ще чекають неабиякі міжепохальні удари. А насельниця «пупа» — Україна, яка вже відбула пік своїх перехідних суспільно-політичних катаклізмів, звично відсидиться збоку. Без усяких війн і повстань вона поступово випручуватиметься із «братерських обіймів», а якщо «брат» на другій стадії і справді затіпається в передагонійних судомах (і йому вже буде не до нас), неодмінно скористається з цього і в геополітичних руїнах знайде як не обширні проломи, то, принаймні, лазівку, яка дасть їй змогу більш-менш вдало дістатися завершальної стадії 2019—2022 років. І вже по завершенні усього третього визвольного етапу вона набуде справжньої самодостатності, і в ній остаточно сформуються новоепохальна спільнота, ідея, світогляд, політично-економічна структура.
Скажете, довго чекати? Та ні, ви знаєте, не дуже. Далебі, чекали більше. Зав’язка, кульмінація, розв’язка процесу звільнення — усе це разом становить без малого 60 років. Ну а скільки там із цього часового відтинку лишилося до 2022 року?
«ПУП ЗЕМЛІ»
Звісно, описувати всю нашу цивілізацієзнавчу систему ми тут не будемо. — Зацікавлений читач знайде потрібні числа газети в бібліотеках. Згадаємо лише деякі миті. Ось найголовніший: людство стоїть перед епохальним переворотом, пік якого припаде на 2015 рік. А підготовка до нього вже триває в «пупі Землі», що охоплює Близький Схід, Малу Азію, Кавказ, Балкани і Подніпров’я. Під час минулих переворотів саме тут складалися світоглядні й інші засади якісно нових епох, котрі потім ширилися планетою. Отже, насельниця «пупкового» Подніпров’я — Україна перебуває нині у самісінькому вирі міжепохального зламу, готуючись закласти деякі підвалини життя грядущої планетарної цивілізації. Звідси й треба підходити до її, на перший погляд «незбагненних» суспільно-політичних корчів.
Власне, новоепохальний спосіб мислення у нас твориться ще з 80-х років минулого століття зусиллями М. Чмихова, Ю. Шилова, Ю. Канигіна, І. Каганця та інших дослідників. Однак зараз ми говоритимемо тільки про суто політичні явища. Феноменально цікавою тут виглядає така закономірність. Цивілізації на зламах епох оновлюються не самопливом — їх спричинюють масові фізіологічно-розумові зміни. Ці, у свою чергу, виникають під енергетичними ударами на рубежах циклів рухів Сонця і планет (якраз такий удар і буде у 2015 році). Ідеться про виникнення якісно нової генетично-світоглядно-формаційної спромоги, іншими словами — про народження на старій основі нового етносу. А така інтимна річ, як пологи, потребує усамітнення. Тому найголовнішою рисою міжепохальних струсів є загострення у цілих народів відчуття «своєї крові», прагнення виокремитися, усамодостатнитися, «відкристалізуватися», позбавитись зовнішніх впливів. Звідси — розвали імперій, расові та релігійні зудари, війни за землі, «національні чистки»...
З особливою силою такі струси гуготять у «пупі Землі». У минулому під час підготовки до піку епохального перевороту першою завжди рушала з місця південна частина «пупа» — Близький Схід і Мала Азія. За нашими розрахунками, цього разу (під впливом астрономічних чинників, на яких ми зупинятися тут не будемо) це мало статися у 1948 році. І справді, саме того року виникла держава Ізраїль, після чого на Близькому Сході до сьогодні точаться типові нерозв’язні міжепохальні війни (і, до речі, зовсім не випадково після другої світової війни почалися розвали колоніальних систем — підлеглі народи прагнули самодостатності). Через деякий час слідом за південною частиною «пупа» рушає з місця й північна. За висновками українського мислителя М. Чмихова, цього разу це повинно було статися у 1983 році.
Разом з іншими північними «пупчанами» Україна понад 20 років тому, сказати б так, ступила однією ногою в нову епоху. Усі ж інші регіони планети, і зокрема імперські США та Московія, й досі борсаються в староепохальній твані. Століттями індоєвропейська Україна працювала на дику угро-фінську Московію, окультурюючи її своїми ідеями і людьми. Але в 1983 році ця місія скінчилася, і Україна має тепер зовсім інше цивілізаційне завдання. Задля цього вона «несподівано» дістала незалежність, тобто усамітнилася у своєму подніпровському родовому лігві з метою генетично-світоглядного переродження.
Це — суть суті того, що останніми десятиліттями коїться в Україні, усе інше — похідне. Щоб виконати свою нову мету, вона повинна цілком звільнитися від старої епохи, що її уособлює Московія. Після 1983 року «старший брат» для нас — уже пережитковий непотріб, відпрацьований матеріал. Це ярмо було скинуте з України в умовах загибелі СРСР і на тлі жахкої міжепохально-міжетнічної ненависті і спричинених нею війн на «пупкових» Балканах і Кавказі. Але це ще не справжня воля — Московія все ще тримає Україну своїми лапами за карк і тим самим діє проти всесвітніх закономірностей руху, душить нову епоху. З огляду на це вона є найреакційнішою антилюдською формацією на Землі. Випручатися з цього диктату — політичне надзавдання новонародженої України на сучасному етапі її розвитку.
ТРИ ЕТАПИ
ЗВІЛЬНЕННЯ
Усе це загальні міркування. А чи є тут якась система, яка б дала змогу утямити динаміку подій і вияснити наші близькі й віддалені перспективи? Така система є, і ми її з’ясували. Астрономічні чинники не лише оновлюють епохи — вони визначають усе людське життя. Зокрема, нам випало відкрити механізм зміни будь-якої (не тільки епохальної) суспільно-політичної моделі. Цей процес має три етапи — зав’язку, кульмінацію і розв’язку. Кожний з них вкладається в космічний так званий Метонів цикл, який триває 19 років (цей цикл зумовлюється особливостями енергетичних взаємодій Сонця, Землі і Місяця, але детально ми його зараз не розкриватимемо). При цьому він, у свою чергу, ділиться на три стадії — 8+8+3 роки. На першій завалюється ідея попереднього стану (умовно кажучи — старої епохи), на другій — стара і нова епохи борються в режимі двовладдя, на третій — шалька терезів остаточно хилиться на користь нової ідеї.
Це — теорія, а тепер практика. Міжепохальне зрушення в Україні почалося в 1983 році, і незабаром вона дістала формальну незалежність. Тому вважаємо це етапом кульмінації процесу звільнення і датуємо весь цей етап так: 1983+19=2002. У такому разі зав’язка — це попередній 19-річний етап, тобто 1963—1982 роки? Подивимось. Отже, у 1963 році Л. Брєжнєв став секретарем ЦК КПРС, у 1964-му — генсеком, а у 1982-му відійшов у кращі світи, устигши перед цим занапастити «країну рад». Як бачимо, зав’язка — оця славетна «брєжнєвська стагнація», «застій», тобто занепад, маразматизація СРСР, яка день-у-день вклалася в Метонів цикл!
Тепер ідемо до першої стадії етапу кульмінації (1983—1991) — руйнування попереднього стану. Удари Ю. Андропова по радянській ідеології у 1983 році, горбачовська «перебудова», зрештою — завалення СРСР у провалля невідворотного скону в 1991 році. Далі млявоплинна двовладна стадія (1991—1999), тобто становлення української формації — ніби й незалежної, але разом із тим поступово знову запханої у лабети староепохальної московщини. У цей специфічний час іншого керманича, аніж «компромісний», «багатовекторний» Кучма, який усіляко запобігав перед «старшим братом», у нас просто не могло бути. Нарешті, завершальна стадія кульмінаційного етапу (1999—2002), коли рівновага епох повинна була порушитися на користь нового стану.
Напівстароепохальний кучмізм власними руками підготував свого гробаря. Згадаймо президентські вибори 1999 року — Кучма перемагає, та з огляду на безлад у країні змушений поставити прем’єр-міністром ненависного йому В. Ющенка. Чи не щодня він його прилюдно ганив, а потім таки скинув з посади. Тоді Ющенко створив «Нашу Україну», яка у 2002 році перемогла на парламентських виборах. На цьому кульмінаційний цикл завершився і мала початися розв’язка 2003—2022 років — етап остаточного звільнення України від московського диктату.
Ясно, що саме на цьому етапі на Подніпров’ї на зміну «багатовекторникам» мали виступити «одновекторні» укроцентристи. Саме таким себе показав В. Ющенко, і саме він у 2003—2004 роках зітнувся з реліктовим репрезентантом старої епохи В. Януковичем. Однак Ющенко не є справжнім новоепохальним керманичем. На цю тему ми писали в «УГ плюс» (№ 4 за 2005 рік) так: «Завдання Ющенка як фігуранта самісінького початку циклу 2003—2022 років — зламати хребет перехідній формації і забезпечити невідворотність змін... Під час цього украй небезпечного балансування перемагаюча сила якраз і повинна була висунути не абсолютно безкомпромісного максималіста, «ультрареволюціонера», а такого поміркованого, схильного до вагань діяча, яким себе ще кілька років тому виявив Віктор Андрійович. Зараз це просто необхідний політик... Ющенко діє на самому початку першої стадії цього циклу, а суть згаданої стадії — відкидання і завалення попередньої (тобто в даному випадку — кучмістської. — Авт.) формації... Це теж по-своєму перехідний діяч, тільки якщо Кучма усе повертав свої «вектори» назад, у стару епоху, то Ющенко націлює їх уперед, у нову».
Усіма своїми діями у 2005 році двоїстий Ющенко цілком підтвердив цю думку, сформульовану одразу ж після його інавгурації. Сторувавши протягом перших місяців свого президентства путь до «невідворотності змін» (зокрема, шляхом оновлення чиновницького корпусу), він, по суті, на цьому вичерпав свою скороминущу історичну роль. Його революційність скінчилася, і тепер він уже гальмував остаточне звільнення України. Бо замість того, щоб добивати стару епоху в усіх її іпостасях (від вітчизняних москволюбів до неоколонізаторської агресії з Півночі), він усе намагався зробити абсолютно неможливе — примирити епохи (приміром, комуняків і вояків ОУН-УПА). А у вересні 2005-го вчинив справжній «реакційний відкат» — амністував кучмістську гвардію й капітулював перед головною староепохальною силою — Московією. І відтоді й аж до сьогодні беззастережно «здає» їй позицію за позицією...
ДОЖИВЕМО
ДО 2022 РОКУ
Ще у березні 2000 року в одній із українських газет ми писали таке: «Діяльність М. Горбачова (зруйнування старої системи) припала на перший етап 19-річного перевороту у Східній Європі, а діяльність Б. Єльцина (утвердження оновленої Росії) день-у-день вклалася в другий етап (1991—1999 рр.). Тепер Росія має переходити до якоїсь зовсім нової політики, очевидно — сприяти поширенню міжепохальної напруги по всій планеті. Цим можна пояснити і стрімке наростання її агресивності в 1999—2000 рр., і зміну її керівництва (мається на увазі прихід до влади В. Путіна. — Авт.). Це не може не окошитися на Україні, однак загнати її в «братські обійми» вже неможливо, позаяк зараз у неї зовсім інше історичне завдання. Від Росії слід відходити якомога далі. Вочевидь, своїми різкими «політичними тілопорухами» вона сама ж і відштовхне нас остаточно від себе».
Ще шість років тому ми передбачали нинішні ворожі дії Москви проти України (хоч, звісно, і не знали, що конкретно це виллється в «газову» та подібні атаки). А вирахувати це — елементарно. На етапі остаточного звільнення Подніпров’я стара й нова епохи повинні були вийти на «останню і рішучу» прю. Так і сталося — у генетично-світоглядному сенсі новоепохальна українська нація народилася на Майдані якраз на початку третього, по-справжньому визвольного 19-річного циклу, а Московія у відповідь на це у 2005 році почала проти нас політично-економічну війну на знищення. Отже, час угодовських маневрів сплив. І в умовах прямого зудару нерішучий мораліст Ющенко має поступитися місцем перед «твердокам’яними» керманичами з диктаторськими замашками.
Чи є у нас такі політики? Ясно, що є. Ще в «Помаранчевій революції» виявилися дві лінії — угодовська В. Ющенка і «ультрареволюційна» Ю. Тимошенко. Юлія Володимирівна заперечувала будь-які компроміси зі старою епохою, але її час тоді ще не наспів. Не наспів він і тоді, коли вона посіла посаду прем’єр-міністра. Ми не вважаємо, звісно, що Тимошенко мислить саме так, як оце ми у своєму дописі, але від самого початку свого прем’єрства вона без усяких «примирень» атакувала найголовнішу нашу староепохальну проблему — московський диктат. На цій атаці будувалася уся її економічна політика. Той загальний переполох, що у відповідь на її дії струснув Московію і Україну, свідчить, що в історичному сенсі вона діяла абсолютно слушно. І розкол між Тимошенко і «примирливим» Ющенком був неминучим. Президент напосівсь на неї ще у травні 2005 року, а скинув з посади у вересні, під час свого «реакційного відкату».
Отже, які висновки можна зробити зі всього сказаного вище? На власні очі всі ми спостерігаємо, як Україна чим далі, то глибше занурюється у вир визвольних подій етапу-розв’язки 2003—2022 років. Перша восьмирічна стадія (2003—2011) цього етапу має заперечити, відкинути стару кучмівсько-московитську «епоху», сформовану на етапі-кульмінації. Ющенко довів, що на це він не здатен. Логіка ж розв’язки вимагає, щоб визвольна тенденція не гальмувалася, а якраз навпаки — набирала розгону. Звідси випливає, по-перше, те, що усі сподівання Москви та її українських поплічників на реваншування є марними, а по-друге, те, що на політичну авансцену у нас мають висунутись безкомпромісні укроцентричні політики типу Юлії Тимошенко. Поза сумнівом, величезну роль у розгортанні згаданої тенденції на стадії 2003—2011 років мають відіграти парламентські вибори 2006 року. Ми не знаємо, як конкретно ці вибори закінчаться, але переконані, що після них Тимошенко як не одразу, то незабаром стане в Україні персоною номер один. На якій посаді — того теж не знаємо, але це не має ніякого значення. У будь-якій іпостасі Юлія Володимирівна після виборів «фатально» розпочне наступний виток визвольних змагань, котрі з кожним роком віддалятимуть нас від оскаженілого у ненависті до України «старшого брата».
А тепер знов згадаймо про 2015 рік. Він укладається в межі двовладної стадії 2011—2019 років. Чим ближче до цього перевороту, тим швидше міжепохальні струси розповзатимуться з «пупа Землі» на всю планету. Один такий струс уже готують староепохальні імперські США, затято викликаючи на двобій ісламську цивілізацію (а та зовсім не проти, щоб її викликали). У США, як відомо, представники різних націй так і не злилися в єдиний американський етнос, отож цілком імовірно, що ця багатонаціональна країна напередодні 2015 року може розвалитися.
Свою лепту у розпалювання напруги у світі має внести староепохальна імперська Московія. У відповідь на події в Україні 2004—2005 років цей монстр, як то кажуть, шарпонув з копита, а зупинитися йому не дозволить маніакальна ненависть до «Малоросії». Але в умовах нинішньої глобалізації геополітичні інтереси міцно зав’язані в один вузол, тож, бажаючи поставити нас на коліна, Московія неодмінно зачіпатиме інших. Уже зараз, ведучи «газові війни», вона безпосередньо задирається з Європою, а що буде далі?.. До речі, ми майже не сумніваємось, що напередодні 2015 року це багатонаціональне утворення також розвалиться — під тиском ним же спровокованих напруг.
Одне слово, планету ще чекають неабиякі міжепохальні удари. А насельниця «пупа» — Україна, яка вже відбула пік своїх перехідних суспільно-політичних катаклізмів, звично відсидиться збоку. Без усяких війн і повстань вона поступово випручуватиметься із «братерських обіймів», а якщо «брат» на другій стадії і справді затіпається в передагонійних судомах (і йому вже буде не до нас), неодмінно скористається з цього і в геополітичних руїнах знайде як не обширні проломи, то, принаймні, лазівку, яка дасть їй змогу більш-менш вдало дістатися завершальної стадії 2019—2022 років. І вже по завершенні усього третього визвольного етапу вона набуде справжньої самодостатності, і в ній остаточно сформуються новоепохальна спільнота, ідея, світогляд, політично-економічна структура.
Скажете, довго чекати? Та ні, ви знаєте, не дуже. Далебі, чекали більше. Зав’язка, кульмінація, розв’язка процесу звільнення — усе це разом становить без малого 60 років. Ну а скільки там із цього часового відтинку лишилося до 2022 року?