Про унікальні рецепти самогону та схуднення — в ексклюзивному інтерв’ю гендиректора і художнього керівника Національного Палацу мистецтв «Україна» Миколи Мозгового.
«ҐРИНДЖОЛИ» НА ЄВРОБАЧЕННІ — ВСЕ ОДНО, ЩО ОЛЕГ СКРИПКА НА КОНКУРСІ СКРИПАЛІВ»
— Ви — директор центрального палацу держави. Комфортно почуваєтеся в Палаці «Україна»?
— Слово «комфортно» якесь для мене незрозуміле. Я знаю цей палац ще відтоді, як його побудували — вже 35 років. У свій час я був замдиректора Укрконцерту, а Палац «Україна» був однією зі складових понад 36-ти його розгалужень. Так що це пониження, коли керуєш 36 відділеннями, а потім лише одним.
— В одному із своїх інтерв’ю ви казали, що хотіли б, щоб на сцені Палацу виступив хор Верьовки. Він дійсно виступав, але постановку номерів робив пан Вовкун, до якого ви не дуже тепло ставитеся. Чому?
— А хто це такий? Як може Вовкун щось робити? Хто він — хормейстер? Він говорить лише, що Петя за Ваньой, а Ваня за Ольой. Все від початку до кінця робить Анатолій Авдієвський. В даному випадку я навіть не знаю, чому він сюди прийшов.
— Україна вже визначилася з претендентом на пісенний конкурс «Євробачення». Це — Тіна Кароль. Як ви оцінюєте її шанси?
— Вона — прекрасна співачка. В минулому році була краща Ані Лорак, цього року — Тіна Кароль.
— А як же «Ґринджоли»?
— Та ви ж самі знаєте, що вони — ніщо. Це дітище Томенка, і хай він з ними тішиться. Хоча і він їх кинув, коли треба було, аби на інавгурації вони співали — їх кинули. А на «Євробаченні» їм не місце. Це все одно, що Олега Скрипку послати на конкурс баяністів чи скрипалів. І «Ґринджоли» і Вєрка Сєрдючка — це все вкупі шоу невідомо якої музики, але яке до музики не має ніякого відношення.
— То у нас є шанси на перемогу?
— А хіба потрібно? Вони й минулого року не потрібні були. Головне — участь.
— А як ставитеся до «Океану Ельзи»?
— Це — рок. Я його не дуже люблю. Це як є музика «умци-умци-три акорди». Так і рок. Хоча «Океани» мені подобаються. Власне, подобається Слава Вакарчук. Взагалі вважаю, що як не кожна птаха долітає до середини Дніпра, так і не кожен співак може заспівати пісні Мозгового.
— Чи подобається вам передача «Шанс» і ті зірки, які виходять з неї. Чи не є це українською «Фабрикою зірок»?
— Програма «Шанс» — класний проект. І це чи не єдина у нас в Україні така потужна передача, яка вселяє віру в молодих людей. Кожен прагне того лімузину, але треба розуміти, що в житті — це не так. Таких би конкурсів побільше. Тоді б не лише «снікерси» продавали та у футбол грали за методикою Суркіса...
— Тобто Наталя Могилевська та Кузьма — гарні продюсери?
— Та ні! Які вони продюсери? Продюсер — це філантроп, який вкладає гроші і думає, що їх поверне. Вони ж нічого не вкладають. Не тими словами їх називати треба. Ну, є продюсер Ліхута. Який же він продюсер? Він чоловік жінки, якою опікується. А що він ще зробив? Нічого? Це не продюсер — успішний бізнесмен на цій ниві.
— Могилевська і Кузьма займаються «Шансом» тому, що вони вже вичерпалися як співаки?
— Та ні. Просто їм треба заробляти гроші. У нас же нема концертної діяльності. Нема де їздити, і тих, хто б ходив на ці концерти.
«У МЕНЕ НЕМА І НЕ БУЛО ЗЯТЯ»
— Хочу повернутися до вашої родини. У вас тепер нема зятя…
— А його й не було. Він був у так званому громадянському шлюбі. Для мене Пономарьов не був зятем, а тепер і того нема. Ну, якби він побрався з моєю дочкою…
— А ви б хотіли, аби весілля було офіційне?
— Я ні в що не вмішуюся. Вони прожили той термін разом, як вони хотіли. Я радив, але мене ніхто не слухав. Це їхні проблеми, адже вони — дорослі люди.
— А як тепер діти?
— А що діти? Чому ви питаєте? Ви що, зможете чимось допомогти? Ну, кому це цікаво? Діти як діти: живуть, вчаться.
— Але ж вони перебувають між батьком та матір’ю...
— Ой, Господи! Вона закохалася в іншого, він знайшов собі другу пасію. Що, у нас проблема в державі стосовно таких людей і дітей? Це у них питайте, якщо, звичайно, зможете...
— Згадуючи про фотографію, де ви з голими дівчатами, які все-таки вам дівчата подобаються?
— Красиві. Різні, не важливо, чи то стрункі, чи не дуже.
— З дівчатами часто знайомитеся?
— Та на чорта їм такий старий дід?! Треба ж мати розум і співставляти свій вік. Дівчата мені подобаються, але ж як по-іншому. Я ж не голубий!
«ВЛІТКУ РОБЛЮ 200-300 ЛІТРІВ ВИНА»
— Відомо, що ви — поціновувач алкогольних напоїв, чому ви надаєте перевагу? Бачила у вас в приймальні стоїть «Хлібний дар»...
— (Пауза) Перевагу віддаю гарному коньяку. Зараз нічому не віддаю перевагу, бо йде піст. А от коли піст закінчиться — почну з вина. Вина люблю білі саморобні — буковинські чи з північної Молдови. З горілок люблю теж саморобні, якщо вони гарно зроблені.
— Самі самогонку женете?
— Коли є час — так, бо це дуже цікава хімія. Коли заздалегідь вносите ароматизуючі компоненти… Люблю горілку з яблук...
— П’єте багато?
— Міг пити багато дуже давно. Тепер істинно ціную смак. Іноземні напої не люблю, лише французькі коньяки. Їх роблять у спеціальних дубових бочках.
— З чого женете самогон?
— В мене такий великий сад, то роблю з будь-чого.
— А вина робите?
— У нас сонця мало і виноград кислий — треба домішувати, через те не роблю. Цукор домішувати не люблю, бо це все сидри — велика технологія. Через те я, як їжачок, поїду по Закарпаттю, по Молдавії — візьму собі пару бочечок і тримаю. П’ю потихеньку. О! Як буде час — пригощу вас вином з обліпихи. Слухайте унікальний рецепт вина від Мозгового. На два літри в пластиковій баночці соку обліпихи додайте ложечку меду й три родзинки й покладіть — побачите, що це буде. А ще — наберіть березового соку у таку ж пляшечку, додайте ложку меду (перед цим розтопіть його на водяній бані), додайте десять родзинок, закоркуйте й кладіть — у лежачому положенні. Ми робимо так 200 і 300 літрів. Воно не буде й занадто солодке і не кисле. Це божественний напій.
— Потім ці пляшечки ви відкорковуєте з друзями…
— Аякже… Це ж традиція. На Новий рік, наприклад. Треба ж скільки витримати — пости.
— Посту дотримуєтеся?
— Так. З віком розумію, що це корисна річ. Після посту все літо бігаєш і не відчуваєш, скільки тобі років, граєш у футбол, плаваєш.
— Після посту, мабуть, худнете.
— В мене було 130 кілограмів. Зараз за місяць лишилося 112. До кінця посту 30 кілограмів скидаю спокійно.
— Скажіть, що робити, щоб так схуднути.
— Не їсти м’яса, яєць, молока. Але в піст я входжу ще десь з 20 грудня. Я відмовляюся від хліба та свинини. Переходжу на баранину чи яловичину, де менше холестерину. Я ж гіпертонік. Зразу відмовляюся від бараболі. Ми ж гречкосії. То я їм гречку та пшоно. Воно не дає жиру, а дає силу.
— Під час посту дозволяєте собі вина чи коньяку?
— Дозволяю. Я ж, як голова колгоспу, не можу не зустрічати поважних гостей — хоч губи замочу. Та нічого, помолюся потім.
ЛЮБЛЮ ШАШЛИКИ
— В церкву під час посту ходите?
— Ні. Піст — це ж переосмислення життя. Просто почитаю ще раз різні талмуди — про що там писали ті мудрі євреї. Коли читаєш — стаєш мудрішим, стриманішим.
— У вас є улюблені духовні місця?
— Видубицький монастир. Там на стелі Господь в образі мудрого діда. Скільки раз я питав, хто це написав — ніхто не знає. В якому ж невігластві ми живемо?! Люблю Китаєву Пустинь та розвалини Десятинної церкви. Просто там побути, хоча й знаю, що це не рідний фундамент.
— У Лавру ходите?
— Рідко. Вона мені подобається, як музей. Та я ще й боюсь тих печер. Я люблю бувати в Польщі в Гданську — там є костел. Він такий скромний, туди заходиш — там так чистенько, гарно, відчуваєш, що можеш з Богом побалакати. Але різниця в тому, що вони його так пильнують… А у нас: тут — храм, там — казино.
— Ви кажете, що під час посту всіх прощаєте. Мабуть, вороги приходять миритися.
— Я точно знаю, що ворогів у мене більшість і точно знаю, хто у мене друзі.
— Тобто не миритеся, чи просто намагаєтеся не конфліктувати?
— Ну як можна примиритися? А що робити з серцем, з мозком? Яку пігулку випити, щоб вона убила клітину, яка пам’ятає. Я просто не хапаю сокиру війни. Можу простити зло, але не забути.
— З ким з відомих людей полюбляєте випити сидру?
— З Павлом Загребельним. Це для мене таке світило й така особистість... Посиденьки у нас бувають дуже рідко. У нього дружина така господиня, а він такий гурман, і це мені так подобається! У них обід… Ресторан відпочиває. Дуже люблю зустрічатися з Гордоном у нього вдома. В будинку дуже цікава аура — спокійна. Коли ми зустрічаємося — я готую шашлик, знаю, що вони його полюбляють, тішуся від того і прагну зробити ще краще. А вони завжди їдять і говорять, що ще такого не було.
— Де відпочиваєте?
— Вдома. Я ж в селі живу. Я ж не киянин. Це все дякуючи Кучмі. Він мене вигнав з Києва, бо я все продав, інакше б мене за борги вбили в 1997 році. Ми до того мали невеличкий клаптик землі — 12 соток і вирішили будувати собі невеличку дачку. Коли все це сталося — зрозуміли, що окрім цього нема де жити. Почали збирати гроші, працювати. Кучма мені ще й не давав працювати — відлучив від тої цицьки. З тих пір я нещодавно перший раз співав. І що я йому зробив? Але Бог йому суддя. Так ми й живемо в селі Кийлові. Це й глухому зрозуміло, що село назване на честь князя Кия, на березі Дніпра. Ніякого Києва я не хочу... В мене велике господарство. Я маю свої вівці, кози, п’ю козине молоко, жінка робить сири. Маю свою піч, печу свої хліби. Я — автономний.
«ҐРИНДЖОЛИ» НА ЄВРОБАЧЕННІ — ВСЕ ОДНО, ЩО ОЛЕГ СКРИПКА НА КОНКУРСІ СКРИПАЛІВ»
— Ви — директор центрального палацу держави. Комфортно почуваєтеся в Палаці «Україна»?
— Слово «комфортно» якесь для мене незрозуміле. Я знаю цей палац ще відтоді, як його побудували — вже 35 років. У свій час я був замдиректора Укрконцерту, а Палац «Україна» був однією зі складових понад 36-ти його розгалужень. Так що це пониження, коли керуєш 36 відділеннями, а потім лише одним.
— В одному із своїх інтерв’ю ви казали, що хотіли б, щоб на сцені Палацу виступив хор Верьовки. Він дійсно виступав, але постановку номерів робив пан Вовкун, до якого ви не дуже тепло ставитеся. Чому?
— А хто це такий? Як може Вовкун щось робити? Хто він — хормейстер? Він говорить лише, що Петя за Ваньой, а Ваня за Ольой. Все від початку до кінця робить Анатолій Авдієвський. В даному випадку я навіть не знаю, чому він сюди прийшов.
— Україна вже визначилася з претендентом на пісенний конкурс «Євробачення». Це — Тіна Кароль. Як ви оцінюєте її шанси?
— Вона — прекрасна співачка. В минулому році була краща Ані Лорак, цього року — Тіна Кароль.
— А як же «Ґринджоли»?
— Та ви ж самі знаєте, що вони — ніщо. Це дітище Томенка, і хай він з ними тішиться. Хоча і він їх кинув, коли треба було, аби на інавгурації вони співали — їх кинули. А на «Євробаченні» їм не місце. Це все одно, що Олега Скрипку послати на конкурс баяністів чи скрипалів. І «Ґринджоли» і Вєрка Сєрдючка — це все вкупі шоу невідомо якої музики, але яке до музики не має ніякого відношення.
— То у нас є шанси на перемогу?
— А хіба потрібно? Вони й минулого року не потрібні були. Головне — участь.
— А як ставитеся до «Океану Ельзи»?
— Це — рок. Я його не дуже люблю. Це як є музика «умци-умци-три акорди». Так і рок. Хоча «Океани» мені подобаються. Власне, подобається Слава Вакарчук. Взагалі вважаю, що як не кожна птаха долітає до середини Дніпра, так і не кожен співак може заспівати пісні Мозгового.
— Чи подобається вам передача «Шанс» і ті зірки, які виходять з неї. Чи не є це українською «Фабрикою зірок»?
— Програма «Шанс» — класний проект. І це чи не єдина у нас в Україні така потужна передача, яка вселяє віру в молодих людей. Кожен прагне того лімузину, але треба розуміти, що в житті — це не так. Таких би конкурсів побільше. Тоді б не лише «снікерси» продавали та у футбол грали за методикою Суркіса...
— Тобто Наталя Могилевська та Кузьма — гарні продюсери?
— Та ні! Які вони продюсери? Продюсер — це філантроп, який вкладає гроші і думає, що їх поверне. Вони ж нічого не вкладають. Не тими словами їх називати треба. Ну, є продюсер Ліхута. Який же він продюсер? Він чоловік жінки, якою опікується. А що він ще зробив? Нічого? Це не продюсер — успішний бізнесмен на цій ниві.
— Могилевська і Кузьма займаються «Шансом» тому, що вони вже вичерпалися як співаки?
— Та ні. Просто їм треба заробляти гроші. У нас же нема концертної діяльності. Нема де їздити, і тих, хто б ходив на ці концерти.
«У МЕНЕ НЕМА І НЕ БУЛО ЗЯТЯ»
— Хочу повернутися до вашої родини. У вас тепер нема зятя…
— А його й не було. Він був у так званому громадянському шлюбі. Для мене Пономарьов не був зятем, а тепер і того нема. Ну, якби він побрався з моєю дочкою…
— А ви б хотіли, аби весілля було офіційне?
— Я ні в що не вмішуюся. Вони прожили той термін разом, як вони хотіли. Я радив, але мене ніхто не слухав. Це їхні проблеми, адже вони — дорослі люди.
— А як тепер діти?
— А що діти? Чому ви питаєте? Ви що, зможете чимось допомогти? Ну, кому це цікаво? Діти як діти: живуть, вчаться.
— Але ж вони перебувають між батьком та матір’ю...
— Ой, Господи! Вона закохалася в іншого, він знайшов собі другу пасію. Що, у нас проблема в державі стосовно таких людей і дітей? Це у них питайте, якщо, звичайно, зможете...
— Згадуючи про фотографію, де ви з голими дівчатами, які все-таки вам дівчата подобаються?
— Красиві. Різні, не важливо, чи то стрункі, чи не дуже.
— З дівчатами часто знайомитеся?
— Та на чорта їм такий старий дід?! Треба ж мати розум і співставляти свій вік. Дівчата мені подобаються, але ж як по-іншому. Я ж не голубий!
«ВЛІТКУ РОБЛЮ 200-300 ЛІТРІВ ВИНА»
— Відомо, що ви — поціновувач алкогольних напоїв, чому ви надаєте перевагу? Бачила у вас в приймальні стоїть «Хлібний дар»...
— (Пауза) Перевагу віддаю гарному коньяку. Зараз нічому не віддаю перевагу, бо йде піст. А от коли піст закінчиться — почну з вина. Вина люблю білі саморобні — буковинські чи з північної Молдови. З горілок люблю теж саморобні, якщо вони гарно зроблені.
— Самі самогонку женете?
— Коли є час — так, бо це дуже цікава хімія. Коли заздалегідь вносите ароматизуючі компоненти… Люблю горілку з яблук...
— П’єте багато?
— Міг пити багато дуже давно. Тепер істинно ціную смак. Іноземні напої не люблю, лише французькі коньяки. Їх роблять у спеціальних дубових бочках.
— З чого женете самогон?
— В мене такий великий сад, то роблю з будь-чого.
— А вина робите?
— У нас сонця мало і виноград кислий — треба домішувати, через те не роблю. Цукор домішувати не люблю, бо це все сидри — велика технологія. Через те я, як їжачок, поїду по Закарпаттю, по Молдавії — візьму собі пару бочечок і тримаю. П’ю потихеньку. О! Як буде час — пригощу вас вином з обліпихи. Слухайте унікальний рецепт вина від Мозгового. На два літри в пластиковій баночці соку обліпихи додайте ложечку меду й три родзинки й покладіть — побачите, що це буде. А ще — наберіть березового соку у таку ж пляшечку, додайте ложку меду (перед цим розтопіть його на водяній бані), додайте десять родзинок, закоркуйте й кладіть — у лежачому положенні. Ми робимо так 200 і 300 літрів. Воно не буде й занадто солодке і не кисле. Це божественний напій.
— Потім ці пляшечки ви відкорковуєте з друзями…
— Аякже… Це ж традиція. На Новий рік, наприклад. Треба ж скільки витримати — пости.
— Посту дотримуєтеся?
— Так. З віком розумію, що це корисна річ. Після посту все літо бігаєш і не відчуваєш, скільки тобі років, граєш у футбол, плаваєш.
— Після посту, мабуть, худнете.
— В мене було 130 кілограмів. Зараз за місяць лишилося 112. До кінця посту 30 кілограмів скидаю спокійно.
— Скажіть, що робити, щоб так схуднути.
— Не їсти м’яса, яєць, молока. Але в піст я входжу ще десь з 20 грудня. Я відмовляюся від хліба та свинини. Переходжу на баранину чи яловичину, де менше холестерину. Я ж гіпертонік. Зразу відмовляюся від бараболі. Ми ж гречкосії. То я їм гречку та пшоно. Воно не дає жиру, а дає силу.
— Під час посту дозволяєте собі вина чи коньяку?
— Дозволяю. Я ж, як голова колгоспу, не можу не зустрічати поважних гостей — хоч губи замочу. Та нічого, помолюся потім.
ЛЮБЛЮ ШАШЛИКИ
— В церкву під час посту ходите?
— Ні. Піст — це ж переосмислення життя. Просто почитаю ще раз різні талмуди — про що там писали ті мудрі євреї. Коли читаєш — стаєш мудрішим, стриманішим.
— У вас є улюблені духовні місця?
— Видубицький монастир. Там на стелі Господь в образі мудрого діда. Скільки раз я питав, хто це написав — ніхто не знає. В якому ж невігластві ми живемо?! Люблю Китаєву Пустинь та розвалини Десятинної церкви. Просто там побути, хоча й знаю, що це не рідний фундамент.
— У Лавру ходите?
— Рідко. Вона мені подобається, як музей. Та я ще й боюсь тих печер. Я люблю бувати в Польщі в Гданську — там є костел. Він такий скромний, туди заходиш — там так чистенько, гарно, відчуваєш, що можеш з Богом побалакати. Але різниця в тому, що вони його так пильнують… А у нас: тут — храм, там — казино.
— Ви кажете, що під час посту всіх прощаєте. Мабуть, вороги приходять миритися.
— Я точно знаю, що ворогів у мене більшість і точно знаю, хто у мене друзі.
— Тобто не миритеся, чи просто намагаєтеся не конфліктувати?
— Ну як можна примиритися? А що робити з серцем, з мозком? Яку пігулку випити, щоб вона убила клітину, яка пам’ятає. Я просто не хапаю сокиру війни. Можу простити зло, але не забути.
— З ким з відомих людей полюбляєте випити сидру?
— З Павлом Загребельним. Це для мене таке світило й така особистість... Посиденьки у нас бувають дуже рідко. У нього дружина така господиня, а він такий гурман, і це мені так подобається! У них обід… Ресторан відпочиває. Дуже люблю зустрічатися з Гордоном у нього вдома. В будинку дуже цікава аура — спокійна. Коли ми зустрічаємося — я готую шашлик, знаю, що вони його полюбляють, тішуся від того і прагну зробити ще краще. А вони завжди їдять і говорять, що ще такого не було.
— Де відпочиваєте?
— Вдома. Я ж в селі живу. Я ж не киянин. Це все дякуючи Кучмі. Він мене вигнав з Києва, бо я все продав, інакше б мене за борги вбили в 1997 році. Ми до того мали невеличкий клаптик землі — 12 соток і вирішили будувати собі невеличку дачку. Коли все це сталося — зрозуміли, що окрім цього нема де жити. Почали збирати гроші, працювати. Кучма мені ще й не давав працювати — відлучив від тої цицьки. З тих пір я нещодавно перший раз співав. І що я йому зробив? Але Бог йому суддя. Так ми й живемо в селі Кийлові. Це й глухому зрозуміло, що село назване на честь князя Кия, на березі Дніпра. Ніякого Києва я не хочу... В мене велике господарство. Я маю свої вівці, кози, п’ю козине молоко, жінка робить сири. Маю свою піч, печу свої хліби. Я — автономний.