Так чи інакше, ми маємо дякувати Російській Федерації за її прагматичний максималізм, який дозволяє нам прозоро розуміти логіку поведінки однієї з найнепрозоріших політичних машин у світі. Українське питання — ідеальний сюжет для аналізу ціннісного та інструментального підходу правлячої російської еліти до навколишньої реальності.
Серед зовнішніх партнерів України Російська Федерація демонструє рідкісну послідовність у втіленні свого бачення «проекту Україна». Свіжоспечений проект «Єдиного економічного простору» лише унаочнює і без того очевидні відповіді на питання «що», «як» і «коли» прагне зробити Росія для України.
На відміну від Заходу, де ставлення до України коливається від повного ігнорування до вибагливої зацікавленості, від відвертого сприйняття нас як частини Росії до наївної поетизації нашої самобутності, в Росії принципові питання щодо сприйняття України вже вирішені. Не лише вирішені, але й оформлені у неформальний проект майбутнього.
З формальної точки зору факт існування України як суб’єкта міжнародного права вже не підлягає сумніву. В Росії усвідомили, що статус України як незалежної держави — це всерйоз і надовго. Навряд чи в осяжному майбутньому Києву запропонують, як білорусам, розділити державу на кілька губерній та включити їх на правах суб’єктів у Російську Федерацію. Синьо-жовтий прапор і надалі майорітиме над офіційними установами обабіч Дніпра. Державний гімн «Ще не вмерла Україна...» будуть вчити у школах, звісно, в частині, що не суперечить достойним текстам Михалкова на музику Алєксандрова.
Але державний суверенітет в умовах глобалізації та реґіоналізації — явище гнучке. І якщо «розмиття суверенітету» є універсальним фатумом сучасності, то чому б українцям не розмити свій суверенітет у звичному для них російському кориті? Адже іншої альтернативи в них немає (не вірите — спитайте в Брюсселі, що там вони сьогодні кажуть про перспективу членства України в ЄС?) Як доречно, що нині процес поглинання можна подати вже не в брудному лахмітті неоколоніалізму, а в модному прикиді «реґіоналізму». Виявляється, що процеси, які в усі часи називалися імперською експансією, нині дивовижним чином окультурились і тепер називаються «інтеграцією».
З теорії реґіональної інтеграції відомо, що митний союз — це та стадія економічної інтеграції, яка жорстко фіксує прив’язку країни до певного економічного простору. Починаючи з цієї стадії вже митний союз (а не його держави-учасники окремо) виступає суб’єктом міжнародних торговельно-економічних відносин. Звісно, ніхто не відбере в України її місце в ООН, дароване Сталіним, але ніхто вже не буде вести з Києвом переговори про лібералізацію торгівлі, про доступ на ринки: їх вестимуть з тим ЄЕПом, куди Київ вступить.
Отже, в міжнародно-політичному сенсі Росія прагне бачити Україну інтегрованою у спільний простір, що має статус не нижчий за митний союз. Цього достатньо, щоб припинити на практиці українську «багатовекторність», яка справедливо дратує Кремль, та унеможливити самостійний курс України у стосунках із Заходом. Щоб досягти цього, Росії не потрібно вводити війська в Київ чи піднімати триколор на Банковій. В принципі, заради створення митного союзу не так вже й важливо, де засновувати якісь спільні керівні органи — достатньо лише об’єднати митні території і запровадити спільний зовнішній тариф (так, як це написано в угоді про ЄЕП).
Росії Україна потрібна не як внутрішня провінція, а як формально незалежна країна-сателіт, яка виконуватиме на міжнародній арені ті завдання, які самій Росії виконувати небажано і непрестижно.
Закріплення подібної моделі в Україні — стратегічна мета «старшого брата». Нікого вже не цікавить, наскільки «проросійською» є та чи інша політична сила. Цікавить лише та сила, що є владою. Інвестувати у самозбереження української влади — єдино можлива стратегія Росії. Тому хай не турбуються вітчизняні можновладці, переживаючи за ускладнення, викликані Тузлою: їм все простять. Не тому, що люблять, а тому що без них не можна законсервувати рух України у напрямі „керованої демократії» — єдино прийнятної моделі, в межах якої може бути ефективно реалізовано сценарій реінтеграції радянського простору.
Серед неформальних критеріїв можна назвати й вельми вибірковий підхід до проблеми дотримання прав людини в Україні. Наприклад, з російського боку було багато скарг на порушення мовних прав російськомовного населення, щодо «закриття російських шкіл» тощо. Водночас російську сторону не надто цікавлять порушення громадянських прав російськомовних українців в інших галузях. Наприклад, якщо такого російськомовного «примушують» говорити українською — це проблема, але якщо його ж таки катують у СІЗО, переслідують податковими органами чи позбавляють доступу до об’єктивної інформації — це не така вже й проблема. Це теж до питання про «критерії».
Отже, образ «ідеальної» України з погляду Росії є надто специфічним і дуже нагадує Білорусь. Звісно, більшості раціонально мислячих росіян не хотілось би бачити в Києві ще одного непередбачуваного і неконтрольованого «батьку». Тому сценарій для України є більш м’яким, максимально наближеним до нинішньої російської дійсності.