Отож маємо виходити з тих реалій, які є. А вони такі, що Україна від Росії нікуди не дінеться, як і наш північно-східний сусід — від нас. Що в такому разі роблять розумні люди? Намагаються коли й не дружити «до могили», то бодай не відвертатись один від другого чи тим більше не плювати один другому у спину.
На жаль (і це ми спостерігаємо на кожному кроці), дружби між Києвом і Москвою все якось не виходить. Офіційний Кремль продовжує практику постійного «щипання» України правдами й неправдами, а на берегах Дніпра не знаходять на те іншої ради, як тільки ставати в позу ображених і волати до світової спільноти про підступи російської сторони. Однак така тактика стосунків із «стратегічним партнером» — безперспективна. Набагато продуктивнішими були б спроби Києва елементарно збагнути, ЧОМУ саме так поводиться Росія, ЯКІ її інтереси на тлі сучасного світу взагалі, і конкретно — у зносинах з Україною.
Саме так: щонайперше — збагнути, зрозуміти свого одвічно-довічного сусіда, а вже насамкінець — ображатися. І це — незважаючи на періодичні інформаційні викиди брехні про нас, на спроби шантажу у сфері колишніх домовленостей про енергоносії, на численні підніжки нам під час наших походів на світовий ринок і таке інше. Адже усвідомлення суті речей — то якраз і є ключ до здобуття максимальної вигоди від них.
А Росія сьогодні стрімко змінюється. Вона вже не піклується ностальгійно про відновлення СССРу, не проливає сліз за втраченими республіками-сателітами, і найголовніше — вона дуже швидко закінчила внутрішні політичні «розборки», здійснила суспільно-владну реструктуризацію і стартує у ХХІ століття монолітною і впевненою у своїх силах. І великою помилкою було б списувати відсутність відчутної опозиції Володимиру Путіну лишень на його антидемократичні диктаторські замашки. Російська опозиція подавлена насамперед не авторитарністю чинної влади, а могутньою ідеологічно-пропагандистською машиною, яка не простоює ані секунди. Це те, чого досі не спроможна втямити наша рідна, така вже ж українська й така вже демократична державна еліта, яку й елітою важко назвати.
Москва однозначно взяла курс на відновлення свого глобального впливу — але вже не сукупним людським, географічним та економічним потенціалом колишнього «Союзу непорушного», а силами суто власними. Вона прагне знову стати імперією, проте в новій якості й на нових геополітичних засадах. Їй уже не потрібні виснажені й назагал аморфні околиці — колишні «братні республіки-сестри»: у неї з’явилася унікальна можливість вступати в міждержавні союзи з іншими партнерами — стабільними, динамічними, перспективними. І залишатися при цьому великою державою з величезною територією та незліченними покладами енергетичних запасів. Показовим у цьому плані є нещодавній візит Володимира Путіна до Китаю, де було підписано низку далеко не рядових двосторонніх документів. У подальших планах Кремля — не менш стратегічна Індія. Якщо відбудеться політико-економічне об’єднання цих трьох країн-велетнів (а до того стрімко йдеться), то вже найближчим часом світ зміниться невпізнанно. І де в ньому місце для України?
Не можна не зауважити, що все це відбувається на тлі великого розчарування світової спільноти новітньою позицією Сполучених Штатів; власне, вже й не позицією, а позою наддержави, яка після розпаду СССРу безапеляційно поширила зону власних «вищих державних інтересів» на дві третини земної кулі. Авторитет Америки стрімко падає. Американський спосіб життя, нав’язуваний засобами найдосконалішої зброї, МакДональдсами, продукцією Голлівуду, Інтернетом і ще чим завгодно, поступово сам себе дискредитує як такий, де не залишається місця для людської душі. А народи світу бережуть свої душі над усе.
Невже такі очевидні речі залишаються непоміченими для чинної української влади? Невже вона не усвідомлює, які виклики стоять сьогодні перед Україною і яким чином на них треба (а треба ж, якщо ми на щось у цьому світі претендуємо!) відповідати? Де бодай трохи помітні напрацювання в галузі стратегічних та геополітичних досліджень, хто їх в Україні здійснює, який їхній вплив на міжнародну поведінку офіційного Києва, на яких ідеологемах базується практика міждержавних стосунків, які тут вектори і які пріоритети? Запитання зависають у повітрі.
А з них мала б випливати принаймні контурна картина перспективного перебування України у світі, який стрімко змінюється. Де ми є? Куди йдемо? У якого пана запобігатимемо ласки завтра, якщо не спроможемося власними зусиллями збудувати багату й вільну країну? Та й коли нарешті спроможемося? І завдяки чому спроможемося, якщо досі не годні вирішити, якою рукою яке вухо чухати: шуйцею — праве, чи десницею — ліве? Чи обидвома руками обидва вуха одразу, називаючи це багатовекторним зовнішнім курсом без внутрішнього взагалі?
Біда з тими курсами! То, вражені ейфорією Майдану, так різко рвонули на Захід, що забули штани з латками поміняти на якісь пристойніші. А тоді, діставши від омріюваного Заходу дулю в шарудкій обгортці обіцянок на невизначену перспективу, спантеличено роззирнулися, ДЕ Ж МИ Є, й подивовано виявили, що ПОКИ ЩО НІДЕ: від Сходу нібито втекли, а до Європи не добігли. Зате встигли розсваритися зі Сходом. І вже геть не знайшли часу (бо де ж його взяти між безперервним стуканням у двері потойбіч Говерли і ставанням у позу ображеного на північного сусіда) для наведення ладу всередині власного дому, мешканці якого в атмосфері необмеженої демократії структуризувалися аж на сто тридцять з гаком партій і партійок! І тепер не знають, чия партія ближча до тіла й симпатичніша для душі.
За п’ятнадцять років плавби у автономному режимі дарованої Долею незалежності ми нічого в цьому світі не осмислили. Ні себе, ні світ, ні свого в ньому призначення. Розікрали й розподілили між кланами надбані попередниками матеріальні статки, опустили душу народу у шлунок, інтелект замінили силою, а суспільне буття звузили до політичної боротьби за владу (читай: за доступ до багатств).
Не з’явився у нас ні месія, ні його подобизна, ні його прообраз. З-поміж десятка претендентів на роль поводиря нації, які постійно чубляться за булаву, не видно жодного ясночолого і сонцеликого. Жодного, хто знав би шлях до благоденства, але благоденства не для себе, а для народу й країни. Жодного, хто був би готовий покласти життя на олтар національної української справи, власним жертовним прикладом запалити віру в десятках мільйонів сердець співвітчизників.
А це означає, що нинішній український політикум є відпрацьованим матеріалом, власне — шлаком нашої історії, яка твориться й сьогодні. От і спробуйте відповісти на запитання, винесене в заголовок статті.
На жаль (і це ми спостерігаємо на кожному кроці), дружби між Києвом і Москвою все якось не виходить. Офіційний Кремль продовжує практику постійного «щипання» України правдами й неправдами, а на берегах Дніпра не знаходять на те іншої ради, як тільки ставати в позу ображених і волати до світової спільноти про підступи російської сторони. Однак така тактика стосунків із «стратегічним партнером» — безперспективна. Набагато продуктивнішими були б спроби Києва елементарно збагнути, ЧОМУ саме так поводиться Росія, ЯКІ її інтереси на тлі сучасного світу взагалі, і конкретно — у зносинах з Україною.
Саме так: щонайперше — збагнути, зрозуміти свого одвічно-довічного сусіда, а вже насамкінець — ображатися. І це — незважаючи на періодичні інформаційні викиди брехні про нас, на спроби шантажу у сфері колишніх домовленостей про енергоносії, на численні підніжки нам під час наших походів на світовий ринок і таке інше. Адже усвідомлення суті речей — то якраз і є ключ до здобуття максимальної вигоди від них.
А Росія сьогодні стрімко змінюється. Вона вже не піклується ностальгійно про відновлення СССРу, не проливає сліз за втраченими республіками-сателітами, і найголовніше — вона дуже швидко закінчила внутрішні політичні «розборки», здійснила суспільно-владну реструктуризацію і стартує у ХХІ століття монолітною і впевненою у своїх силах. І великою помилкою було б списувати відсутність відчутної опозиції Володимиру Путіну лишень на його антидемократичні диктаторські замашки. Російська опозиція подавлена насамперед не авторитарністю чинної влади, а могутньою ідеологічно-пропагандистською машиною, яка не простоює ані секунди. Це те, чого досі не спроможна втямити наша рідна, така вже ж українська й така вже демократична державна еліта, яку й елітою важко назвати.
Москва однозначно взяла курс на відновлення свого глобального впливу — але вже не сукупним людським, географічним та економічним потенціалом колишнього «Союзу непорушного», а силами суто власними. Вона прагне знову стати імперією, проте в новій якості й на нових геополітичних засадах. Їй уже не потрібні виснажені й назагал аморфні околиці — колишні «братні республіки-сестри»: у неї з’явилася унікальна можливість вступати в міждержавні союзи з іншими партнерами — стабільними, динамічними, перспективними. І залишатися при цьому великою державою з величезною територією та незліченними покладами енергетичних запасів. Показовим у цьому плані є нещодавній візит Володимира Путіна до Китаю, де було підписано низку далеко не рядових двосторонніх документів. У подальших планах Кремля — не менш стратегічна Індія. Якщо відбудеться політико-економічне об’єднання цих трьох країн-велетнів (а до того стрімко йдеться), то вже найближчим часом світ зміниться невпізнанно. І де в ньому місце для України?
Не можна не зауважити, що все це відбувається на тлі великого розчарування світової спільноти новітньою позицією Сполучених Штатів; власне, вже й не позицією, а позою наддержави, яка після розпаду СССРу безапеляційно поширила зону власних «вищих державних інтересів» на дві третини земної кулі. Авторитет Америки стрімко падає. Американський спосіб життя, нав’язуваний засобами найдосконалішої зброї, МакДональдсами, продукцією Голлівуду, Інтернетом і ще чим завгодно, поступово сам себе дискредитує як такий, де не залишається місця для людської душі. А народи світу бережуть свої душі над усе.
Невже такі очевидні речі залишаються непоміченими для чинної української влади? Невже вона не усвідомлює, які виклики стоять сьогодні перед Україною і яким чином на них треба (а треба ж, якщо ми на щось у цьому світі претендуємо!) відповідати? Де бодай трохи помітні напрацювання в галузі стратегічних та геополітичних досліджень, хто їх в Україні здійснює, який їхній вплив на міжнародну поведінку офіційного Києва, на яких ідеологемах базується практика міждержавних стосунків, які тут вектори і які пріоритети? Запитання зависають у повітрі.
А з них мала б випливати принаймні контурна картина перспективного перебування України у світі, який стрімко змінюється. Де ми є? Куди йдемо? У якого пана запобігатимемо ласки завтра, якщо не спроможемося власними зусиллями збудувати багату й вільну країну? Та й коли нарешті спроможемося? І завдяки чому спроможемося, якщо досі не годні вирішити, якою рукою яке вухо чухати: шуйцею — праве, чи десницею — ліве? Чи обидвома руками обидва вуха одразу, називаючи це багатовекторним зовнішнім курсом без внутрішнього взагалі?
Біда з тими курсами! То, вражені ейфорією Майдану, так різко рвонули на Захід, що забули штани з латками поміняти на якісь пристойніші. А тоді, діставши від омріюваного Заходу дулю в шарудкій обгортці обіцянок на невизначену перспективу, спантеличено роззирнулися, ДЕ Ж МИ Є, й подивовано виявили, що ПОКИ ЩО НІДЕ: від Сходу нібито втекли, а до Європи не добігли. Зате встигли розсваритися зі Сходом. І вже геть не знайшли часу (бо де ж його взяти між безперервним стуканням у двері потойбіч Говерли і ставанням у позу ображеного на північного сусіда) для наведення ладу всередині власного дому, мешканці якого в атмосфері необмеженої демократії структуризувалися аж на сто тридцять з гаком партій і партійок! І тепер не знають, чия партія ближча до тіла й симпатичніша для душі.
За п’ятнадцять років плавби у автономному режимі дарованої Долею незалежності ми нічого в цьому світі не осмислили. Ні себе, ні світ, ні свого в ньому призначення. Розікрали й розподілили між кланами надбані попередниками матеріальні статки, опустили душу народу у шлунок, інтелект замінили силою, а суспільне буття звузили до політичної боротьби за владу (читай: за доступ до багатств).
Не з’явився у нас ні месія, ні його подобизна, ні його прообраз. З-поміж десятка претендентів на роль поводиря нації, які постійно чубляться за булаву, не видно жодного ясночолого і сонцеликого. Жодного, хто знав би шлях до благоденства, але благоденства не для себе, а для народу й країни. Жодного, хто був би готовий покласти життя на олтар національної української справи, власним жертовним прикладом запалити віру в десятках мільйонів сердець співвітчизників.
А це означає, що нинішній український політикум є відпрацьованим матеріалом, власне — шлаком нашої історії, яка твориться й сьогодні. От і спробуйте відповісти на запитання, винесене в заголовок статті.