Ясна річ, він вдавав із себе великого демократа й навіть дозволив собі сказати, що коли хтось із представників влади змушуватиме працівників ЗМІ робити з нього «білого й пухнастого», то такому чинуші не місце у владі (в залі, де відбувалася нарада, спалахнули оплески). А на підтвердження того, як прихильно ставиться Віктор Федорович до свободи слова, він представив присутнім свого нового прес-секретаря Ганну Стеців-Герман, котра досі працювала на радіо «Свобода».
На хвилі такої демократичної атмосфери голова Національної Спілки журналістів Ігор Лубченко насмілився на критику. Він нагадав історію з поневірянням редакцій двох газет для наймолодших читачів — «Зірки» й «Перемены», що їх позбавили приміщень у будинку комбінату друку «Преса України». «Про все це, — нагадав І.Лубченко, — я написав вам, Вікторе Федоровичу, особистого листа, а відповідь отримав від вашого віце-прем’єра з гуманітраних питань Дмитра Табачника, який твердо пообіцяв розібратися й вирішити питання позитивно. Але минули місяці, проте фактично нічого не зроблено. Працівники газет макетують чергові номери просто на підвіконнях у коридорі комбінату».
У президії наради поруч із Януковичем сидів тодішній (і теперішній) віце-прем’єр Дмитро Табачник, і йому в присутності кількасот свідків глава уряду дав доручення довести справу до кінця. Що ж далі? А далі про «Зірку» та «Перемену» високі посадовці знову надійно забули.
Янукович і Табачник вернулися у ті самі посадові крісла, хоча вже й за іншого Президента. Тим часом триває сумний процес поповнення мартиролога україномовних періодичних видань в Україні та примноження видань мовою сусідньої країни. На жаль, приклад у цьому антидержавницькому процесі подає столиця.
Після цьогорічних виборів у київську міську владу прийшов згуртований загін натренованих на фінансових операціях банкірів та бізнесовців. Надто далекі від розуміння культурних і духовних потреб столичної громади та проблем національного відродження, вони заповзялися господарювати «по-новому», а саме: ліквідувати всі комунальні підприємства, що не дають прибутку, і серед них — міські газети «Хрещатик» та «Українська столиця» (виняток зробили тільки для «Вечірнього Києва», якому належить сильно реорганізуватися, але ще ніхто не знає, яким саме чином). Це означає, що в україномовному інформаційному просторі з’явиться принаймні ще дві «чорні дірки». А натомість прибуде новий десяток-другий видань відомо якою мовою і якого змісту. Деякі депутати Київради, наприклад, видають власні газети, але жодної україномовної серед них ви не знайдете.
Банкірам та бізнесовцям невтямки, що в теперішніх умовах української дійсності українське друковане слово (книжки художньої літератури, газети, журнали) не може бути рентабельним, оскільки масштаби зросійщення України за роки правління двох Леонідів сягнули небачених «висот». Це слово не може прирівнюватися до товару, з якого обов’язково має бути «навар»: навпаки — воно потребує державного захисту й фінансової підтримки, свідомого інвестування, зрештою — елементарного співчуття з боку людей, які називають себе представниками української влади «вгорі» й на місцях. Адже той самий Леонід Кучма дуже правильно наголошував: «Здамо український інформаційний простір — втратимо державу». Щоправда, далі правильних слів він за два терміни свого президентства не тільки не пішов ані на крок, а й допустив катастрофічний відступ у цій надважливій сфері, але наразі мова не про нього. То, може, хоч нова хвиля можновладців нарешті щось робитиме в цьому напрямку, а не копатиме й далі яму українському слову?
Утім, на даний час поведінка київської влади тут більше насторожує, ніж дає підстав для оптимізму. Ось читаємо вже не перше привітання столичного голови «дорогим киянам» та «шановним співвітчизникам» з нагоди чергових свят, знаходимо в них і самозамилування («На Київ, на столицю України сьогодні завдяки вашому вибору рівняється вся Україна»), і зізнання в любові до своїх виборців, і ейфорію успіху («надходження до міського бюджету збільшилися до рекордного показника — 205 відсотків»), і тверді обіцянки збільшити соціальні гарантії та зробити «все можливе для поліпшення ситуації» в столиці, знайти «додаткові джерела для поповнення міської скарбниці», реформувати житлово-комунальну сферу й таке інше. І жодним словом — про задоволення культурно-мистецьких потреб і запитів киян, духовне наповнення їхнього щоденного життя. Адже розвиток соціальної сфери — то не тільки дбання про справні ліфти й незасмічену каналізацію, а й створення, образно кажучи, поживи для душі.
Безперечно, люди хочуть і заслуговують жити в достатку, мати нормальне житло, відчувати соціальний та правовий захист. Однак приказка мовить: «Не хлібом єдиним…» Київ завжди був і лишається центральним стрижнем всієї української історії, тут зосережено духовний, інтелектуальний, творчий потенціал нації. Зрештою, столиця — обличчя Української держави перед цілим світом. На київських пагорбах ніколи не вивітриться величний дух народу, який доказує своє право бути господарем у своєму домі, жити у вільній і незалежній країні. На сторожі цього історичного процесу стоїть рідне Слово, поставлене нашими великими апостолами й пророками, і насамперед — геніальним Тарасом Шевченком.
Хто виступає проти цього слова, хоче накинути на нього чорну ганчірку німоти чи й поволі замінити його іншим, чужоземним — той просто не має ні морального, ні людського права виступати від імені української влади й називатися нею.
Здається, це починає усвідомлювати наш Президент, перейшовши від тактики замовчування мовного питання до активного відстоювання державної мови, надання їй можливості повнокровно функціонувати у всіх сферах суспільного буття, і передусім — у повсякденній діяльності органів державного керівництва. Скільки вже сказано про мову як генетичний код нації, як об’єднавче і спасенне начало кожного свідомого народу — а виходить, що й на початку третього тисячоліття багатьох (зокрема, й київську владу) треба переконувати у загальновідомих істинах.
Не все в цьому світі вимірюється грошима. Мудрі люди кажуть: хто шкодує коштів на власну армію, той приречений годувати чужу. Так само й із друкованим словом. Якщо підходити до періодичних видань національно-патріотичного змісту з міркою «жовтого диявола», то дуже скоро настане час, коли нас остаточно прикидають своєю антиукраїнською друкованою продукцією фінансово благополучні імперії з ідеологічними центрами поза Україною. Їм тільки й треба, аби ми свої душі опустили на рівень шлунків. І тоді ми їхні, як мовиться, з тельбухами.
Отож рано чи пізно хтось же має зупинити наступ на українську періодичну пресу! Хто це буде й коли це буде? Будемо ждати чи й самі скажемо своє вагоме слово? А для початку не зайве усім нам подумати, кого ми обираємо у владу. За якими критеріями й кому віддаємо свої електоральні симпатії. Звісно — якщо хочемо залишатися українцями, а не об’єктом «безмежної любові» чергового столоначальника, внутрішній світ якого давно й безнадійно замінено грошовою банкнотою — найвищим для нього мірилом цінностей.
Не даймося ж у полон «жовтому дияволу»!
Антін ПІДЛІСНИЙ