Влітку 1929-го року на одному з театральних диспутів Микола Хвильовий виступив «проти вульгаризму, спрощення й демагогії в мистецтві», вважаючи цю комедію однією з п’єс, які «роблять в театрі епоху». А Остап Вишня того ж року в журналі «Літературний ярмарок» зазначив, що «Мина Мазайло» є надзвичайної краси річ». Проте, стараннями чисельної армії «опозиціонерів»-КП(б)У у середині 1930 року її було заборонено. А невдовзі драматург разом із багатьма справжніми патріотами-українцями і сам став жертвою пророчих слів, які просто-таки викарбувалися у часі, виходячи з вуст одного з героїв комедії — дядька Тараса: «Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!» Та це був тільки початок. Мода на тоталітарний універсалізм, яка у 1920-х роках характеризувалася усього лише (!), зокрема, зміною прізвищ, сьогодні вже реалізувалася у примусових позначках — ідентифікаційних номерах. А чому ще й нині більшість українців дозволяють собі зраджувати самих себе, ігноруючи мову предків?..
Режисер-постановник, заслужений артист України Віталій Малахов своїм зверненням до цієї п’єси підтверджує слова німецького композитора, диригента, автора праць з естетики театру Ріхарда Вагнера: «Мистецтво завжди було прекрасним дзеркалом громадського устрою». І хоча він здебільшого намагався дотриматися першооснов комедії Куліша, проте і сьогодні російську мову намагаються, так би мовити, узаконити як другу державну, коли вона, фактично, є такою в державі вже протягом кількох століть. І вистава Малахова є нині не «…міцною сконцентрованою формою радянської комедії…», а трагедійним фарсом сьогодення.
Дія відбувається у пересічній квартирі міщан, де вишиті рушники, як залишки від «пережитку» минувшини, сиротливо, неначе крилами, вкривають фото предків родини Мазайла. А вона і є тим суспільним мікрокосмосом, модель якого відтворив режисер. На кону розігрується спроба містифікаційної модернізації свідомості суспільства. Кожен персонаж є характерним образом, щиро відданим своїй культурній і політичній традиції. Знаковим є діалог антиподів-пріоритетів: тогочасної штучної українізації і нинішньої істинної самоідентифікації. У виставі Мина Мазайло (Сергій Бойко) не роботяга, а інтелігент, який прагне віднайти свою нішу (а, скоріше, «клітку») у репрезентованому новому житті, прийнявши «щеплення волі» до життя з новими цінностями. Намагаючись змінити свою духовну культуру, він разом із вчителькою російської мови Барановою-Козино (Алла Сергійко) природно переймається ідеями і почуттями, властивими для всіх часів (сцена молитви перед навчанням), але штучне модне русифікаторство роз’їдає їхнє серце сміливіше. І та справжність, яка підносить душу людини, заважає Мині (С. Бойко) в освоєнні нових «істин». Актор веде непримиренну боротьбу із самим собою. І лише оголошення в газеті про зміну прізвища дозволяє йому, так би мовити, фонетично розкритися. Проте самоусвідомлення щезає…
Породженням економічно-імперського матеріалізму є у виставі тьотя Мотя (С. Пісьман), яка уособлює собою цивілізаційний продукт, що намагається нахабно знищити, знеособити прадавній культурний індивідуалізм, представником якого є дядько Тарас (С. Сипливий). Режисер у сцені родинних дебатів проектує кулуарно-політично-соціальну тональність сьогодення, де методично організована навала псевдоідейних лідерів намагається у будь-який спосіб заглушити правдивий голос справжньої людини. Тобто урбанізація на практиці виявилася одним із міфів цивілізаційного простору, який знищує культуру.
Коли будь-яка людина вправно намагається іти в ногу з модою (як елементом прищепленої штучної цивілізації), її душа вічно мандруватиме в пошуках ідеалу. А розпізнати його справжнього можуть допомогти лише образи минувшини, які осяють нам шляхи у вічність. Пророцтва Куліша, висловлені ним у комедії «Мина Мазайло», на жаль, збулися. Напевно, аналізувати власну історію ми ще не навчилися. Щось затягнувся цей процес. Якщо триватиме так і далі, аналізувати, можливо, буде вже нікому. Обов’язок українців — відстояти і зберегти мову наших пращурів, адже «немає почуття Батьківщини у тих, хто не знає її історії» (Андрій Коваль).