Але хочеться нею поділитися з кимось — тож ось вона.
Уранці 9 березня, десь годині о десятій вийшовши з столичного метро (станція «Площа Льва Толстого»), з букетом квітів у руках іду до пам’ятника Шевченкові уклонитися Пророкові в день його народження. Але ще далеко від монумента вхід у сквер «заблокували» три міліціонери.
— Що, не можна? — питаю.
— Обійдіть на центральний вхід, — гарною українською мовою каже один із стражів порядку і показує рукою, куди саме обійти.
Обходжу, проте метрів за сорок до того центрального входу знову наражаюся на «заградотряд» — щільною шеренгою стоять кілька міліціонерів і молодий чоловік у цивільному.
— Ви куди? — питають.
— Хіба не здогадуєтеся? Хочу покласти Тарасові Григоровичу квіти.
— Не можна!
— На якій підставі? Покажіть мені офіційний документ, де було б написано, чому «не можна», — ввічливо прошу я.
— Який іще документ? — починають сердитися хлопці.
— А будь-який! Наприклад — розпорядження міського голови, постанову Київради, указ або закон, яким ви керуєтесь, не дозволяючи мені реалізувати моє елементарне право.
— Будь ласка, — озивається молодий чоловік у цивільному. — Існує закон про охоронні заходи. Саме ним ми й керуємося.
— І там записано, що громадянам України забороняється здійснювати покладання квітів до пам’ятників геніям нації? — не відступаю я.
— Не забороняється. Можете це зробити після дванадцятої години.
Тоді я показую своє редакційне посвідчення й кажу:
— Я теж пошлюся на закон — Закон України про журналістську діяльність та засоби масової інформації, за яким я маю право перебувати навіть у зоні воєнних дій. Прошу показати й ваше посвідчення.
Молодий чоловік (а все ж приємно відзначити, що нині вся ота «служба» стала набагато культурнішою, толерантнішою, ввічливішою, ніж кілька років тому!) дістає своє посвідчення, і я в ньому читаю: «Старший співробітник служби охорони Валерій К-ко» (прізвище в даному разі не грає ролі, адже хлопець добросовісно виконує відданий йому наказ).
— Приємно познайомитись, — кажу, — але я все ж пройду. Бо ви мене не переконали.
І пішов повз тих стражів порядку, а вони (диво дивне!) навіть не зробили спроби перепинити мені дорогу.
Я йшов до Шевченка і пригадував, як у часи мого студентства, яке припало на початок 70-х років уже минулого століття, щороку 22 травня нас «не пускали» у цей самий сквер застереження самого декана. Бо хто в цей день прийде уклонитися Тарасові Григоровичу — той є клятий український буржуазний націоналіст і ворог радянської влади. Хто зі студентів насмілювався вчинити непослух, той уже до вечора студентом не був. Це — в кращому разі. А в гіршому доводилося мати справу з «компетентними органами». Проте людську ходу до Шевченка спинити не вдавалось. І котрогось року ми побачили Тарасів сквер оточений зусібіч підрозділами військовиків, які з міношукачами в руках старанно шукали поміж дерев і кущів неіснуючі вибухові пристрої, водночас перекопавши стежки на всіх входах до скверу. Радянщина вже починала агонізувати.
І ось іде п’ятнадцятий рік, як Україна стала незалежною. А до Шевченка знову не пускають! Бо, мабуть же, десь на той час, коли я проривався до пам’ятника крізь «заградотряди» служби охорони, сюди наближався кортеж із котримсь щонайвищим державним чином. І знову сплив у пам’яті епізод, що мав місце вже в новітній Україні. То був рік 1999-й, коли на Чернечу гору в Каневі мав прибути тодішній Президент Леонід Кучма, і доблесні стражі порядку, перемовляючись між собою по рації, неприховано й не соромлячись людей переказували один другому команду своїх командирів: «Отсекай лишних! Лишних отсекай!» І не тільки переказували, а й запопадливо ту команду виконували.
Пригадалися й розповіді знайомих, які бували в багатьох цивілізованих країнах і жодного разу там не бачили, щоб перекривався вуличний рух чи блокувалось якесь місце вже тільки через те, що має проїжджати або в те місце прибути котрась сановна особа. Скажімо, французький президент Франсуа Міттеран любив без будь-якої охорони прогулюватися Єлисейськими полями в Парижі, а прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме відвідував кінотеатри Стокгольма як рядовий глядач.
У нас же як тільки де має з’явитися Президент, прем’єр чи голова Верховної Ради — одразу ґвалт, рейвах і алярм! Одразу — «отсекай лишних!» від вождів нації, а вождів нації — від зайвих і підозрілих її представників. Аби раптом хтось не наступив сановній особі на мозоль або не задав запитання, яке могло б вождеві не сподобатися. Що тут скажеш? Рвемось у Європу, аж підошви димлять, а проклята азійщина за поли зубами вчепилась і не пускає, і не пускає!
Ментальність каганату невитруйно перейшла у свідомість нашої влади. Вона, ця ментальність, диктує владі спосіб мислення, поведінки і вчинків. Перед нею тьмяніє найсвятіша святість нашого Генія і Пророка, чиїм ім’ям уособлювачі влади навчилися клястися у любові до «рідної неньки». Але коли вони їдуть (саме їдуть, а не йдуть!) покладати квіти до підніжжя його меморіалів, вони думають не про духовні заповіти Пророка, не про долю України, не про «маленького українця» — про себе найперше думають! Якого благоговійного виразу облич вони набудуть, з якого ракурсу їх зазнімкують і покажуть у теленовинах, які чергово-«мудрі» слова вони проглаголять у мікрофон…
Очевидно, вони мають на те право. Залишаючи нам мати його «після дванадцятої» — тобто після них, після їхнього перебування там, куди нам із вами «не можна», та й узагалі після того, як вони наживуться, набудуться, накеруються.
Ось такі квіти для Тараса Шевченка. І така історійка на тлі історичного сучасного. Не знаю тільки, чийого сучасного: їхнього — чи все ж таки нашого?..
Уранці 9 березня, десь годині о десятій вийшовши з столичного метро (станція «Площа Льва Толстого»), з букетом квітів у руках іду до пам’ятника Шевченкові уклонитися Пророкові в день його народження. Але ще далеко від монумента вхід у сквер «заблокували» три міліціонери.
— Що, не можна? — питаю.
— Обійдіть на центральний вхід, — гарною українською мовою каже один із стражів порядку і показує рукою, куди саме обійти.
Обходжу, проте метрів за сорок до того центрального входу знову наражаюся на «заградотряд» — щільною шеренгою стоять кілька міліціонерів і молодий чоловік у цивільному.
— Ви куди? — питають.
— Хіба не здогадуєтеся? Хочу покласти Тарасові Григоровичу квіти.
— Не можна!
— На якій підставі? Покажіть мені офіційний документ, де було б написано, чому «не можна», — ввічливо прошу я.
— Який іще документ? — починають сердитися хлопці.
— А будь-який! Наприклад — розпорядження міського голови, постанову Київради, указ або закон, яким ви керуєтесь, не дозволяючи мені реалізувати моє елементарне право.
— Будь ласка, — озивається молодий чоловік у цивільному. — Існує закон про охоронні заходи. Саме ним ми й керуємося.
— І там записано, що громадянам України забороняється здійснювати покладання квітів до пам’ятників геніям нації? — не відступаю я.
— Не забороняється. Можете це зробити після дванадцятої години.
Тоді я показую своє редакційне посвідчення й кажу:
— Я теж пошлюся на закон — Закон України про журналістську діяльність та засоби масової інформації, за яким я маю право перебувати навіть у зоні воєнних дій. Прошу показати й ваше посвідчення.
Молодий чоловік (а все ж приємно відзначити, що нині вся ота «служба» стала набагато культурнішою, толерантнішою, ввічливішою, ніж кілька років тому!) дістає своє посвідчення, і я в ньому читаю: «Старший співробітник служби охорони Валерій К-ко» (прізвище в даному разі не грає ролі, адже хлопець добросовісно виконує відданий йому наказ).
— Приємно познайомитись, — кажу, — але я все ж пройду. Бо ви мене не переконали.
І пішов повз тих стражів порядку, а вони (диво дивне!) навіть не зробили спроби перепинити мені дорогу.
Я йшов до Шевченка і пригадував, як у часи мого студентства, яке припало на початок 70-х років уже минулого століття, щороку 22 травня нас «не пускали» у цей самий сквер застереження самого декана. Бо хто в цей день прийде уклонитися Тарасові Григоровичу — той є клятий український буржуазний націоналіст і ворог радянської влади. Хто зі студентів насмілювався вчинити непослух, той уже до вечора студентом не був. Це — в кращому разі. А в гіршому доводилося мати справу з «компетентними органами». Проте людську ходу до Шевченка спинити не вдавалось. І котрогось року ми побачили Тарасів сквер оточений зусібіч підрозділами військовиків, які з міношукачами в руках старанно шукали поміж дерев і кущів неіснуючі вибухові пристрої, водночас перекопавши стежки на всіх входах до скверу. Радянщина вже починала агонізувати.
І ось іде п’ятнадцятий рік, як Україна стала незалежною. А до Шевченка знову не пускають! Бо, мабуть же, десь на той час, коли я проривався до пам’ятника крізь «заградотряди» служби охорони, сюди наближався кортеж із котримсь щонайвищим державним чином. І знову сплив у пам’яті епізод, що мав місце вже в новітній Україні. То був рік 1999-й, коли на Чернечу гору в Каневі мав прибути тодішній Президент Леонід Кучма, і доблесні стражі порядку, перемовляючись між собою по рації, неприховано й не соромлячись людей переказували один другому команду своїх командирів: «Отсекай лишних! Лишних отсекай!» І не тільки переказували, а й запопадливо ту команду виконували.
Пригадалися й розповіді знайомих, які бували в багатьох цивілізованих країнах і жодного разу там не бачили, щоб перекривався вуличний рух чи блокувалось якесь місце вже тільки через те, що має проїжджати або в те місце прибути котрась сановна особа. Скажімо, французький президент Франсуа Міттеран любив без будь-якої охорони прогулюватися Єлисейськими полями в Парижі, а прем’єр-міністр Швеції Улоф Пальме відвідував кінотеатри Стокгольма як рядовий глядач.
У нас же як тільки де має з’явитися Президент, прем’єр чи голова Верховної Ради — одразу ґвалт, рейвах і алярм! Одразу — «отсекай лишних!» від вождів нації, а вождів нації — від зайвих і підозрілих її представників. Аби раптом хтось не наступив сановній особі на мозоль або не задав запитання, яке могло б вождеві не сподобатися. Що тут скажеш? Рвемось у Європу, аж підошви димлять, а проклята азійщина за поли зубами вчепилась і не пускає, і не пускає!
Ментальність каганату невитруйно перейшла у свідомість нашої влади. Вона, ця ментальність, диктує владі спосіб мислення, поведінки і вчинків. Перед нею тьмяніє найсвятіша святість нашого Генія і Пророка, чиїм ім’ям уособлювачі влади навчилися клястися у любові до «рідної неньки». Але коли вони їдуть (саме їдуть, а не йдуть!) покладати квіти до підніжжя його меморіалів, вони думають не про духовні заповіти Пророка, не про долю України, не про «маленького українця» — про себе найперше думають! Якого благоговійного виразу облич вони набудуть, з якого ракурсу їх зазнімкують і покажуть у теленовинах, які чергово-«мудрі» слова вони проглаголять у мікрофон…
Очевидно, вони мають на те право. Залишаючи нам мати його «після дванадцятої» — тобто після них, після їхнього перебування там, куди нам із вами «не можна», та й узагалі після того, як вони наживуться, набудуться, накеруються.
Ось такі квіти для Тараса Шевченка. І така історійка на тлі історичного сучасного. Не знаю тільки, чийого сучасного: їхнього — чи все ж таки нашого?..