— Пане Михайле, що є нині суспільною функцією українського національного театру як явища?— Українське національне мистецтво мусить бути найвагомішим локомотивом, який тягне за собою і мову, і культуру, і традиції, і певні перспективні напрямки. Ця неоціненна річ ніким не шанується. Особлива неувага до мистецтва відгукується різними конфліктами в Україні, в тому числі між російською і українською мовами. Поки українська мова не стала загальною, треба цензурувати все, що несе в собі її низький рівень — від шоу до театрального мистецтва. Тому що поганий приклад надовго запам’ятовується і викликає відразу. Адже відомо, що істина в різних устах по-різному звучить. Якщо починається бездушне булькотіння, воно не може викликати до себе симпатії. І таким чином народжується антипатія до українського. От за комуністичної партії театр слугував державі.
Це був дуже серйозний напрямок, куди кидалися гроші, будувалися театри. А за 15 років хіба відкрився хоч один театр? Ми ж усі мріяли про незалежність. Візьмемо мій театр. 17 років я не маю свого приміщення. Став народним артистом, отримав, які міг, нагороди, але від цього нічого не змінюється, бо ставлення до культури безкультурне. Уявіть, народний артист, генерал у мистецтві, отримує 500 гривень. Та попри все митці вже, напевно, змирилися з думкою, що достатку ніколи не буде. Тому ми просто виконуємо справу честі, любові до України поза всякою політикою, бо вона для мене нічого не варта. Нехай політики гризуться, нав’язуючи свої переконання. Але для мене Україна — це не окраїна. Це Україна! І такою вона буде, я глибоко в це вірю. Запевняю вас, через кілька років обов’язково казатимуть: «Ух, країна!» Мені колись батько казав: «Синочку, Батьківщина для мене — це мої діти, сім’я, оточення, дерево, на якому сидів у дитинстві, бур’яни, без яких не можу жити…» Оце і для мене Батьківщина. І мені не байдуже, що буде з моїми дітьми. Чи будуть вони все життя, так само, як я, ранитися серцем, не почувши українського слова. Їм нині 6 і 13 років. І коли сьогодні перед виборами знову йдеться про російську мову як другу державну — то це ж духовне ґвалтування! Ніби й не було 15 років незалежності. Мистецтво має неймовірну силу. Якби після вистави я сказав якусь дурість, її б зробили, бо глядачі мені безмежно вірять. Не можна вичищати гній у білих рукавичках, не можна в мистецтві, не напружившись, зробити щось справжнє, не можна бути на сцені Ромео, якщо ти в житті хам. А люди дуже тонко це відчувають. У мене величезна надія на прийдешні покоління. У мене ж 80 відсотків молоді в залі, завжди аншлаги. Молодь випередила своїм життям чиновників років на 100. Старше покоління ще не встигло його духовно зґвалтувати. Це незалежне суспільство в суспільстві. Вони ще наповнені духом Творця. Якби я жив у Донецьку, я б і там розмовляв українською мовою і не думаю, що мене ненавиділи б за це. Треба просто любити Україну. Так само думають мільйони, та не всі можуть про це сказати.
— Українська класична і сучасна драматургії: в чому полягає їхня знаковість?
— Протягом 17 років я не брав до роботи жодного драматургічного твору, але театр існує. Мені потрібна драматургія, яка буде актуальна і через 100 років. Або я мушу зняти виставу з репертуару перш ніж вона стане неактуальною. Я пишу сценарії до своїх вистав за романами, оповіданнями… Треба подразнювати струни душі, щоб вони не заіржавіли, бо порвуться. Коли здається людині, що вона живе гірше за інших, нехай поїде в село і подивиться, як бабусі раком стоять на полях і отримують менше за неї. Або хлопці, які вчилися з тобою в школі, стали вже дідами і ходять з вилами, не просихаючи від п’янок, бо немає ніякої перспективи… У тій же виставі «Гріх» я взяв за основу маленьке оповідання Коцюбинського, наситивши його сьогоденням. Мене не задовольняє жоден автор, який би він не був великий, бо в мене свої потреби, я не ремісник, щоб переказувати сюжет. Мені треба побудувати над ним піраміду, щоб матеріал зберігся у первісному стані та ще й засяяв якимись неймовірними барвами.
— Якими є Ваші основні принципи керування власною трупою, тобто самим собою? Адже Ви є автором цілісних творів — від оформлення сцени до найтонших психофізичних нюансів.
— Я не уявляю необразного мистецтва, у мене є своя система, секрети. Кожна нова робота для мене — це безлюдний острів. Я «запливаю» на нього, дуже уважно роздивляюся, може й рік, і потихеньку готую матеріал, щоб наприкінці життя оглянутися на моє море і, нехай і нечисленні, острови. Це моя імперія — зі своєю музикою, настроями, сльозами, ранами. Кожен з цих островів мені дорогий, бо я будував його сам.
— Образною домінантою, головною діючою особою практично всіх Ваших вистав є нестерпний людський біль, крик душі… Наскільки, на Вашу думку, є реальним духовне самоудосконалення людства?
— Людство дуже залежне від космічних проявів. Космос закінчив свою гармонійну, руйнівну дію, коли створювалися Сонячна та інші системи. Гармонія — одвічна. Я люблю дивитися фільми про природу, космос, підводні стихії. В цьому криється особлива філософія — хто це створив? В просторі існують хвилі позитиву і гармонії. І скільки б людство не метушилося, воно все одно гармонізується. Для когось це життя складне, а для когось воно здалося б раєм. Банальна річ. От ми нехтуємо шматком хліба тільки через те, що він чорний, а ми любимо білий. Певен, десь є людина, яка віддала б скарб, який шукала протягом життя, за цей шматочок хліба. Або — людина обов’язково потребує іншої людини. Ми часто проклинаємо увесь світ, а спробуйте, заблукайте десь — першого ж бомжа ви цілуватимете і ридатимете від щастя. Воно приходить від іншої людини, від її усмішки, уваги, закоханості. Людство жило і житиме цими категоріями завжди. Я дуже люблю виставу «Ворота до раю» за повістю Єжі Анджієвського, де було величезне колесо, зроблене з мечів. Усередині босими ногами йшов я, священик з дітками, в майбутнє, звільняти гроб Господній. Мені здається, що людство йде по величезному колесу, яке створене тільки зі зброї. І поки зброя не загубиться по дорозі, і поки ті одинокі крізь щаблі мечів проскакуватимуть на землю і сіятимуть в той момент, коли проходять війни, і любитимуть, доки не переважить вага між війною і миром. Все одно, ми в цьому колесі вже багато щаблів виламали, кожен хоч по трішечки. Якщо я навіть надщерблю, то це вже багато, бо я піщинка. Та неймовірна енергія має величезну силу. Людині відведена дуже маленька частина існування в цьому світі, коли вона в змозі вже розуміти, що вона сіє і для чого! Треба набрати швидкості, щоб встигнути зробити якомога більше добра.
— Якою є стратегія Вашого буття?
— Я такими категоріями не думаю. Це є коріння поколінь, які за мною стоять. Мій батько — неймовірно мужня і добра людина. Його так життя покарало. Здавалося, що він мусить всіх проклясти — втратив на війні руки, слух, одне око, інвалід першої групи, але написав 2000 картин, виростив нас чотирьох, косив сіно, доглядав город, і весь час весело, радісно, бо були діти. Знаєте, я так дивуюся цьому світові, про який ми нічого не знаємо. Все залежить від коріння. Ми, наче голодні вівці, як у Біблії, — не стільки з’їмо, скільки затопчемо.
Можливо, моя місія полягає в тому, щоб зупинити цей скажений біг для думок, осмислення. Всі вистави у мене катарсисні. Але різниця між мною і глядачами в одному — глядач виплакався і пішов, а мені щовечора починати все спочатку. Я мушу довести, що одна людина — це Всесвіт. У нас дуже багато згадують, але поки є сили, треба щось робити. Чому ми такі косоокі? Не можна весь час дивитися на Москву, а тепер вже й на Європу — обов’язково втрапимо у стовп, що попереду. Україна не розмірковує про себе, не насолоджується своєю самобутністю, неймовірним духовним багатством. Не було ще в історії людства такого народу, який би вийшов на Майдан, нагодував сам себе, замилувався сам собою, закохався сам у себе і мирно пішов додому, поставивши поводиря, якому довіряє. А ми все проплювали, ніби нічого й не було. Рік ще не минув. Ріжуть вже Україну на шматочки, гидять на голови тих, хто дав їм свободу.
Я ніколи не любив гумору за те, що він підлий. Завжди тирани любили анекдотчиків і гумористів. Цей гумор використовувався для випускання пари з народу, а проблема залишалася. Завжди володарі світу не любили серйозних речей — трагедій, драм — бо вони приголомшують і спонукають до думки над великими речами.