ЗАБУТИЙ ГЕРОЙ УКРАЇНИ

По смерті Палаха уся Чехословаччина піднялася на боротьбу з радянськими окупантами. Його похорон тоді перетворився на багатотисячну демонстрацію за свободу. Сьогодні у Чехії Ян Палах — національний герой. Про нього знімають фільми, дата смерті Палаха відзначається урочистими зборами, бо вона об’єднала чехів і словаків у потужний рух опору.
Але мало хто знає, що Палах мав попередника в Україні дніпропетровця Василя Макуха, який першим вчинив акт самоспалення, протестуючи проти введення радянських військ до Чехословаччини, а також проти окупації України радянським режимом та проти тотальної русифікації. З довідника, виданого Львівським університетом, дізнаємося про Василя Макуха небагато.
«МАКУХ ВАСИЛЬ (1921-5.11.1968) — український правозахисник. Народився у Карові Сокальського району Львівської області. З 1944 перебував в Українській Повстанській Армії, служив у військовій розвідці. В лютому 1946 під час одного з боїв був поранений і схоплений НКВД. Незабаром засуджений до 10 років концтаборів і 5 років заслання. Після звільнення вимушений був поселитися у Дніпропетровську. Брав участь в українському правозахисному русі 1960-х рр. 5.11.1968 Василь Макух на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України і політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві».
В лабети НКВД Василь Макух потрапив у двадцятип’ятирічному віці, був в’язнем мордовських таборів,  перебував на засланні у Сибіру. Після заслання йому було заборонено повертатися до Західної України, і він приїхав до Дніпропетровська, де  у селищі Клочко на вулиці Пожежній у будинку його бабусі жила Лідія — жінка, з якою він познайомився на засланні.  Строк її заслання закінчився на два роки раніше. Лідія була засуджена у сімнадцятирічному віці також до 10 років таборів і 5 років заслання. Як пише дніпропетровський журналіст Сергій Довгаль,  німецькі війська, відступаючи з Дніпропетровська, погнали з собою цивільних. Лідія Іванівна з мачухою, опинившись у чужих для них краях без засобів для існування,  приєдналися до  артистів чи то з Сімферополя, чи то з Мелітополя.  У мачухи  був гарний голос і її взяли співачкою до агітбригади. Лідія танцювала у танцювальній групі агітбригади. Виступали перед німцями та власівцями. Агітбригада побувала у Чехословаччині, Голландії, Франції, Німеччині. Після війни артисти повернулися чи були інтерновані на батьківщину і всі до одного потрапили до таборів. 
Приїхавши в Дніпропетровськ до Лідії, яку покохав ще на сибірському засланні і з якою після її звільнення ще два роки листувався,  Василь  все ж одразу одружуватися не хотів, казав: «Все одно рано чи пізно віддам життя за волю України, то навіщо сім’ю заводити». Та таки одружився. У подружжя Макухів народилося двоє дітей — син Володимир і донька Ольга.  Василь пішов до дев’ятого класу вечірньої школи, працюючи у цеху вогнетривів, потім слюсарем. Отримавши атестат про середню освіту, вступив до вузу, але невдовзі був відрахований з числа студентів, бо в інституті дізналися про його судимість. Продовжував набувати освіту самостійно. Лідія працювала кухарем. Василь ремонтував устаткування у торгових закладах. Жили незаможно але дружньо, ростили дітей. Коли прийшов час віддавати дітей до школи, Василь наполягав на тому, щоб діти навчалися українською мовою. Ліда не розуміла: «Поруч є російська школа, коли наші діти починають розмовляти українською, з них сміються, називають бакланами...»  «Це все мине, Лідочко, настане час, коли Україна буде самостійною», — відповів Василь.
До Василя заходив приятель, з яким вони розмовляли потайки від усіх. Будинок Макухів відвідували люди, що приїздили з Західної України. Коли відвідував рідних на Львівщині, то говорив  про антиукраїнство влади у Дніпропетровську,  про тотальну русифікацію та  про готовність пожертвувати собою в ім’я України. 
Восени 1968 року Василь Макух поїхав на Львівщину до рідних. Від’їжджаючи до Львова, сказав дружині: «Якщо зі мною щось трапиться, знайте, я вас усіх дуже люблю.» Написав зі Львова кілька листів до друзів з Нікополя, Києва, Дніпропетровська, два листи до дружини, які закінчувалися гаслом «Слава Україні!» До Києва поїхав без валізи: взяв тільки кілька яблук та банку з рідиною, як пояснив племінниці Ярославі, з соком.  Згодом батько Василя недорахувався у коморі банки з бензином.
Перед 7 листопада 1968 року, черговою річницею Жовтневої революції, у Києві підпільно готувалася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини.  Та організаторів хтось зрадив — Василь Макух залишився сам. І п’ятого листопада у Києві він здійснив акт самоспалення, облившися бензином. Живий смолоскип палав на  Хрещатику, останніми словами Василя Макуха був крик «Геть колонізаторів!  Хай живе вільна Україна!». 6-го листопада Василь Макух помер від несумісних з життям опіків.
Лідії Іванівні про смерть чоловіка повідомили двоє людей, які постукали у вікно. Коли вона та її кум Іван Ципух приїхали до Києва, щоб забрати тіло, то опинилися під конвоєм.  Як розповідає Лідія Іванівна, їх протримали всю ніч у холодному приміщенні і тільки вранці привезли до моргу, слідкували щоб вони ні з ким не спілкувалися. Похорон на кладовищі селища Клочко також відбувся під пильним оком КДБ, людей, котрі прийшли на похорон, ретельно переписали. Сестру Василя Макуха, яка проживала у Сокальському районі Львівської області, вже сьомого листопада викликали до районного управління КДБ, звідки вона повернулася з пошкодженими легенями, плювала кров’ю і за два роки померла. Лідію Макух почали викликати на допити, допитувалися, з ким дружив Василь, хто до нього приходив. Її звільнили з роботи. Щоб прогодувати дітей, їй довелося продати все майно. Кілька років Лідія Іванівна не могла влаштуватися на будь-яку роботу. 
З вісімдесятирічною Лідією Іванівною  і  її сином Володимиром Макухом я зустрівся на старому Клочківському кладовищі біля скромної могили Василя Макуха з невеличкою металевою табличкою. Донька Ольга, яка працює в обласній лікарні імені Мечникова, прийти на могилу не змогла — робота, не можна залишити хворих. «Наколола мене зранку ліками, щоб я змогла прийти на кладовище, а сама на роботу поїхала», — сказала Лідія Іванівна. На запитання, чи отримує вона якусь допомогу від держави, крім пенсії, Лідія Іванівна відповіла що їй щомісяця присилають з Києва сто двадцять гривень й вона за це дуже вдячна.
Було 22 травня, день перепоховання Тараса Шевченка. Згадалися слова Кобзаря: «...прадідів великих правнуки погані». Хто ми такі є? Безпам’ятні, безмовні, поганії діти. Сто двадцять гривень коштує наша пам’ять про людину, яка віддала життя, аби нагадати сучасникам, у якій нелюдській державі вони живуть, аби збудити пам’ять, змусити замислитись про жорстокість і ненажерливість радянського монстра та про свій народ, про Україну, про її волю.
Дніпропетровська організація політичних в’язнів і репресованих, політичні організації надіслали на адресу Президента України клопотання про присвоєння Василеві Макуху посмертно звання Героя України. Дніпропетровській міській раді пропонують присвоїти одній з вулиць Дніпропетровська ім’я Василя Макуха. Варто було б подумати і про пам’ятник людині-смолоскипу у Дніпропетровську.

Геннадій САХАРОВ
(tema.in.ua)