Режим її закритий: пацієнтам заборонені будь-які контакти з «зовнішнім світом». Зрозумівши, що такі унікальні враження не можна приховувати, автор вирішив чесно і без жодних комплексів поділитися ними з усіма зацікавленими.
Наприклад, я дізнався, що середній вік українського алкоголіка — 40-45 років. Це стосується так само жінок. Улюблене заняття пацієнтів клініки — куріння. В курилці вони проводять більшість вільного часу. Читання художньої літератури — єдине, що дозволено. Проте цим правом користується не кожен. Тим більше тут не знають про існування сучасної української літератури. Серед іншого, до лікувальних процедур входить щоденна медитація та акробатичні вправи.
Ані точної адреси клініки, ані її назви, ані жодного реального прізвища в цьому тексті зі зрозумілих міркувань не буде. Змінені навіть імена. Якщо кому буде справді цікаво, він може говорити про якісь конкретні речі в індивідуальному приватному порядку.
ЧОРТИКИ З ГЛИНИ І ЧОРНІ ДОРОГИ
Дивно, але несподіваний спротив у значної частини моїх товаришів по нещастю викликала арт-терапія. Під час занять ми ліпимо з глини різні фігурки, розфарбовуємо їх чи просто малюємо акварельними фарбами. Запас фарб і паперу достатній, глину регулярно постачає «Метробуд». Кращі зразки творчості алко- та наркозалежних зберігаються тут же, в кабінеті.
Але дорослі люди чомусь не хочуть займатися таким мистецтвом. Популярна обмовка: «Я не вмію». Психолог пояснює: тут шедеврів не треба. Одній жінці запропонували просто зліпити колобок і цим обмежитися. Вона сказала, що не уявляє собі, як цей колобок виглядає. А інша пацієнтка, зовсім молода дівчина, серйозно і без жодних комплексів заявила: «Я забула, чим казка про Колобка закінчилася. Хто там його з’їв?» Жоден з нас не засміявся, сприйнявши таку забудькуватість як належне.
На моєму першому сеансі мистецької терапії всім запропонували зліпити з глини свою хворобу. Тобто, втілити алкоголізм або наркоманію. Психолог відразу ж попередила: «Зміїв не ліпити». Тоді половина з нас почала ліпити чортів. Я не став винятком, зобразивши чорта з рогами та величезним членом у положенні «половина шостої». Поруч прилаштував столик, біля столика – пляшки. Фарбував без фанатизму.
Мій чортик справді вийшов дещо умовним. У людей виходили кращі. Крім того, народ ліпив драконів, хижих птахів, чудовиськ з кількома головами, тюленів, крокодилів і якихось абстрактних потвор. «Чому саме тюлень?» — запитала психолог. «А я, коли п’яний, саме на тюленя схожий. Лежу і не жужжу», — відповів автор роботи, похмурий товстун.
Доля саме цих глиняних фантазій виявилася не надто для них привабливою. Своє місце на полицях кабінету наші чорти не зайняли. Як символ прощання з хворобою, ми роздушили наших потвор об дощечки, зліпивши їх знову у великі та незграбні кусні глини.
Іншим разом малювали шлях до одужання. Для цього розбивалися на групи і кожна група являла плід колективної творчості. Наша, наприклад, намалювала в верхньому кутку аркуша шматок дороги, зафарбувала її чорним, уздовж дороги я намалював хрести — смерть алкоголіків. Потім ця дорога ставала все світлішою і вела повз генделики, котрі ми обходили чи перекреслювали, до протилежного кута. Там сходило сонце і зеленіла травичка. Колеги малювали приблизно такі самі сюжети. Наші попередники теж зверталися до виходу з чорної дороги на світлу. Про це свідчать їхні роботи, якими завішані стіни. Отже, залежні люди мислять однаково.
Приклади народної творчості, тільки іншого ґатунку, всі могли бачити в сортирі. Хтось написав і наклеїв усередину кожної кабінки однакові гасла: «Член из ширинки вынимая, прицелься, урод, сфинктер расслабляя», та «Если ты посрал, зараза, подними кружок от унитаза». Але ці заклики зішкребли зі стін за дуже цікавих обставин.
САЛАТ ВІД ПРЕМ’ЄР- МІНІСТРА УКРАЇНИ
На харчування скаржитися гріх. Якось так дивно виходило, що їсти не особливо і хотілося. Порцій на сніданок, обід та вечерю вистачало всім, на недоїдання ніхто не скаржився. Правда, меню особливим розмаїттям те бавило. Харчувалися ми за «столом №5». Вважається, що це — дієта для тих, у кого хвора печінка. Алкоголіків це стосується в першу чергу.
До дієтичних страв належать супи овочевий, перловий та гороховий, борщ, каші горохова, перлова, вівсяна, ячна, гречана, рисова. Одного разу мій сусіда по палаті виловив із вівсянки черв’ячка. Проте скандалу не зчиняв, і, до речі, це був винятковий випадок. До каші давали коли по одній сосисці, коли — маленькі шматочки курятини. Чи варили цю саму кашу у форматі плову — з тієї ж курятини.
Загальне обурення викликали лише молочна та манна каші — доходило до того, що пацієнти просто тихенько не їли «молочку». Ще одне тотальне тихе божевілля — сіль. Виявляється, недосолювати належить за правилами дієти. Тому на кухні солі не тримали. Її мусили замовляти самі пацієнти, сіль приносили в передачах з дому. Та вона швидко закінчувалася: їжа солилася щедро, дехто з відчаю солив навіть манну кашу. Через те проблема солі стояла неприродно гостро.
Та все це — дрібниця порівняно з відсутністю овочів. З ситуації виходили просто та оригінально: заливали кашу томатним соком. Благо його дозволяли в необмеженій кількості. На другий тиждень не витримав і я, зламався і спробував. Нічого, вівсянка з томатним сочком досить добре перетравлюється.
Треба сказати, що серед нас був чоловік, який незадоволений завжди і всім. Такі типи є в кожному колективі, в кожній спільноті. Звали його Вася. Якщо борщ був гарячим, він голосно обурювався: «Гарячий, бля..!» Якщо не надто гарячий: «Холодний, бля..!». Рисова каша на обід: «Знову рис!», гречана — «Знову гречка!», кисіль — «Знову кисіль!». Поки йому призначали уколи — лаявся. Перестали — лаявся, що перестали. Його не задовольняла ні сонячна, ні дощова погода. Словом, Васі не догодив цілий світ.
Та якось 2 серпня медперсонал швиденько позбирав у нас усі наші щоденники самоспостереження — аркуші паперу, на яких ми щодня фіксуємо свій психічний та фізичний стан. Взагалі в цей день лікарі та сестри надто метушилися. Здається, наїхало якесь начальство. До речі, гасла в туалеті зішкребли зі стін у той самий день. А наступного дня, 3 серпня, на обід нам почали давати овочевий салат, а на вечерю, до всього іншого, булочки з повидлом.
Уже 4 серпня Вася задоволено сказав, наминаючи капустяний салатик без олії: «Всім ясно? Призначили Януковича прем’єром — і відразу салатик з’явився!» Цю новину попри інформаційну блокаду в клініці більшість із нас уже знала, і Васиного оптимізму не розуміла. Гаразд, нехай собі Янукович. Зрештою, за союз із Росією ми завжди ніби були, ще історично. Але до чого тут салат у наркологічній клініці? Вася пояснив і це: «Мінздрав побачив, що в країні влада реальна є. То все розхолоджувалися, на все з прибором клали. А тепер перелякалися, Янукович їм усім виписав, і все — салат дають! Ми ж державний заклад!» Проти такого аргументу заперечити ніхто не міг.
ДВІ САМОТНОСТІ
ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ І В КЛІНІКАХ
Вище я обіцяв торкнутися теми становища жінок у лікарні для алкоголіків та наркоманів. Воно не аж таке особливе. Всі ми з однаковою проблемою та на однакових правах. Проте жінки або відразу після переведення з ізолятора на третій поверх пишуть заяву і тікають, або навпаки — тримаються в клініці до останнього, проходячи повний курс реабілітації. Чоловіки такою витримкою похвалитися не можуть.
На моїх очах пройшов свою першу стадію бурхливий роман. Олегу сорок років, Ларисі — тридцять з чимось. Поступили вони майже одночасно і до клініки навряд чи були знайомі. Проте Олег мав за спиною, крім усього, одну тюремну ходку. Я досі переконаний, що він сидів за бійку або за хуліганку, для справжнього злодія він надто простий і чесний. Просто поводить себе часом, як чемпіон школи з легкої атлетики, в котрого, окрім фізкультури, всі оцінки не надто задовільні. Дівчатка та жінки, особливо самотні, таких чомусь люблять. Так, Лариса полюбила Олега. Не знаю, чи матиме продовження ця романтична історія за межами клініки, але поки вони перебували там, усюди ходили разом. А Лариса, ввійшовши в роль остаточно, мила посуд після нього та його друзів.
Інший приклад — Антоніна і Равіль. Як мені розповіли під великим секретом, цей Равіль тримає кілька торгових точок десь на базарі, а Тоня працює в нього реалізатором. Тому, прийшовши лікуватися від алкогольної залежності, вони трималися разом. Зокрема, вона займала йому місце в їдальні та прала шорти, білизну і шкарпетки. Решта жінок трималася більш незалежно.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Все, що тут описано, я переповів лише побіжно та поверхово, аби окреслити проблему і показати, що в добровільному лікуванні від алкоголізму нічого страшного нема. А для творчих людей отримати подібний досвід навіть цікаво. За дужками лишилося багато оригінальних, навіть ексклюзивних історій з життя окремих алко- та наркозалежних індивідуумів. Однак усіх їх об’єднує не лише спільна хвороба, а й — тільки не смійтеся! — вперте небажання виходити з-за ґрат у великий світ.
Тут, у клініці, все ясно: пити нам не дадуть, нагодують, на ноги поставлять, мозки прополощуть. Та невідомо, що з нами буде, коли ми вийдемо і опинимося поруч із «наливайкою». Чи в колективі, де люди продовжують киряти без сумних наслідків для себе. Тому прощання вийшло досить сумним. І, хоча дехто повертається, за легендами є й ті, кому вдається жити без спиртного.
Чи це життя — питання інше. І відповідь на нього не дасть жоден нарколог чи психолог. Я й сам зараз у пошуках такої відповіді.
Андрій КОКОТЮХА,
(І-РЕПОРТЕР)
Наприклад, я дізнався, що середній вік українського алкоголіка — 40-45 років. Це стосується так само жінок. Улюблене заняття пацієнтів клініки — куріння. В курилці вони проводять більшість вільного часу. Читання художньої літератури — єдине, що дозволено. Проте цим правом користується не кожен. Тим більше тут не знають про існування сучасної української літератури. Серед іншого, до лікувальних процедур входить щоденна медитація та акробатичні вправи.
Ані точної адреси клініки, ані її назви, ані жодного реального прізвища в цьому тексті зі зрозумілих міркувань не буде. Змінені навіть імена. Якщо кому буде справді цікаво, він може говорити про якісь конкретні речі в індивідуальному приватному порядку.
ЧОРТИКИ З ГЛИНИ І ЧОРНІ ДОРОГИ
Дивно, але несподіваний спротив у значної частини моїх товаришів по нещастю викликала арт-терапія. Під час занять ми ліпимо з глини різні фігурки, розфарбовуємо їх чи просто малюємо акварельними фарбами. Запас фарб і паперу достатній, глину регулярно постачає «Метробуд». Кращі зразки творчості алко- та наркозалежних зберігаються тут же, в кабінеті.
Але дорослі люди чомусь не хочуть займатися таким мистецтвом. Популярна обмовка: «Я не вмію». Психолог пояснює: тут шедеврів не треба. Одній жінці запропонували просто зліпити колобок і цим обмежитися. Вона сказала, що не уявляє собі, як цей колобок виглядає. А інша пацієнтка, зовсім молода дівчина, серйозно і без жодних комплексів заявила: «Я забула, чим казка про Колобка закінчилася. Хто там його з’їв?» Жоден з нас не засміявся, сприйнявши таку забудькуватість як належне.
На моєму першому сеансі мистецької терапії всім запропонували зліпити з глини свою хворобу. Тобто, втілити алкоголізм або наркоманію. Психолог відразу ж попередила: «Зміїв не ліпити». Тоді половина з нас почала ліпити чортів. Я не став винятком, зобразивши чорта з рогами та величезним членом у положенні «половина шостої». Поруч прилаштував столик, біля столика – пляшки. Фарбував без фанатизму.
Мій чортик справді вийшов дещо умовним. У людей виходили кращі. Крім того, народ ліпив драконів, хижих птахів, чудовиськ з кількома головами, тюленів, крокодилів і якихось абстрактних потвор. «Чому саме тюлень?» — запитала психолог. «А я, коли п’яний, саме на тюленя схожий. Лежу і не жужжу», — відповів автор роботи, похмурий товстун.
Доля саме цих глиняних фантазій виявилася не надто для них привабливою. Своє місце на полицях кабінету наші чорти не зайняли. Як символ прощання з хворобою, ми роздушили наших потвор об дощечки, зліпивши їх знову у великі та незграбні кусні глини.
Іншим разом малювали шлях до одужання. Для цього розбивалися на групи і кожна група являла плід колективної творчості. Наша, наприклад, намалювала в верхньому кутку аркуша шматок дороги, зафарбувала її чорним, уздовж дороги я намалював хрести — смерть алкоголіків. Потім ця дорога ставала все світлішою і вела повз генделики, котрі ми обходили чи перекреслювали, до протилежного кута. Там сходило сонце і зеленіла травичка. Колеги малювали приблизно такі самі сюжети. Наші попередники теж зверталися до виходу з чорної дороги на світлу. Про це свідчать їхні роботи, якими завішані стіни. Отже, залежні люди мислять однаково.
Приклади народної творчості, тільки іншого ґатунку, всі могли бачити в сортирі. Хтось написав і наклеїв усередину кожної кабінки однакові гасла: «Член из ширинки вынимая, прицелься, урод, сфинктер расслабляя», та «Если ты посрал, зараза, подними кружок от унитаза». Але ці заклики зішкребли зі стін за дуже цікавих обставин.
САЛАТ ВІД ПРЕМ’ЄР- МІНІСТРА УКРАЇНИ
На харчування скаржитися гріх. Якось так дивно виходило, що їсти не особливо і хотілося. Порцій на сніданок, обід та вечерю вистачало всім, на недоїдання ніхто не скаржився. Правда, меню особливим розмаїттям те бавило. Харчувалися ми за «столом №5». Вважається, що це — дієта для тих, у кого хвора печінка. Алкоголіків це стосується в першу чергу.
До дієтичних страв належать супи овочевий, перловий та гороховий, борщ, каші горохова, перлова, вівсяна, ячна, гречана, рисова. Одного разу мій сусіда по палаті виловив із вівсянки черв’ячка. Проте скандалу не зчиняв, і, до речі, це був винятковий випадок. До каші давали коли по одній сосисці, коли — маленькі шматочки курятини. Чи варили цю саму кашу у форматі плову — з тієї ж курятини.
Загальне обурення викликали лише молочна та манна каші — доходило до того, що пацієнти просто тихенько не їли «молочку». Ще одне тотальне тихе божевілля — сіль. Виявляється, недосолювати належить за правилами дієти. Тому на кухні солі не тримали. Її мусили замовляти самі пацієнти, сіль приносили в передачах з дому. Та вона швидко закінчувалася: їжа солилася щедро, дехто з відчаю солив навіть манну кашу. Через те проблема солі стояла неприродно гостро.
Та все це — дрібниця порівняно з відсутністю овочів. З ситуації виходили просто та оригінально: заливали кашу томатним соком. Благо його дозволяли в необмеженій кількості. На другий тиждень не витримав і я, зламався і спробував. Нічого, вівсянка з томатним сочком досить добре перетравлюється.
Треба сказати, що серед нас був чоловік, який незадоволений завжди і всім. Такі типи є в кожному колективі, в кожній спільноті. Звали його Вася. Якщо борщ був гарячим, він голосно обурювався: «Гарячий, бля..!» Якщо не надто гарячий: «Холодний, бля..!». Рисова каша на обід: «Знову рис!», гречана — «Знову гречка!», кисіль — «Знову кисіль!». Поки йому призначали уколи — лаявся. Перестали — лаявся, що перестали. Його не задовольняла ні сонячна, ні дощова погода. Словом, Васі не догодив цілий світ.
Та якось 2 серпня медперсонал швиденько позбирав у нас усі наші щоденники самоспостереження — аркуші паперу, на яких ми щодня фіксуємо свій психічний та фізичний стан. Взагалі в цей день лікарі та сестри надто метушилися. Здається, наїхало якесь начальство. До речі, гасла в туалеті зішкребли зі стін у той самий день. А наступного дня, 3 серпня, на обід нам почали давати овочевий салат, а на вечерю, до всього іншого, булочки з повидлом.
Уже 4 серпня Вася задоволено сказав, наминаючи капустяний салатик без олії: «Всім ясно? Призначили Януковича прем’єром — і відразу салатик з’явився!» Цю новину попри інформаційну блокаду в клініці більшість із нас уже знала, і Васиного оптимізму не розуміла. Гаразд, нехай собі Янукович. Зрештою, за союз із Росією ми завжди ніби були, ще історично. Але до чого тут салат у наркологічній клініці? Вася пояснив і це: «Мінздрав побачив, що в країні влада реальна є. То все розхолоджувалися, на все з прибором клали. А тепер перелякалися, Янукович їм усім виписав, і все — салат дають! Ми ж державний заклад!» Проти такого аргументу заперечити ніхто не міг.
ДВІ САМОТНОСТІ
ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ І В КЛІНІКАХ
Вище я обіцяв торкнутися теми становища жінок у лікарні для алкоголіків та наркоманів. Воно не аж таке особливе. Всі ми з однаковою проблемою та на однакових правах. Проте жінки або відразу після переведення з ізолятора на третій поверх пишуть заяву і тікають, або навпаки — тримаються в клініці до останнього, проходячи повний курс реабілітації. Чоловіки такою витримкою похвалитися не можуть.
На моїх очах пройшов свою першу стадію бурхливий роман. Олегу сорок років, Ларисі — тридцять з чимось. Поступили вони майже одночасно і до клініки навряд чи були знайомі. Проте Олег мав за спиною, крім усього, одну тюремну ходку. Я досі переконаний, що він сидів за бійку або за хуліганку, для справжнього злодія він надто простий і чесний. Просто поводить себе часом, як чемпіон школи з легкої атлетики, в котрого, окрім фізкультури, всі оцінки не надто задовільні. Дівчатка та жінки, особливо самотні, таких чомусь люблять. Так, Лариса полюбила Олега. Не знаю, чи матиме продовження ця романтична історія за межами клініки, але поки вони перебували там, усюди ходили разом. А Лариса, ввійшовши в роль остаточно, мила посуд після нього та його друзів.
Інший приклад — Антоніна і Равіль. Як мені розповіли під великим секретом, цей Равіль тримає кілька торгових точок десь на базарі, а Тоня працює в нього реалізатором. Тому, прийшовши лікуватися від алкогольної залежності, вони трималися разом. Зокрема, вона займала йому місце в їдальні та прала шорти, білизну і шкарпетки. Решта жінок трималася більш незалежно.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Все, що тут описано, я переповів лише побіжно та поверхово, аби окреслити проблему і показати, що в добровільному лікуванні від алкоголізму нічого страшного нема. А для творчих людей отримати подібний досвід навіть цікаво. За дужками лишилося багато оригінальних, навіть ексклюзивних історій з життя окремих алко- та наркозалежних індивідуумів. Однак усіх їх об’єднує не лише спільна хвороба, а й — тільки не смійтеся! — вперте небажання виходити з-за ґрат у великий світ.
Тут, у клініці, все ясно: пити нам не дадуть, нагодують, на ноги поставлять, мозки прополощуть. Та невідомо, що з нами буде, коли ми вийдемо і опинимося поруч із «наливайкою». Чи в колективі, де люди продовжують киряти без сумних наслідків для себе. Тому прощання вийшло досить сумним. І, хоча дехто повертається, за легендами є й ті, кому вдається жити без спиртного.
Чи це життя — питання інше. І відповідь на нього не дасть жоден нарколог чи психолог. Я й сам зараз у пошуках такої відповіді.
Андрій КОКОТЮХА,
(І-РЕПОРТЕР)