І ще пригадується: на хвилі «перестройки» Горбачов зустрічається з президентом Франції Міттераном і хвалькувато повідомляє про «досягнення»: «Переходимо до ринкової економіки!» Міттеран у відповідь мудро примружує око: «А ми – до планової…» Чи не відтоді ми розучилися прозирати у завтра, щось передбачати, накреслювати, зрештою – просто мріяти?
Свого часу Сергій Єсенін писав: «С того и мучаюсь, что не пойму, куда несет нас рок событий». Нині ми вже й не мучимося, не переймаємось такими гризотами. Та й навіщо? Який із того, мовлячи по-галицькому, хосен? Все одно справдиться приказка: хотіли зробити якнайкраще, а вийшло як завжди.
Ми п’ятнадцять років будували державний дім, не маючи виразного, осмисленого архітектурного плану й не уявляючи навіть зовнішніх обрисів будівлі (не кажучи про її внутрішнє планування та інтер’єр приміщень). Усім так припало до смаку «розпіарене» ідеологами Кравчука слівце «розбудова», усі так дружно взялися його мільйонноголосо повторювати, немов новітній «Отченаш», що ніхто й не завдав собі мороки замислитись, а що ж воно таке – ота «розбудова». Хіба лишень один живий класик літератури сардонічно переписав те слово як «розДУБова», а другий дорівняв його до «розкрадання».
За півтора десятка літ верховна влада так і не спромоглася виробити стратегічну ідею державотворення, і засмиканий трясовиною буденних клопотів простолюд ніяк не збагне, куди йдемо, чого прагнемо як нація й народ, які історичні перспективи нам «світять». Великий китаєць Конфуцій риторично питав: «Чи можна спіймати чорного кота в абсолютно темній кімнаті, особливо якщо його там немає?» У наші ж дні вже ніхто й запитань не задає.
Середньостатистичний українець, лягаючи спати, молить Господа не посилати йому сновидінь про завтрашній день, бо йому й від прожитого сьогоднішнього невимовно гірко. Середньостатистичний українець добре пам’ятає анекдот-загадку:
– Який буде новий рік?
– Гірший, ніж попередній, але набагато кращий, ніж наступний!
То навіщо загадувати наперед, якщо воно вимальовує такі «веселкові перспективи»?
Ми боїмося дня прийдешнього, бо, доживши до нього, ризикуємо в черговий раз наразитися на «батьківське піклування» уряду, який запропонує нам нові ціни й тарифи, що змінилися, зрозуміло, зовсім не у бік зменшення. Тож наша душа краще воліє ностальгувати за «давніми добрими часами» загальної бідної рівності й однакового «усуспільненого благодентства», ніж трястися під гуркіт двигунів недоступно дорогих «тойот» чи «майбахів» на вулицях іще недавно рідного (а тепер уже роздерибаненого багатіями) міста. Ми позбавлені прийдешнього, яке вже ніколи не буде належати нам, бо воно надійно схоплене тими, для кого не існує філософської категорії часу: їхня філософія – то «понятія» та й годі.
Страшно жити без відчуття майбутнього, проте ще страшніше усвідомлювати, що назагал його ніхто в цій країні й не прагне. Одні (про що йшлося вище) всіляко уникають навіть згадувати про нього, другим добре ведеться й сьогодні, а від добра добра не шукають. І всіх таке становище влаштовує: голови не болять! А раз так – якої лихої години ще треба?
Країна давно не знає, що таке бодай сяка-така перспектива розвитку. Один уряд, прийшовши на зміну іншому, знай критикує попередній та виправляє його «помилки» – але жодний з них не прохоплюється й словом про те, які накреслення він ставить перед собою й береться втілювати задля блага народного. Найсміливіше прозирання в майбуття – державний бюджет на наступний рік, проте й цей нашвидкуруч зліплений кулінарний «шедевр», не встигнувши випектися, всякраз піддається жахливому препаруванню на схрещенні інтересів різних гілок влади, заклопотаних тільки одним: відчикрижити собі від бюджетного пирога якомога жирніший шмат. Чи має такий бюджет шанс на життя, якщо йому ніхто й року не відводить? Колись нашу довірливу душу провокували зазирнути за обрій; нині ж відучили бачити далі від власного носа.
Колись народ постійно бамбулили п’ятирічними планами, які у з’їздівських фанфаронних рапортах виконувалися за чотири роки, а насправді не виконувалися ніколи. Тепер у державі взагалі не існує жодного комплексного системного погляду на день прийдешній та бодай іще кілька днів за ним. Останні спроби такого планування (зокрема – і щодо розвитку та функціонування державної мови, культурного будівництва, духовного буття нації) були, здається, ще за Ющенкового прем’єрства, а вже наступний уряд надійно поклав те все під чужоземне сукно. Та й чи буде перейматись якимось плануванням уряд, знаючи, що він протримається всього кільканадцять місяців! Логіки ж у тому немає жодної.
Виробився цілий світогляд – жити сьогодні, бо завтра невідомо що буде. «Світоглядниками» такого штибу поставали геть усі покоління, верстви, суспільні прошарки. Наша початкова школа через те й початкова, що в ній уже починають курити і вживати слабоалкогольні напої, не парячи собі мізки запитанням – а що ж буде із здоров’ям через десять, двадцять років, які діти народяться від теперішніх «початківців».
Ось у «Літературній Україні» академік АМН України Любомир Пиріг наводить жахливі факти. Кількість населення у нас від 1993-го до середини 2006-го зменшилася з 52,1 до 46,7 мільйона осіб, різко зростає смертність (особливо чоловіків працездатного віку), знижується тривалість життя (61,7 року в чоловіків та 73,4 року у жінок; у 37-ми країнах світу цей показник перевищує 80 років), катастрофічно зростає захворюваність, передусім на сухоти і СНІД (темпи враження українців СНІДом найвищі в усій Європі!). До 2050 року нас може залишитися всього 35-36 мільйонів.
Вигибає нація, нищиться її генофонд – і ніхто й вухом не веде. Політикам на умі тільки одне: боротьба за владу, яка дає негайний доступ до не контрольованих «носієм влади» – народом незліченних багатств. Гранично відверто про це заявлено у відомому передвиборчому гаслі: «Партія регіонів – це краще життя вже сьогодні». Звісно – для керівної верхівки партії. Про майбутнє нації – ніде анічичирк!
Єдина групка співгромадян, для яких прозирання в майбутнє стало вже й не приємною розвагою, а прибутковою професією, – це всякі астрологи-футурологи, чиїми прогнозами й передбаченнями рясно всипані шпальти періодики: нині без гороскопа не видається жодна «солідна» газета. Щоправда, з якоїсь дивовижної речі всі гороскопи розраховані лишень на людей великого бізнесу, відтак усі знаки зодіака зведено до Тільця: звісно ж – золотого. Принаймні мені жодного разу не вдалося вивудити з жодного гороскопа яку-небудь корисну інформацію. Либонь – не про мене тин городився. Не бізнесмен, не політик, не «крутий». А що таких нас є (поки що є!) майже півсотні мільйонів і ми теж воліли би знати, що нам готує день прийдешній, та не у сфері особистого діловаріння, а в площині подальшої долі нашої нещасної України – тим ніхто у нас не переймається.
Зостається хіба ще раз перечитати давній роман Павла Загребельного. Що там у ньому говориться про прийдешнє?..
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ