БЕРЕСТЯНІ ГРАМОТИ СВІДЧАТЬ ПРО ІСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДО ХІІ СТОЛІТТЯ

Звідси запитання: якщо в ХІІ столітті писали українською, то коли ж нею почали говорити, тобто коли виникла українська мова? Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту українознавства НАНУ Леонід Мацкевий це коментує так: «У VІІІ-ІХ століттях пергамент був дуже дорогий і на ньому писали чи переписували здебільшого цінні книги. Письмена залишали на мечах, стінах храмів, на глиняних виробах. Училися писати і на воскових дощечках і на бересті – березовій корі, тонко зрізаній і вивареній у воді. Ось цей берест і слугував простим людям дешевим масовим матеріалом для письма. І коли 1951 року археологам поталанило знайти в Новгороді перший приватний лист, писаний на бересті, це була сенсація!
Бо тоді Давня Русь заговорила до нас народною, а не книжною мовою. Таких берестяних грамот, датованих ХІ-ХV століттями, знайдено на території Північної Русі (тепер Росії) 710. У них ідеться про все: судові та боргові справи, навіть про інтимні, діти малюють себе, воїнів, звірів, чоловік пише до жінки, а жінка до свахи, хтось нарікає, що бояри утискують люд.
А 1988 року експедиція під керівництвом відомого львівського археолога Ігоря Свєшникова на розкопках у Звенигороді натрапляє на три фрагменти однієї берестяної грамоти. Це стало відкриттям європейського масштабу: перші, єдині і найдавніші знахідки виявлено на території України!
Початку й закінчення грамоти немає, чітко збереглася фраза «а мыне не надобне само» – «а мені тут не потрібно». Рівно за рік у 1989 році експедиція професора Свєшникова знаходить дуже добре збережений лист на бересті. В ньому якась пані Говенова пише до Нежнича, що він заборгував її покійному чоловікові 60 кун (а це 60 грамів срібла) за перевезення човнами… То нехай поверне якомусь Луці, а «якщо не віддаси, то я у князя візьму отрока (слугу), прижь (якщо) і приїду, а то тобі більше (в більшу суму) увійде (обійдеться)».
Як засвідчив радіовуглецевий аналіз, листа цього написано поміж 1110 і 1124 роками. До того ж давньоруською, характерною для Південно-Західної Русі мовою, тобто давньоукраїнською. Як бачите, вона нам зрозуміла.
А третя звенигородська берестяна грамота – це, очевидно, чорновик. На ній автор випробовував якість ще необробленої кори. Бачимо тільки літеру «а», намальоване півторасантиметрове погруддя, котре можна розуміти як сучасне факсиміле чи особисту печатку.
Отже, на бересті писали про все – і діти, і дорослі, в тому числі жінки. А коли грамоту знають діти та жінки, то це свідчить про сформовану не тільки усну, а й писемну мову. У нашому випадку – давньоукраїнську.
Надія БОДНАР