Роботи Анастасії Рак можна побачити на виставці «Ой, на горі там женці жнуть», присвяченій козацтву, в Музеї гетьманства на Подолі. В останні десятиліття її твори почали експонуватися в Державному музеї Т. Шевченка, галереї Києво-Могилянської академії, в музеї Івана Гончара. Є вони в приватних колекціях у Північній Америці, в Західній Європі.
На нинішній вернісаж прийшли люди небайдужі до народного мистецтва, тож атмосфера в залах була дуже щира й приязна. Анастасії Трохимівні дарували квіти, освідчувались у любові. Насамперед її діти – художники Володимир, Віктор та Світлана, Петро Гончар, директор музею Івана Гончара, шанувальники таланту народної художниці.
Анастасія Рак: «ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ МАЛЮВАТИ, ЩОБ БУЛИ, ЯК ЖИВІ»
Я ще змалечку крейдою обмальовувала всі двері. В нашому селі Васильки Лохвицького району на Полтавщині така багата природа. У нас був великий сад, за городом — річка. Ми, діти, бувало, біжимо до неї, а в мене в руках вічно паличка, і я на піску — а там такі береги хороші — малюю птахів, козаків. У школі, коли десятирічку закінчували, то всьому класові оформляла альбоми. Отак пішло.
Перед війною я вступила до Лубенського педінституту. Пам’ятаю, ми зі свого села до Лубен 70 кілометрів пішки (!) йшли — так хотіли вчитись… Ректор інституту нам поспівчував: «Що ж це ви в таку дорогу не їхали, а йшли?» І тут — війна. Верталися додому теж пішки. У 1942 році забирали всю молодь до Німеччини. У мене брат ще був Ваня, нас зігнали на другий поверх до школи у Лохвиці. Він бідовіший од мене — зв’язав пояси і спустився вниз. А я побоялася. Він утік, пробирався болотами, а мене погнали на чужину. Везли у «телячому» вагоні до Києва, потім на Львів. Тоді приїхали в Карлсруе під Мюнхеном, де нас розподіляли. Я потрапила на фабрику годинників. Коли бачили, що я працюю добре, то навіть старий уже чоловік, що працював зі мною, хотів мене удочерити.
— Скільки ж вам тоді років було?
— Сімнадцятий. Я кажу: «Я так тата і маму люблю, що не витримаю, коли тут зостануся». Мені співчували, допомагали. А на цій фабриці поруч зі мною робив німець Вільям Каплер. Я не знала, що він художник. Випадково він довідався, що я малюю, дав папір, фарби, і я намалювала букет квітів. Каплер здивувався, став допомагати мені. Я намалюю букет, віднесу в магазин і одержу 5 пфенінгів. Годували нас дуже погано, брукву привезуть, а вона така смердюча, до неї маленький шматок хліба. Отак і вижила. А моя подружка з нашого села працювала на іншій фабриці. Їй там відрізали пальця, вона була така красива, рум’яна. Прийшла до табору, де ми жили, бліда, перелякана. Ми всі стоїмо, плачемо, наглядачка така люта прибігла і давай її періщити нагайкою. До ранку вона вмерла.
— А чому, Анастасіє Трохимівно, ви в своїй творчості обрали народну картинку?
— Я пригадую, як у дитинстві (у нас була пара коней), ми сідали на воза і їхали на ярмарок. Приїжджаємо, і я мчу, кажу: «Тату, ведіть мене до картинок». А це такий ряд, очі розбігаються, все цікаве, все гарне. В мене пам’ять зорова дуже хороша, я все запам’ятовувала. Оце, наприклад, козак із дівчиною біля криниці, Водохреща, всі свята. Я малювала те, що бачила.
— Як ваша родина вижила під час голодоморів, адже на такій родючій, багатій на чорноземи Полтавщині голод косив цілі села?
— Ми мали корову, були трошки заможні, коней забрали, а її залишили. Пам’ятаю, як бігали до лугу, назбираємо квітів конюшини, мама їх насушить, потовче в ступі, додасть ще кукурудзу і спече такі «коржики». Молоко нас рятувало. Наша родина спасала дітей, сестриних четверо забрала до себе. Мама була дуже розумна жінка, вона втямила, що до колгоспу треба зразу вступати, бо ж куди від нього дінешся? А її сестра й чути про це не хотіла і померла разом із чоловіком від голоду, діти залишилися сиротами.
— У вас дуже яскраві барви на роботах.
— Я люблю такі фарби, люблю людей малювати, щоб були, як живі. Із останніх картинок — намалювала гетьмана Івана Мазепу, «Ой, на горі там женці жнуть, а попід горою козаки йдуть». Попереду, як співається в пісні, Сагайдачний і Дорошенко.
— Я знаю, що в Галичині малювали майстри на склі. Чи на Полтавщині це також було?
— Ні, я цього навчилася в Німеччині на кольоровому склі, що приносили німці, почала пробувати. А до того розписувала фанеру, полотно. Спробувала на склі, виходить, отак і пішло.
— Є такі самобутні художниці — Марія Приймаченко, Ганна Собачко-Шостак, Є. Миронова. Чим же відрізняється від них творча манера Анастасії Рак?
— У них теж кольори хороші, вони мені подобаються. Техніка роботи на склі вимагає особливої уваги у художника — адже рисую на звороті, з лівої сторони. Беру перо, вмочую в туш, контури роблю. А далі вже фантазія розгортається, підказує, які фарби треба брати. Тоді перевертаю картину і бачу, що я зробила. Тут можна щось зачеркнути, на полотні цього не зробиш. Я ніколи не користуюся лінійкою, все від руки. Те, що запам’ятаю, точно відображаю.
Моя мама дуже любила, щоб у нас у хаті все було яскраве, красиве. Ми робили на долівці квадратики, брали сік із калини, бузини і кожний квадратик зафарбовували. І воно, як паркет, виходило. Одного разу зайшов незнайомий чоловік, подивився: «Ой, — каже, — видно тут голова колгоспу живе, що так красиво». І бігом із хати.
Знаєте, недарма ж кажуть: «У житті, як на довгій ниві». Я закінчила педучилище після війни, вчителювала, вийшла заміж. 10 років прожила на Далекому Сході, там служив в авіації мій чоловік, він помер у 1998 році. У 1960-х роках наша сім’я повернулася в Україну, в Кривий Ріг. Виростила трьох дітей, 20 років працювала вихователькою в дитячому садку. І хоч якусь часинку намагалася урвати, щоби малювати. Діти мої теж художники, це мені на радість.
Володимир Рак, старший науковий співробітник музею І. Гончара: «ТЕ, ЩО РОБИТЬ МАМА, ЗАГАДКА ТАЛАНТУ»
— Мама нам розповідала цю історію, коли вона була остарбайтером і працювала разом із Вільямом Каплером. Він почув, що Анастасія вміє малювати, дав їй папір, фарбу і попросив щось зробити. Вона принесла букет. Він довго дивився на цю роботу і мовчав. Уже потім, коли я почав вивчати історію та теорію мистецтва, зрозумів, чому була ця мовчанка. Він звик працювати двома фарбами — вохрою і зеленою, і гармонізував їх через білила і чорний колір. Тому, певне, був дуже здивований, як Анастасія оперує всіма кольорами і поєднує їх. Відтоді почав опікуватися нею, приносив бутерброд з маргарином, запрошував її навіть до себе додому, попри те, що німцям заборонили спілкуватися з остарбайтерами. У 1945 році мама повернулася в Україну, до свого родового козацького гнізда. Потім, як Катерина Білокур, малювала, але джерела і мова її творів інша. Катерина Василівна вчилася академічного малюнку, але її геній зумів подолати складну академічну систему, і вона стала працювати краще від професійних художників. Якщо взяти Марію Приймаченко, то вона в своїй творчості йшла від декоративно-прикладного мистецтва — розписів на скринях, мисках, хатах. Анастасія Рак в історії українського мистецтва репрезентує третю гілку пластичного мистецтва — станкову народну картину, яка, до речі, була заборонена більшовиками у 1930-1940 роки.
— Але ж там не було різних «буржуазно-націоналістичних ухилів», а фольклор, етнографія.
— Вона несла ідеологію нації: селяни малювали, приміром, як Ярина веде коня за поводи і плаче, старий батько йде поруч, наставляє сина. А хлопець у формі петлюрівського військовика.
— Але ж були і такі «невинні» сюжети: дівчина набирає воду з криниці, а там її чекає козаченько.
— Зважте на таке: у 1933 році більшовики зумисне зробили голод. Але в 1934 році відкрили в Києво-Печерській лаврі майстерні для митців із народу. Туди потрапили Приймаченко, Собачко-Шостак, багато інших художниць. А через кілька років влада зробила виставку в Києві, Москві і навіть у Парижі. Совєтська імперія зумисне показувала: жодного голодомору в Україні нема, там процвітає народне мистецтво. Це був геніальний хід більшовиків.
— А де вчилася ваша мама?
— На Лохвицькому базарі: щонеділі її тато з мамою запрягали коней, сідали у мальований возик, брали з собою сметану, молоко, масло. Настина мама це продавала в одному ряду, а донька бігла до картин. Оце була її народна педагогіка, вона з майстрами розмовляла, роздивлялася все, ці сюжети запам’ятовувала. І багато років опісля, коли була в Німеччині, намалювала картину і мала перший заробіток — європейську сукню з чужого плеча.
У Лохвиці закінчила педучилище, стала вчителювати в селі Ічківці, звідки родом мій батько. У 1947 році туди приїхав молодик, весь обвішаний орденами. А мама була перша красуня в селі — співала, вишивала, грала в народному театрі, знала дві опери «Наталку Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм». Батькові моєму сказали: «Тут є тобі пара». Кілька днів він намагався зустріти Настуню, але не виходило. Одного разу йшов по дорозі і бачить — іде дуже красива жінка. Він уважно подивився на неї, але з гордості не хотів одразу оглядатися. Витримав паузу і озирнувся. А мама теж була горда — в цю мить оглянулася. Отак народилося кохання.
Її потяг до малювання, до краси йшов від традиції родинної, бо Настина мама примушувала її на другий кінець села йти і копати червону глину. Сама ж копала зелену і сіру в іншому місці. І вони розмальовували долівку — так заведено було на Полтавщині. Потяг до краси був надзвичайно сильний, енергії дуже багато.
Мамі йде 85 рік. Працює майже щодня все краще й краще. Якщо порівняти роботи раннього періоду і теперішні, то відчутне її постійне зростання: вона йшла від імпресіонізму, від вражень до міфологізації, експресії кольору — надзвичайно сильного.
У Парижі проходили Дні України. В одному з найкращих музеїв експонувалася виставка Анастасії Рак. Замість одного місяця, як це було передбачено, вона тривала вісім — настільки сподобалися французам її роботи.
Малювання на склі було поширене в Галичині, прийшло з Німеччини через Австро-Угорщину, Румунію. Спочатку ці роботи мали канонічну форму іконопису на склі. Він не міг прижитися в Східній Україні, бо вона більше тяжіла до лірично-пісенного начала. Пісня настільки владарювала там, що потрібен був пластичний відповідник саме в образотворчому мистецтві. Таким чином на початку ХХ століття з’явилася зовсім нова традиція в Україні, вона раніше побутувала час від часу — мальована народна картина, така як «Козак Мамай», «Селянська біда» тощо. Відтак виникає масова селянська культура, з’являється багато власних канонічних сюжетів — «Наталка Полтавка», «Дівчина біля криниці». Таке опрацювання пластичного матеріалу характерне тільки для України. Польща, Румунія теж мають канонічні народні картини, але це буквально одиниці. А у нас на один сюжет малювали не сотні, а тисячі картин.
Для того, щоб засвоїти техніку малювання на склі, треба тренувати свій мозок, бо там усе навпаки — дзеркальне відображення. Отже, композицію теж треба будувати навпаки, вміти підібрати колір на чверть потужніший, бо зелень скла знищує рожеву фарбу, отож малювати потрібно червоною.
— Тобто знати всю специфіку відображення кольорів на склі.
— Так. Анастасія Рак жодного разу не перевертає картину, щоби подивитись, як вийшло. Вона чудово уявляє, що відбувається на звороті. Коли я малюю, то підглядаю через кожні 15-20 хвилин. А вона вільно пише.
Усе, що робить мама, поєднуючи так гармонійно кольори, без навчання намалювати неможливо. Це загадка таланту, бо коли вона зосереджується, то ніби звідкись читає цю інформацію. Вона й сама говорить: «Мені щось підказує». Їй потрібно так сконцентруватися, аби її рукою щось водило, бо це надзвичайно складно поєднати сім кольорів на невеличкому квадратику скла.
Світлана Рак, член Спілки народних майстрів України: «КАРТИНИ МАМИ — ТО ІСТОРІЯ ЇЇ КОЗАЦЬКОГО РОДУ»
— У травні цього року ми (мама, Володя і я) поїхали до Німеччини на запрошення німецького фонду «Взаєморозуміння і примирення». Хотіли розшукати родину Каплерів, знайшли доньку Вільяма Фрінгільду. Така була зворушлива зустріч мами з нею через 60 років. Вона пам’ятала розповіді батька про дівчину-остарбайтера з України. Раніше в Карлсруе маму не пускали, хоча й дуже хотілося побачити ті місця, де вона, полонянка, жила і працювала. Нас гарно приймали, а канцлер вибачався перед колишніми остарбайтерами: не сказав, що та, гітлерівська влада винна перед українцями, а що німецька нація повинна нести спокуту перед ними, бо зробила їх рабами. Ми пробули там п’ять днів, такий прийом нам влаштували. Ми співали німецькі пісні, мама знає добре німецьку мову. Жаль її загубленої молодості, але ми тішимося, бо вона живе з нами і радує нас і тих, хто знає її творчість, своїми чудовими картинами.
Мені хотілося б відзначити таку прикметну рису її мистецтва: витоки рослинного і тваринного світу в її творчості сягають праісторії нашого народу. От мама каже: «Який гарний наш кіт Матрос, треба його намалювати». Бере в руки пензель і, не дивлячись на Матроса, малює портрет кота, в рисах якого вгадується пращур усього котячого роду. Зображуючи його, вона дивиться вглиб себе, бо її стежки прапам’яті не позаростали. Тому традиційною космогонією пронизані майже всі мамині роботи. Навіть квіти.
Для Центральної України не були характерні малюнки на склі. Саме Європа дала їй поштовх до використання цієї техніки, але на українському ґрунті. Ось погляньте на її картини, розвішані на цій виставці в Музеї гетьманства: «Парубок і дівчина», «Ярмарок», «Козак Мамай», «Біля річки», «Олень і мисливець», «Жнива», «Краєвид із човном», «Різдво», «Успенський собор» — це історія її роду, який вона любить і шанує.
Петро Гончар, директор музею Івана Гончара: «МИ БАЧИМО ТУТ НАРОДНОГО ГЕНІЯ»
— Скажу без перебільшення: ми, присутні тут, бачимо народного генія. Анастасія Рак вчила Париж упродовж багатьох місяців, як треба малювати. Я вважаю, що рівень її майстерності такий, як у Катерини Білокур, Марії Приймаченко, Ганни Собачко-Шостак. Давайте будемо шанувати людину, поки вона творить, сьогодні, бо як часто ми жалкуємо, що художник пішов із життя, а ми його не оцінили. Анастасія Рак — носій найрафінованіших засобів пластичного вираження. Якщо ми, художники, довго вивчаємо в академії, то вона робить це не задумуючись. Погляньте, яка дивовижна гра кольору, форми, площини, композиції — тут є все. Признаюся, що я багато черпаю від неї в своїх малюнках. Анастасія Трохимівна є продовжувачем народних традицій. Це не рисування, це імпровізація, де поєднуються відомі сюжети в кожному її художньому творі.
Ольга МЕЛЬНИК
На нинішній вернісаж прийшли люди небайдужі до народного мистецтва, тож атмосфера в залах була дуже щира й приязна. Анастасії Трохимівні дарували квіти, освідчувались у любові. Насамперед її діти – художники Володимир, Віктор та Світлана, Петро Гончар, директор музею Івана Гончара, шанувальники таланту народної художниці.
Анастасія Рак: «ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ МАЛЮВАТИ, ЩОБ БУЛИ, ЯК ЖИВІ»
Я ще змалечку крейдою обмальовувала всі двері. В нашому селі Васильки Лохвицького району на Полтавщині така багата природа. У нас був великий сад, за городом — річка. Ми, діти, бувало, біжимо до неї, а в мене в руках вічно паличка, і я на піску — а там такі береги хороші — малюю птахів, козаків. У школі, коли десятирічку закінчували, то всьому класові оформляла альбоми. Отак пішло.
Перед війною я вступила до Лубенського педінституту. Пам’ятаю, ми зі свого села до Лубен 70 кілометрів пішки (!) йшли — так хотіли вчитись… Ректор інституту нам поспівчував: «Що ж це ви в таку дорогу не їхали, а йшли?» І тут — війна. Верталися додому теж пішки. У 1942 році забирали всю молодь до Німеччини. У мене брат ще був Ваня, нас зігнали на другий поверх до школи у Лохвиці. Він бідовіший од мене — зв’язав пояси і спустився вниз. А я побоялася. Він утік, пробирався болотами, а мене погнали на чужину. Везли у «телячому» вагоні до Києва, потім на Львів. Тоді приїхали в Карлсруе під Мюнхеном, де нас розподіляли. Я потрапила на фабрику годинників. Коли бачили, що я працюю добре, то навіть старий уже чоловік, що працював зі мною, хотів мене удочерити.
— Скільки ж вам тоді років було?
— Сімнадцятий. Я кажу: «Я так тата і маму люблю, що не витримаю, коли тут зостануся». Мені співчували, допомагали. А на цій фабриці поруч зі мною робив німець Вільям Каплер. Я не знала, що він художник. Випадково він довідався, що я малюю, дав папір, фарби, і я намалювала букет квітів. Каплер здивувався, став допомагати мені. Я намалюю букет, віднесу в магазин і одержу 5 пфенінгів. Годували нас дуже погано, брукву привезуть, а вона така смердюча, до неї маленький шматок хліба. Отак і вижила. А моя подружка з нашого села працювала на іншій фабриці. Їй там відрізали пальця, вона була така красива, рум’яна. Прийшла до табору, де ми жили, бліда, перелякана. Ми всі стоїмо, плачемо, наглядачка така люта прибігла і давай її періщити нагайкою. До ранку вона вмерла.
— А чому, Анастасіє Трохимівно, ви в своїй творчості обрали народну картинку?
— Я пригадую, як у дитинстві (у нас була пара коней), ми сідали на воза і їхали на ярмарок. Приїжджаємо, і я мчу, кажу: «Тату, ведіть мене до картинок». А це такий ряд, очі розбігаються, все цікаве, все гарне. В мене пам’ять зорова дуже хороша, я все запам’ятовувала. Оце, наприклад, козак із дівчиною біля криниці, Водохреща, всі свята. Я малювала те, що бачила.
— Як ваша родина вижила під час голодоморів, адже на такій родючій, багатій на чорноземи Полтавщині голод косив цілі села?
— Ми мали корову, були трошки заможні, коней забрали, а її залишили. Пам’ятаю, як бігали до лугу, назбираємо квітів конюшини, мама їх насушить, потовче в ступі, додасть ще кукурудзу і спече такі «коржики». Молоко нас рятувало. Наша родина спасала дітей, сестриних четверо забрала до себе. Мама була дуже розумна жінка, вона втямила, що до колгоспу треба зразу вступати, бо ж куди від нього дінешся? А її сестра й чути про це не хотіла і померла разом із чоловіком від голоду, діти залишилися сиротами.
— У вас дуже яскраві барви на роботах.
— Я люблю такі фарби, люблю людей малювати, щоб були, як живі. Із останніх картинок — намалювала гетьмана Івана Мазепу, «Ой, на горі там женці жнуть, а попід горою козаки йдуть». Попереду, як співається в пісні, Сагайдачний і Дорошенко.
— Я знаю, що в Галичині малювали майстри на склі. Чи на Полтавщині це також було?
— Ні, я цього навчилася в Німеччині на кольоровому склі, що приносили німці, почала пробувати. А до того розписувала фанеру, полотно. Спробувала на склі, виходить, отак і пішло.
— Є такі самобутні художниці — Марія Приймаченко, Ганна Собачко-Шостак, Є. Миронова. Чим же відрізняється від них творча манера Анастасії Рак?
— У них теж кольори хороші, вони мені подобаються. Техніка роботи на склі вимагає особливої уваги у художника — адже рисую на звороті, з лівої сторони. Беру перо, вмочую в туш, контури роблю. А далі вже фантазія розгортається, підказує, які фарби треба брати. Тоді перевертаю картину і бачу, що я зробила. Тут можна щось зачеркнути, на полотні цього не зробиш. Я ніколи не користуюся лінійкою, все від руки. Те, що запам’ятаю, точно відображаю.
Моя мама дуже любила, щоб у нас у хаті все було яскраве, красиве. Ми робили на долівці квадратики, брали сік із калини, бузини і кожний квадратик зафарбовували. І воно, як паркет, виходило. Одного разу зайшов незнайомий чоловік, подивився: «Ой, — каже, — видно тут голова колгоспу живе, що так красиво». І бігом із хати.
Знаєте, недарма ж кажуть: «У житті, як на довгій ниві». Я закінчила педучилище після війни, вчителювала, вийшла заміж. 10 років прожила на Далекому Сході, там служив в авіації мій чоловік, він помер у 1998 році. У 1960-х роках наша сім’я повернулася в Україну, в Кривий Ріг. Виростила трьох дітей, 20 років працювала вихователькою в дитячому садку. І хоч якусь часинку намагалася урвати, щоби малювати. Діти мої теж художники, це мені на радість.
Володимир Рак, старший науковий співробітник музею І. Гончара: «ТЕ, ЩО РОБИТЬ МАМА, ЗАГАДКА ТАЛАНТУ»
— Мама нам розповідала цю історію, коли вона була остарбайтером і працювала разом із Вільямом Каплером. Він почув, що Анастасія вміє малювати, дав їй папір, фарбу і попросив щось зробити. Вона принесла букет. Він довго дивився на цю роботу і мовчав. Уже потім, коли я почав вивчати історію та теорію мистецтва, зрозумів, чому була ця мовчанка. Він звик працювати двома фарбами — вохрою і зеленою, і гармонізував їх через білила і чорний колір. Тому, певне, був дуже здивований, як Анастасія оперує всіма кольорами і поєднує їх. Відтоді почав опікуватися нею, приносив бутерброд з маргарином, запрошував її навіть до себе додому, попри те, що німцям заборонили спілкуватися з остарбайтерами. У 1945 році мама повернулася в Україну, до свого родового козацького гнізда. Потім, як Катерина Білокур, малювала, але джерела і мова її творів інша. Катерина Василівна вчилася академічного малюнку, але її геній зумів подолати складну академічну систему, і вона стала працювати краще від професійних художників. Якщо взяти Марію Приймаченко, то вона в своїй творчості йшла від декоративно-прикладного мистецтва — розписів на скринях, мисках, хатах. Анастасія Рак в історії українського мистецтва репрезентує третю гілку пластичного мистецтва — станкову народну картину, яка, до речі, була заборонена більшовиками у 1930-1940 роки.
— Але ж там не було різних «буржуазно-націоналістичних ухилів», а фольклор, етнографія.
— Вона несла ідеологію нації: селяни малювали, приміром, як Ярина веде коня за поводи і плаче, старий батько йде поруч, наставляє сина. А хлопець у формі петлюрівського військовика.
— Але ж були і такі «невинні» сюжети: дівчина набирає воду з криниці, а там її чекає козаченько.
— Зважте на таке: у 1933 році більшовики зумисне зробили голод. Але в 1934 році відкрили в Києво-Печерській лаврі майстерні для митців із народу. Туди потрапили Приймаченко, Собачко-Шостак, багато інших художниць. А через кілька років влада зробила виставку в Києві, Москві і навіть у Парижі. Совєтська імперія зумисне показувала: жодного голодомору в Україні нема, там процвітає народне мистецтво. Це був геніальний хід більшовиків.
— А де вчилася ваша мама?
— На Лохвицькому базарі: щонеділі її тато з мамою запрягали коней, сідали у мальований возик, брали з собою сметану, молоко, масло. Настина мама це продавала в одному ряду, а донька бігла до картин. Оце була її народна педагогіка, вона з майстрами розмовляла, роздивлялася все, ці сюжети запам’ятовувала. І багато років опісля, коли була в Німеччині, намалювала картину і мала перший заробіток — європейську сукню з чужого плеча.
У Лохвиці закінчила педучилище, стала вчителювати в селі Ічківці, звідки родом мій батько. У 1947 році туди приїхав молодик, весь обвішаний орденами. А мама була перша красуня в селі — співала, вишивала, грала в народному театрі, знала дві опери «Наталку Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм». Батькові моєму сказали: «Тут є тобі пара». Кілька днів він намагався зустріти Настуню, але не виходило. Одного разу йшов по дорозі і бачить — іде дуже красива жінка. Він уважно подивився на неї, але з гордості не хотів одразу оглядатися. Витримав паузу і озирнувся. А мама теж була горда — в цю мить оглянулася. Отак народилося кохання.
Її потяг до малювання, до краси йшов від традиції родинної, бо Настина мама примушувала її на другий кінець села йти і копати червону глину. Сама ж копала зелену і сіру в іншому місці. І вони розмальовували долівку — так заведено було на Полтавщині. Потяг до краси був надзвичайно сильний, енергії дуже багато.
Мамі йде 85 рік. Працює майже щодня все краще й краще. Якщо порівняти роботи раннього періоду і теперішні, то відчутне її постійне зростання: вона йшла від імпресіонізму, від вражень до міфологізації, експресії кольору — надзвичайно сильного.
У Парижі проходили Дні України. В одному з найкращих музеїв експонувалася виставка Анастасії Рак. Замість одного місяця, як це було передбачено, вона тривала вісім — настільки сподобалися французам її роботи.
Малювання на склі було поширене в Галичині, прийшло з Німеччини через Австро-Угорщину, Румунію. Спочатку ці роботи мали канонічну форму іконопису на склі. Він не міг прижитися в Східній Україні, бо вона більше тяжіла до лірично-пісенного начала. Пісня настільки владарювала там, що потрібен був пластичний відповідник саме в образотворчому мистецтві. Таким чином на початку ХХ століття з’явилася зовсім нова традиція в Україні, вона раніше побутувала час від часу — мальована народна картина, така як «Козак Мамай», «Селянська біда» тощо. Відтак виникає масова селянська культура, з’являється багато власних канонічних сюжетів — «Наталка Полтавка», «Дівчина біля криниці». Таке опрацювання пластичного матеріалу характерне тільки для України. Польща, Румунія теж мають канонічні народні картини, але це буквально одиниці. А у нас на один сюжет малювали не сотні, а тисячі картин.
Для того, щоб засвоїти техніку малювання на склі, треба тренувати свій мозок, бо там усе навпаки — дзеркальне відображення. Отже, композицію теж треба будувати навпаки, вміти підібрати колір на чверть потужніший, бо зелень скла знищує рожеву фарбу, отож малювати потрібно червоною.
— Тобто знати всю специфіку відображення кольорів на склі.
— Так. Анастасія Рак жодного разу не перевертає картину, щоби подивитись, як вийшло. Вона чудово уявляє, що відбувається на звороті. Коли я малюю, то підглядаю через кожні 15-20 хвилин. А вона вільно пише.
Усе, що робить мама, поєднуючи так гармонійно кольори, без навчання намалювати неможливо. Це загадка таланту, бо коли вона зосереджується, то ніби звідкись читає цю інформацію. Вона й сама говорить: «Мені щось підказує». Їй потрібно так сконцентруватися, аби її рукою щось водило, бо це надзвичайно складно поєднати сім кольорів на невеличкому квадратику скла.
Світлана Рак, член Спілки народних майстрів України: «КАРТИНИ МАМИ — ТО ІСТОРІЯ ЇЇ КОЗАЦЬКОГО РОДУ»
— У травні цього року ми (мама, Володя і я) поїхали до Німеччини на запрошення німецького фонду «Взаєморозуміння і примирення». Хотіли розшукати родину Каплерів, знайшли доньку Вільяма Фрінгільду. Така була зворушлива зустріч мами з нею через 60 років. Вона пам’ятала розповіді батька про дівчину-остарбайтера з України. Раніше в Карлсруе маму не пускали, хоча й дуже хотілося побачити ті місця, де вона, полонянка, жила і працювала. Нас гарно приймали, а канцлер вибачався перед колишніми остарбайтерами: не сказав, що та, гітлерівська влада винна перед українцями, а що німецька нація повинна нести спокуту перед ними, бо зробила їх рабами. Ми пробули там п’ять днів, такий прийом нам влаштували. Ми співали німецькі пісні, мама знає добре німецьку мову. Жаль її загубленої молодості, але ми тішимося, бо вона живе з нами і радує нас і тих, хто знає її творчість, своїми чудовими картинами.
Мені хотілося б відзначити таку прикметну рису її мистецтва: витоки рослинного і тваринного світу в її творчості сягають праісторії нашого народу. От мама каже: «Який гарний наш кіт Матрос, треба його намалювати». Бере в руки пензель і, не дивлячись на Матроса, малює портрет кота, в рисах якого вгадується пращур усього котячого роду. Зображуючи його, вона дивиться вглиб себе, бо її стежки прапам’яті не позаростали. Тому традиційною космогонією пронизані майже всі мамині роботи. Навіть квіти.
Для Центральної України не були характерні малюнки на склі. Саме Європа дала їй поштовх до використання цієї техніки, але на українському ґрунті. Ось погляньте на її картини, розвішані на цій виставці в Музеї гетьманства: «Парубок і дівчина», «Ярмарок», «Козак Мамай», «Біля річки», «Олень і мисливець», «Жнива», «Краєвид із човном», «Різдво», «Успенський собор» — це історія її роду, який вона любить і шанує.
Петро Гончар, директор музею Івана Гончара: «МИ БАЧИМО ТУТ НАРОДНОГО ГЕНІЯ»
— Скажу без перебільшення: ми, присутні тут, бачимо народного генія. Анастасія Рак вчила Париж упродовж багатьох місяців, як треба малювати. Я вважаю, що рівень її майстерності такий, як у Катерини Білокур, Марії Приймаченко, Ганни Собачко-Шостак. Давайте будемо шанувати людину, поки вона творить, сьогодні, бо як часто ми жалкуємо, що художник пішов із життя, а ми його не оцінили. Анастасія Рак — носій найрафінованіших засобів пластичного вираження. Якщо ми, художники, довго вивчаємо в академії, то вона робить це не задумуючись. Погляньте, яка дивовижна гра кольору, форми, площини, композиції — тут є все. Признаюся, що я багато черпаю від неї в своїх малюнках. Анастасія Трохимівна є продовжувачем народних традицій. Це не рисування, це імпровізація, де поєднуються відомі сюжети в кожному її художньому творі.
Ольга МЕЛЬНИК