Від реклами не сховаєшся ніде. Вона дістає тебе навіть тоді, коли відмикаєш поштову скриньку в під’їзді свого будинку й вигрібаєш звідти стоси неочікуваних (бо непередплачених) газет, буклетів, проспектів і просто роздрукованих з допомогою комп’ютерної техніки папірців, які галасливим хором закликають спізнати «райську насолоду» від котрогось там харчового продукту чи звабитися на нові (як нас запевняють рекламодавці — ну дуже, до смішного низькі!) ціни у щойно відкритому черговому супермаркеті.
Нещодавно дістаю разом з кореспонденцією аркушик, який сповіщає про сезонний розпродаж одягу за адресою (увага, шановний читачу, тримайся за щось міцно, бо впадеш!): вулиця МОНТІО ЗАЛКІ, 6. Очевидно, мається на увазі угорський революціонер Мате Залка, іменем якого ще в минулому столітті було освячено одну з київських вулиць. Одначе що проказує це прізвище сьогоднішній молодій людині, сформованій уже в часи незалежності? Абсолютно нічого! Воно — порожній звук, що за змістовим наповненням дорівнює ударові батога по воді. І найголовніше — немає жодного сенсу знайомити з ним новітні покоління українців, адже епоха боротьби за перемогу комунізму «у світовому масштабі» безповоротно відійшла в минувшину.
В такому разі навіщо й далі тримати серед назв майданів і вулиць наших міст, містечок, селищ і сіл чужинецькі імена, котрі в незалежній Україні позбулися будь-якого значення і змісту? Хто не ледачий — нехай зробить експеримент: дістанеться тієї столичної вулиці, що перетинається з іще однією такою ж безпредметною назвою (вулиця Лайоша Гавро!) і спитає в першого-ліпшого перехожого, а хто ж вони такі, отой Залка і той Гавро? Кладу голову на плаху, що ніхто про них нічого більш-менш конкретного не скаже. Воно й зрозуміло: пережиток ні на що інше не заслуговує.
Але кожного Божого дня, коли ми їдемо в міському транспорті або не встигаємо врятуватися від телевізійних рекламних роликів, нам натоптує вуха й забиває голови незліченне сонмище імен і назв, до яких наша свідомість лишається геть глухою, бо все воно — чуже, нав’язане нам або комуністичним режимом, або вже новітніми «господарями життя», запопадливими перед іноземщиною.
Тема перейменування вулиць міст і сіл незалежної України та очищення їх від бруду епохи марксизму-ленінізму підіймалася громадськістю не раз і не два. Але щоразу незнищенне чиновництво ще радянського гарту виставляє «невідпорний» аргумент: перейменування — річ дорога, а органи місцевого самоврядування бідні, немов церковні миші.
Даруйте, але за часів більшовицького революційного «оновлення» світу цей процес тривав надзвичайно бурхливо й не було йому кінця-краю! І про гроші тоді ніхто й не прохоплювався. Вулицям і заводам, колгоспам і пароплавам, навчальним закладам і цілим містам щороку давалися нові й нові назви. Імена «вождів» і «вождиків», членів політбюро ВКП(б) й полум’яних борців «за народне щастя» ставали географічними назвами. А що класова боротьба точилася й ні на мить не уривалася, то й серед них виявлялося чимало «ворогів народу». Отож було вчора місто Троцький — а сьогодні вже місто Цюрупинськ; був колгосп імені Бухаріна — а став колгосп імені 26-ти бакинських комісарів. І так далі. Масово виготовлялися таблички з назвами вулиць і майданів, печатки органів місцевої влади й установ та організацій, працювали численні комісії з питань перейменування. Більшовицька ідеологія на витрати не зважала, її пропагандистська машина крутилася «на повну котушку».
Чому ж про те сьогодні так активно не згадується чиновниками в міських, обласних радах, які мали б відповідати за атрибутику імен і назв згідно з новими історичними реаліями незалежної країни? Чому ми досі перебуваємо в полоні символів доби, з якої так прагнули виборсатися й забути про неї, як про жаский сон? Чому ми до отупіння байдуже сприймаємо всіх отих ідолів, витворених кремлівськими божками та їхніми посіпаками «на місцях»? Адже повинні б усвідомлювати їхню історичну неспроможність, непереконливість і безперспективність, відчувати намул від них на нашій національній душі. Повинні б — але не усвідомлюємо й не відчуваємо.
І в той же час залишаються в забутті незліченні сузір’я імен Великих Українців, завдяки яким Україна перейшла через столітні випробування, зберегла себе й вистояла, діждалася часу свого великого відродження. Де вони, чому вони не присутні серед нас, чому їхні високі думи й подвижницькі діла не стали підґрунтям для витворення своєрідної національної аури — того силового поля, в якому мала б формуватися свідомість нових громадян нової України?
Ось у Полтаві з ініціативи теперішнього голови обласної державної адміністрації Валерія Асадчева нарешті прорвано колючий дріт заборони на ім’я уродженця міста й великого сина України Симона Петлюри: тут на його честь встановили меморіальну дошку. Мабуть же, логічним було б продовження у вигляді пам’ятника головному отаманові УНР, присвоєння його прізвища одній з вулиць обласного (й не тільки обласного) центру, навчальним закладам, бібліотекам і так далі. Але це тільки крапля в морі.
Теперішня владна ідеологія (якщо вона взагалі існує) геть забула таке поняття, як патріотизм. Без нього не виховаєш національно свідомого громадянина, без свідомого громадянина не збудуєш своєї держави. На чиєму ж іще прикладі, як не на прикладі життя й боротьби наших великих предтеч, можна найефективніше вирішити ці завдання? Але в тому й річ, що ми будуємо не національну державу, а якесь ефемерне громадянське суспільство. Хоч насправді від громади й громадян розвиток подій і процесів в Україні від року до року залежить усе менше й менше. Не тішмо себе ілюзією Майдану: справжніх його причин, дійових осіб та виконавців ми назагал так і не знаємо, їх іще належить встановити.
А поки так і живемо в порожній (якщо не сказати — зловорожій) аурі чужинецьких імен і символів. А порожнеча — вона порожнечу й породжує.
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ