Те, що можна знайти про Петра Болбочана в різнобарвних українських джерелах, є, переважно, скупими автобіографічними даними. За сухими рядками слів, дат та географічних назв ховається вогненна і жаска у своїй приреченості доля непересічної людини, яка, напевно, розминулася зі своїм часом. Якби Петро Болбочан жив в часи Першого Гетьманату, він, безумовно, зробив би блискучу військово-політичну кар’єру. Про таких, як він, писатиме український націонал-більшовик Юрій Яновський, мовляв, ходять ці хлопці по сторінках історії, як по власній хаті. На жаль, за часів Болбочана під ногами таких-от відчайдухів плутатимуться злостиві карлики, соціалісти, ліберали та решта поміркованих експонатів з чортової кунсткамери. Саме через їхні залаштункові підлості, підкилимові перемовини та саме через їхні геть не шляхетні міркування політичної доцільності гинутимуть люди честі. Такі, як Петро Болбочан.
Петро Болбочан народився у Бессарабії, в священицькій родині. Навчався у Кишинівській духовній семінарії та Чугуївському юнкерському училищі. З юних літ Болбочан вирізнявся стійкими українофільськими переконаннями, що під час навчання в юнкерському училищі створювало значні ускладнення. Петро Болбочан як кадровий військовий брав активну участь у першій світовій війні, але від моменту проголошення незалежності України в 1918 році долучився до створення національних збройних сил та неабияк відзначився під час першого етапу національно-визвольної війни. Принаймні, саме з його ім’ям українські націонал-революціонери пізнішої генерації (зокрема Юрій Липа) пов’язували розгром більшовицьких військ на Лівобережній Україні та в Криму. Болбочан не був політиком, він був суто військовою людиною і чесно служив як і першій українській республіці, так і другому гетьманату і лише наявність москвофільської складової в політиці гетьмана Скоропадського штовхнула його в республіканські обійми. Перехід другого Запорізького полку, яким командував Болбочан, на бік повстанців значною мірою вирішить долю Другого Гетьманату, усієї України та й самого пана полковника.
Багато було написано про шкідливу та лиховісну роль лівих під час першої націонал-визвольної війни 1918-1921 років. Велична трагедія час від часу оберталася хіба що не на скривавлений та жорстокий фарс. Амбітні карлики, політичні повії, псевдопатріоти на худих ніжках шкідливих комах прегарно навчилися домовлятися з ворогами, розкрадати державні кошти та наносити підлі ножові удари в спину. Долі Скоропадського, Петлюри, Болбочана наочно демонструють нам, як трагічно складається доля людини війни, людини, яка говорить з ворогами лише мовою зброї, доля українського кшатрія в добу буржуазного добробуту, в добу, коли економіка визначає політику і коли все на світі окреслюється прагматично-шлунковими (щоб не сказати гірше) інтересами. Не час і не місце згадувати зараз про ту дивну зачарованість російсько-єврейським більшовизмом, яку демонстрували українські республіканці, очільники Трудового Конгресу в умовах війни проти червоної Росії. Принаймні, зазначимо, що толерантність у ставленні до смертельних ворогів виявилася спадковою політичною хворобою українських соціалістів та лібералів. Мазохістське захоплення тими, хто приходить опівночі з сокирою розкроїти вам череп та підпалити вашу оселю, процвітає і в третій українській республіці. Врешті-решт після останніх політичних подій, – починаючи від укладення так званого універсалу національної єдності і закінчуючи фактичним відстороненням від влади третього президента третьої республіки, саме напередодні щедрого вечора – про теперішню українську державу можна говорити в минулому часі. Буржуазну республіку проковтнули капіталізм та гроші. Націонал-соціалістичну республіку 1918-1921 років призвели до жахливої та жорстокої поразки не інтервенції Антанти або радянського каганату, о ні! Запекла міжфракційна боротьба між самими українцями, нерозуміння того, що політики правої орієнтації не є ворогами, бажання за будь-яку ціну прорватися до владного керма – ось які чинники звели у могилу УНР. Велетні – Болбочан та Отмарштайн – не вірили в те, що політичні ліліпути на зразок Шаповала або ж Винниченка можуть виявитися сильнішими. Вони не сприймали всерйоз козлоногих сатирів із соціалістичних партій. Вони жорстоко помилилися.
Непорозуміння між Болбочаном та Петлюрою почали виникати відразу ж по закінченні антигетьманського повстання. На Слобожанщину почала наступати Червона Армія. Під тиском соціалістів Петлюра вимагав від Болбочана вести не бойові дії з червоними, а... розпочати переговори (майже тобі Ющенко з його маніакальною ідеєю проведення круглих столів там, де треба битися!). Болбочан відмовився від подібних безглуздих речей, заявивши, що має звичку розмовляти з російсько-єврейськими більшовиками лише мовою зброї. Болбочана було усунуто від командування Запорізьким корпусом, найбоєздатнішою військовою одиницею армії УНР. Певний час полковник Болбочан перебував на Галичині, але невдовзі на запрошення Петлюри повернувся до війська. Далі починаються доволі-таки різні історичні тлумачення того, що сталося. Ліберальні (або принаймні націонал-ліберальні) історики вважають, що Болбочан хотів без дозволу головнокомандувача взяти на себе командування Запорізьким корпусом, за що й був заарештований та за вироком військового суду розстріляний. Нагадуємо, це був 1919 рік – один з найганебніших років існування першої української республіки, яка перебувала фактично в стані безугавного знищення. Ідея військової диктатури у вигляді триумвірату Петлюра – Коновалець – Мельник не була сприйнята лівими. Демократія – гарна річ, але коли демократична система намагатиметься бути впровадженою за умов жахливої оборонної війни, вона має називатися державною зрадою. Безперечно, Петро Болбочан не міг не розуміти того, що відбувається навколо, а відтак не міг не діяти.
Проте, на нашу думку, ближче до істини підійшли історики консервативно-революційного напрямку. Вони стверджують, що Болбочан ніколи не був соціалістом. Його погляди були гетьманськими, і він послідовно виступав за відновлення звичаєвого способу українського державного правління. Щоправда, Другий Гетьманат Скоропадського Болбочан не сприймав у повній мірі, головним чином через залежність від німців та через значну кількість російських монархістів в оточенні гетьмана. Втім, соціалістично-республіканська анархія, недолуга пародія на якобинські виправи, реанімація старого єзуїтського означення України – bellula sine capite (чудовисько без голови), фактична загибель української національної революції не могли не викликати шалений український гнів спадкового козака. Ми не можемо відкидати повністю цієї історичної гіпотези правих істориків, згідно з якою, полковник Болбочан не просто хотів перебрати командування над Запорізьким корпусом. Він, безперечно, готував військовий переворот і мав твердий намір скасувати республіканську форму правління. Його постійні контакти з політиками правої та консервативно-революційної орієнтації відзначають багато дослідників. На жаль, ми ніколи не дізнаємося, який саме план державного устрою України планував втілити у життя відчайдушний полковник. Натомість ми знаємо інше.
Історія зберегла для нас жахливі дані. Дані про те, що під час арешту, захисника УНР жорстоко катували. Що полковник Болбочан збожеволів в ніч перед стратою (в ніч проти 29 березня 1919 року) – його розум відмовлявся сприймати те, що республіка, заради якої він проливав власну кров, карає його неначе зрадника. Що під час розстрілу жоден із вояків не відкрив вогонь – Петра Болбочана вбив із власної зброї офіцер контррозвідки Чеботарьов. Також для нас лишилися дані про те, як Петлюра проігнорував численні звернення від командирів Української Народної Республіки помилувати легендарного воїна. Невдовзі історія винесе смертний вирок першій українській республіці. Невдовзі на паризькій бруківці проллється кров і самого Симона Петлюри. Невдовзі.
Українську історію читати без брому неможливо. Тричі правий в даному разі Винниченко, хоча в тому, що нам потрібен бром при читанні рідної історії і зараз, є на те і його провина. Не можливо спокійно дивитися на те, як, маючи усі підстави для перемоги, українці програли першу визвольну війну. Історія могла б бути інакшою. Могла б. Але... Герої гинули. Тріумфували боягузи та спритники. Україна вмивалася власною кров’ю. Нам лишилося небагато – ходити босоніж по вже холодному попелу програних воєн та розчавлених революцій, читати видані в Австралії спогади українських Мадзіні, тамувати ненависть, холодну колючу ненависть, проходячи повз музей Булгакова на Андріївському узвозі або повз меморіальні дошки путчистів-арсенальців на Печерську. Серед тієї темряви, до якої все глибше і глибше занурюється теперішня Україна, ми будемо палити рятівні багаття на Замковій горі, на схилах карпатських та кримських гір. До нашого кола прийдуть наші мертві – прийдуть, аби дивитися разом з нами на те, як вогнище марно змагається з імлою і, можливо, біля багаття вони розкажуть нам, як врятувати цю нещасну і дивну країну, за яку гинули вони і за яку доведеться загинути нам. Серед наших мертвих буде і полковник Петро Болбочан, син священика, воїн, людина честі. Завдяки йому історія могла б бути іншою. Могла б. Сподіваємося, він відігріє руки над вогнем.
Тарас МАХНО