ГРУПОЮ «ЛОРДІ» — ПО ЄВРОПЕЙСЬКІЙ МОРДІ!

Пригадаймо: минулого року, коли той конкурс відбувався в Києві, наш віце-прем’єр пан Микола Томенко на цілих кілька місяців обмежив свої гуманітарно-урядові функції безпосереднім опікунством «Євробачення» — аж до волюнтаристського призначення учасником фіналу малопомітної групи «Ґринджоли», котра з тріском провалилася. До «Євробачення» готувалися гучно й показушно, «на ноги» було поставлено практично всі засоби масової інформації, які створили атмосферу суспільного психозу довкола того конкурсу — немов ішлося про якийсь доленосний момент для подальшого існування чи неіснування цілої країни.
Насправді ж українська влада з усіх сил старалася явити Європі свою лояльність і прихильність, набираючи бали, такі необхідні для грядущого вступу до ЄС. З такою самою запопадливістю, в супроводі галасливої пропагандистської кампанії, велась у нас підготовка й до цьогорічного «Євробачення». Десь із півроку телеканали послідовно транслювали перипетії відбіркового національного етапу «Ти зірка!», а його переможниці юній Тіні Кароль присвятили стільки ефірного часу, скільки його не мала жодна політична сила напередодні березневих парламентських виборів.
А вже два прямоефірні телемости з Афін (показ напівфінальних та фінальних виступів «кращих із кращих» європейських майстрів естрадно-пісенного жанру) на УТ-1 були «обставлені» попередньою рекламою на рівні навіть не європейському — світовому! Одне слово, інтегрувалися надовго і всерйоз.
І ось чергове «Євробачення» відшуміло, відгепало і стихло. Чим воно скінчилося, які його змагальницькі результати й підсумки назагал?
Якщо говорити про вибір переможців, зроблений переважно молодими європейцями, то він вартий щонайменше глибокого подиву. Назвати «чемпіоном» «Євробачення» монстро-групу «Лорді» з Фінляндії може хіба що збочений розум чи абсолютно глуха в естетичному плані душа. Але ж уподобання Європи спинилися саме на «Лорді»! То це і є та Європа, куди ми так наполегливо достукуємося? Це та спільнота з її «передовими поглядами», «істинною демократіює» та «свободою думки і слова», в яку ми будь-що прагнемо влитися, щоб і собі зажити «цивілізовано й по-сучасному»? Чи, може, тут щось не так, і ми в черговий раз наступили на чергові граблі?
Вся біда в тому, що ми досі залишаємося ідеологічно заанґажованим суспільством. З нас на генетичному рівні ніяк не вивітриться дух «політекономії» та «наукового комунізму». Для нас будь-яка ідея, проголошена на рівні державного керівництва, неодмінно святіша від «Отченаша» і на практиці стає неухильним керівництвом до дії.
Наша чинна влада взяла курс на європейську інтеграцію — і ми ладні лоби порозбивати, але втілити її наміри. В даному разі — доказати всьому світові, наскільки ми зразкові європейці. І наскільки все те, що культивується в Європі, може безперешкодно стати внутрішньою нашою суттю. Для цього ми готові відмовитися від власних національних традицій, представляти українське пісенне мистецтво в незбагненно-клонованому англомовному варіанті, власною активною участю підтримувати будь-які культурницькі (ба навіть і найабсурдніші!) проекти, втягуючи в них якщо не все суспільство, то принаймні його ще не вистояну в морально-етичному й естетичному аспекті частину — нашу молоду зміну. Одним із саме таких проектів є сумнозвісне й до крайніх меж у нас розрекламоване — особливо після позаторішньої стамбульської перемоги Руслани Лижичко — «Євробачення».
Найсмішніше те, що в самій Європі до цього конкурсу ставлення суспільних настроїв назагал більш ніж прохолодне. Як до котроїсь забаганки чи забавки малої дитини. У західноєвропейських країнах ажіотаж серед поважної публіки здіймається зовсім іншими мистецькими подразниками — скажімо, концертами Монсерат Кабальє в дуеті з нашим Володимиром Гришком, чи гастролями Британського королівського театру, чи музичними шедеврами у виконанні Віденського симфонічного оркестру.
Ім’я Володимира Гришка згадано тут не випадково; цей приклад вдало ілюструє відому приказку про те, що у своїй вітчизні пророка немає. Світове ім’я наш видатний співак здобув поза межами України. Вдома ж рідна держава оцінила його талант банальною ставкою артиста Національної опери, на яку пристойного концертного костюма не купиш. Кілька російських оперних труп, виїжджаючи на зарубіжні гастролі, на виконання головної ролі в опері «Борис Годунов» запрошують нашого талановитого баса-профундо Миколу Шопшу й мають гучний успіх. В Україні ж ці більш ніж неординарні митці сучасності перебувають у зоні стійкого замовчування засобами масової інформації. Зате зі сторінок бульварної преси «не злазять» імена проштовхувачів російської невибагливої «попси» — несть їм числа!
Та повернімось до «Євробачення», яке в мистецькому житті Європи погоди не робить і яке співаки, що себе поважають, обминають десятою дорогою як щось третьосортне й несерйозне. Ми ж, не навчившись гідно шанувати своєї мистецької еліти, притьмом беремося мавпувати перед «витрішками» зарубіжної масової культури найнижчої проби. За такої протекціоністської політики державної влади монстрам із групи «Лорді» — «тріумфаторам» цьогорічного «Євробачення» — нічого не вартувало стати свіжими кумирами сотень тисяч наших юних громадян. Дотепні газетярі вже встигли охрестити телеконкурс «монстробаченням». Але від такої нищівної оцінки вже мало що залежить: орієнтир виставлено, і на нього будуть рівнятися. Звісно ж, наступник недавнього ревного вболівальника за «Євробачення» пана Миколи Томенка на посаді гуманітарного віце-прем’єра пан В’ячеслав Кириленко не знайде поважних причин зачепити цю дражливу проблему. Навіщо дратувати вище державне керівництво, яке й уві сні перебирає ногами, невтомно крокуючи в Європу? А що бридкий вірус «Євробачення» чимраз більше розкладатиме уми й душі молодих українців, чимраз більше віддалятиме їх від високих культурно-мистецьких взірців і національних духовних джерел — ну то що ж: на шляху інтергації чимось неодмінно треба жертвувати.
Звісно, всеєвропейський телевізійний конкурс не такий уже всуціль і страшний. І його візитівкою не обов’язково є монстровиде обличчя групи «Лорді». Очевидно, він теж має право на існування. Але в усьому потрібне почуття міри. Отож і нам не варто творити з «Євробачення» ікону для биття безтямних поклонів. У нас є що їй протиставити і що показати світові — біда тільки в одному: за всі роки існування Української незалежної держави у ній ніколи не було істинно (за духом, а не назвою) української влади з прагненням не тільки говорити чи думати «по-українськи», а по-українському діяти.
До наступного «монстробачення», братове! 

Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ