На думку дослідників, заплановані голодомори в Україні — це найжорстокіші злочини в історії людства. Сьогодні ставлення до цієї проблеми є ознакою ставлення до України як незалежної суверенної держави. В українському політикумі проблема голодоморів в Україні розглядається як проблема консолідації української нації.
Про це розмова нашого кореспондента з головою Асоціації дослідників голодоморів, героєм України, народним депутатом Левком Лук’яненком
— Працюючи в Асоціації, які завдання ставили перед собою Ви як політик?
— Досить довго нам не вдавалось домогтись, аби проблема розглядалась на державному рівні. Мої спроби зібрати підписи серед депутатів ВР не мали успіху. Я маю на увазі ту каденцію, в якій панувала ліва більшість. Деякі комуністи дозволяли собі глузувати над моїми зусиллями привернути до проблеми увагу влади. Тим часом, науковці збирали свідчення, досліджували факти. Тих свідчень на сьогодні назбиралось дуже багато, сотні тисяч. Під орудою редактора Асоціації Веселової Олександри Михайлівни було підготовлено чимало матеріалів, написано книжок. Знайшовся і спонсор цих видань — українець, котрий мешкає в США. Не можу сказати, що видали ми багато, але дві-три книжки на рік видавали. 1998 року ми провели міжнародну конференцію присвячену цій темі за участю науковців з Інституту історії НАН України. Ми тоді з одним науковцем привернули увагу віце-прем’єра з гуманітарних питань (цю посаду обіймав тоді пан Смолій ) до того факту , що навіть Президент США Клінтон видав прокламацію присвячену 65-ій річниці голодомору. За підримки віце-прем’єра справа пішла: президент Кучма видав Указ, а Кабмін — відповідну Постанову. Тоді ж було засновано День пам’яті жертв голодомору, був розроблений план, як слід відзначати цей День.
— Наскільки я пам’ятаю, день пам‘яті жертв голодомору відзначався і раніше ?
Так, наша Асоціація і раніше проводила відповідні заходи, але тоді ми заповзялись змінити ставлення української влади, усієї держави до цієї сторінки нашої історії. Щось нам вдалось. Але, як показали подальші події, до успіху було ще далеко. Втім, ми не чекали на активність і свідомість влади, ми активно діяли самі. Зокрема, своїми зусиллями поставили пам’ятний знак жертвам голодомору на Михайлівській площі. Та невдовзі київська влада, під виглядом реконструкції цієї площі, вивезла цей пам’ятник кудись на задвірки. Ми знайшли пам’ятник і поставили його вдруге.
Звісно, держава мала би поставити величний пам’ятник, який би адекватно відтворював значимість такої трагічної події в історії українського народу, якою був голодомор. Та, як би там не було, інформацію про наш пам’ятний знак занесено в дипломатичний протокол і всі державні діячі, котрі приїздять в Україну, відвідують його.
Згодом, коли комуністів у Верховній Раді стало менше, а спікером став Володимир Литвин, нам вдалося провести парламентські слухання про голодомори в Україні, а потім і окреме парламентське засідання присвячене цій темі. Відразу хочу подякувати Генадію Удовенку, котрий був Головою Комітету з прав людини і національних меншин і активно допомагав нам. З розумінням поставився до нашого клопотання і тодішній прем’єр Анатоллій Кінах. Тож, і був тоді утворений Комітет з підготовки до відзначення 70-ї річниці голодомору 1932-1933 років. Потім Кабмін очолив новий прем’єр Віктор Янукович. Він теж обіцяв свою допомогу. Йшлося тоді про спорудження пам’ятника, заснування інституту з вивчення голодомору, заснування музею. Хочу сказати, що в документах парламентських слухань вже тоді було зафіксовано поняття геноциду і група депутатів домагалася, аби ВР окремою постановою визнала голодомор 1932-1933 років геноцидом української нації. Реалізувати цю ідею нам так і не вдалось. Нагадаю, це відбувалось в лютому-травні 2003 року. Водночас, МЗС мало проводити відповідну роботу в ООН, аби та визнала голодомор 1932-1933 років геноцидом. Та й тут не все було так просто. Зусиллями російської допломатії ідея не отримала достатньої підтримки в ООН ( не вистачило голосів). Наші дипломати не проявили там належної активності, а от росіяни постарались. Але задля об’єктивності мусимо визнати, у наших опонентів був вагомий аргумент проти України — власна Верховна Рада не визнала той голодомор геноцидом.
— Цю проблему в суспільстві почали обговорювати ще за радянських часів. Зрозуміло, що тоді факт геноциду визнати не могли ані владні структури, ані всі, хто під владою ходив. Чому ж зараз, в умовах незалежної України, навіть висновки науковців про цілеспрямовані дії Кремля на створення голоду в Україні та в інших місцях компактного проживання українців не переконують багатьох політиків? Чому ця проблема ще й досі не має остаточного вирішення?
— Причина абсолютно зрозуміла. Насамперед, у визнанні голодомору геноцидом не зацікавлена Росія. Бо коли буде визнано факт геноциду, то постане питання , хто ж його зробив. І відповідь на це запитання цілком зрозуміла. Організатором цього геноциду є Кремль, комуністичне керівництво московської імперії. І якщо на міжнародному рівні буде визнано факт геноциду, то наступним кроком України має бути клопотання про моральну і матеріальну компенсацію. Тому Москва не хоче такого визнання. І оскільки Москва має багато агентури в Україні , то ця агентура, як може гальмує і розгляд цієї проблеми, і рішення на підставі історичних наукових висновків.
— Але ж далеко не всі ті, хто не хоче визнати голодомор геноцидом є агентами Кремля і його спецслужб. Є люди, які щиро переконані, що не було ніякого геноциду, а був неврожай і, як наслідок, голод на незначній території України. Чим Ви можете пояснити позицію таких людей ?
— Очевидно, люди, які перебувають в полоні радянської ідеології, ще зустрічаються, та їх з кожним днем все менше. Все менше є людей, які сумніваються, що це був геноцид і мета його — зменшити кількість українців на цій землі і заселити наші землі росіянами та іншими народами.
Привозили людей з Білорусії, Казахстану, Росії на ті місця, в ті села, які були повністю виморені голодом. Мета імперського керівництва полягала в тому, щоб змінити етнічний склад України.
А не визнають деякі люди цих фактів, бо нічого не знають про них. Мусимо визнати, в Україні існує проблема поширення знань про нашу історію. Скажімо, поширенням знань про голодомор опікується лише Асоціація дослідників голодоморів в Україні. Так, ми регулярно друкуємо книги з цієї тематики, але тиражі наших видань не доходять навіть до бібліотек. Що таке дві тисячі примірників, якщо бібліотек в Україні ( в тому числі бібліотек навчальних закладів) приблизно 30 тисяч. Держава, від цієї роботи усунулась.
— Чим Ви це пояснюєте?
— Тим, що значна частина українських державців є носіями московської імперської ідеології. Ці чиновники ще не стали українцями на рівні самосвідомості. Такою є нинішня Верховна Рада. І те, що в обговорюваній сфері робилось для України останнім часом, робилось зусиллями ентузіастів.
— Чи можна вважати, що нинішнього року ставлення влади до проблеми голодомору дещо змінилось, намітились позитивні тенденції?
— Якісь зрушення в позитивному напрямку спостерігаються. Так, президент Ющенко видав два чи три укази, які стосуються і репресованих, і голодоморів. Тож, можна вважати, що держава повертається обличчям до цієї проблеми. Указом президента було створено Інститут національної пам’яті. З обговорення цієї тематики 16 жовтня в Українському домі відбувся круглий стіл під головуванням заступника голови Секретаріату президента пана Васюника. Президент доручив Кабінету Міністрів підготувати законопроект про визнання голодомору 1932-1933 років геноцидом української нації. Можливо, тепер такий законопроект пройде.
Взяв інтерв’ю Віктор ЛІНЧЕВСЬКИЙ