22 грудня 2006 року в Музеї народної архітектури та побуту в Києві, в будинку, який представляє сучасну Житомирщину, відкрилася меморіальна кімната Василя Скуратівського.
Василь Скуратівський виріс на хуторі Великий Ліс Коростенського району на Житомирщині. Наприкінці своєї 21-ї (останньої) книги «Я сам про себе розкажу» він згадував: «В забутому людьми й Богом хуторі зберігалися майже всі форми традиційної культури. Вони власне і зародили в мені незрадливу любов до звичаїв, традицій та обрядів, яким я не зрадив упродовж свого життя».
Але національна самосвідомість у нього прокинулася, коли він років півтора пропрацював у Сибіру, де зіткнувся з шовінізмом росіян.
Василь Скуратівський ще в третьому класі заявив, що хоче бути письменником, з четвертого класу почав друкувати свої замітки в районній газеті, а з п’ятого – вірші. Після десятого класу юнака запросили в райгазету. З того часу він працював у районних і обласних газетах, завідував відділом етнографії журналу «Народна творчість та етнографія».
Двадцять років В. Скуратівський проводив на громадських засадах фольклорно-етнографічну експедицію «Чумацькими шляхами». Було зібрано унікальні матеріали про нашу національну культуру.
Вже під час перебудови Василю Скуратівському вдалося видати (і то свою першу книгу) з народознавства «Берегиню» лише завдяки підтримці Ліни Костенко.
Книга одразу стала популярною і була перевидана. В багатьох школах і ВНЗ започаткували уроки народознавства, в основу яких поклали розділи з «Берегині». А потім одна за одною з’являються інші народознавчі книги Василя Скуратівського «Покуть», «Посвіт», «Місяцелік», «Святвечір», «Русалії», «Кухоль меду», «Мамина молитва» тощо. В. Скуратівський очолив лабораторію народознавства при Українському центрі культурних досліджень, наприкінці 1980-х років організував огляд-конкурс дитячих ігор і забав «Котилася торба з високого горба», який нині проходить на Рівненщині, став ініціатором і організатором харківського фестивалю автентичної пісні «Покуть», багатьох фольклорно-етнографічних фестивалів у інших областях України. Василь Скуратівський зазначав: «Завдяки таким фестивалям пощастило якоюсь мірою оживити затухаючі джерельця народної пісенної культури, виявити невідомих досі носіїв і популяризаторів й у такий спосіб збагатити фольклорну спадщину національним мелосом».
Побував В. Скуратівський в США та Канаді. Він писав про тамтешню українську діаспору: «На моє глибоке переконання, українців у діаспорі об’єднують наші традиційні звичаї й обряди, яких ревно дотримуються наші етнічники. Без цього духовного осердя навряд чи змогли б так купно триматися вони і, звичайно, безмежна любов і відданість Україні, яка живе в кожному серці».
Але й там чубляться мельниківці і бандерівці, різні конфесії.
Василь Скуратівський розповів про фермерів українського походження в Канаді (більшість уже не знає української мови, а дехто не міг пригадати, звідкіля їхні пращури): «Родина з трьох осіб обробляє стільки землі, скільки в нашому колгоспі, що налічує понад 200 мешканців. Вони не тільки вирощують зернові, але й корів, тримають гусячу й курячу ферми. Щоправда, у них все механізоване… Підійшла корівка на водопій, задовольнила спрагу й направилась до спеціального пристрою, підставила задню частину, і автоматична шкрябачка без будь-якої сторонньої допомоги ретельно очищала шкіру. Якщо, скажімо, господар помітив, що котрась гуска прихворіла, він тут же через комп’ютерний зв’язок звертається до ветлікаря і телеекраном освітлює пернату. Фахівець одразу дає кваліфіковану пораду – чим лікувати чи вилучати зі стада птицю». А ось враження Василя Скуратівського про США: «Це найбагатша і найсильніша на нашій планеті держава, котра диктує свої права і ставить умови іншим країнам. Такого розвою вона досягла, як на мене, завдяки правильній економічній політиці, оскільки цьому посприяла найдемократичніша конституція (ми можемо лише пожалкувати, що не менш прогресивна Конституція Пилипа Орлика, яку він уклав за сто років раніше, так і не прислужилася нашому народові). Конституційні засади посприяли припливу капіталу й інтелекту. Але це величезне багатство опинилося в руках шпетких банкірів-мільярдерів, до яких належать переважно євреї. Відтак американський капітал обплів, наче павук муху, всю світову економіку. Але нічого вічного не буває – ще прийде час, коли вертикальна піраміда дасть тріщину…»
Василь Скуратівський заснував народознавчий журнал «Берегиня». Але ввести його в каталог передплатних видань вдалося лише завдяки підтримці Віктора Ющенка, який тоді ще працював у банку. Василь Скуратівський написав про нашого президента: «Я розумію Віктора Андрійовича: прийти до влади йому допомагали деякі іноетнічники-олігархи. Без цього, мабуть, важко було б сподіватися на такий успіх. Але ж на те й розраховували ті, для кого Україна просто собі країна, в якій їм добре жилося б. Вони заздалегідь спланували свою уже виправдану в багатьох країнах стратегію: розтаборилися на дві частини – одна фінансувала клан Януковича, а інша допомагала Ющенкові. Хто б не прийшов до влади – а для них це не має особливого значення – вони обов’язково отримають свої чини і відповідні посади. Відтак, будучи зобов’язаним перед «благодійниками», він потрапив у певну залежність, віддавши ключові посади «однодумцям».
Я – земляк Василя Скуратівського, виріс у селі Скурати, звідки походять предки Василя Тимофійовича. Я знав, що є такий журналіст із сусіднього Великого Лісу. Зустрічав його статті в газетах. На початку 1980-х років я вчителював у одній з київських шкіл. Саме тоді «Молодь України» розпочала друкувати народознавчі нариси Василя Скуратівського. Вони були немов струмінь свіжого повітря в задушливій атмосфері брежнєвського соціалізму. Тоді офіційна тотальна пропаганда вихваляла радянський народ. Водночас українські звичаї, українська культура відкидалися як щось застаріле і навіть реакційне. Василь Скуратівський звернув увагу, що в народних звичаях акумулюється народна мораль. Він своїми статтями очищав замулені джерела наших душ.
А особисто з Василем Скуратівським я познайомився в 2004 році на фестивалі сучасної української літератури «Просто так» у Коростені. На той час Василь Тимофійович опублікував у «Берегині» мою статтю про Максима Славінського, в спогадах якого постає ще український Київ. Потім я запропонував статтю про краєзнавця із Сумщини Феодосія Сахна. Я телефонував В. Скуратівському. Він пообіцяв надрукувати. І раптом страшна звістка – 16 грудня Василь Скуратівський помер. Перша думка – великий жаль, що Україна втратила ще одного свого видатного сина. Потім подумки розпрощався з надією побачити свою статтю надрукованою. Але в новому числі «Берегині» стаття з’явилася. В мене виникло якесь дивне, навіть містичне відчуття. Звичайно, я розумію, що ніякої містики тут немає. Журнал до друку було підготовлено раніше. Але все-таки в мене було таке враження, ніби Василь Тимофійович підійшов до мене і мовив: «Я ж обіцяв, що твоя стаття буде опублікована. Чому ж ти сумнівався?»
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ