Його мініатюри, філігранність техніки виконання яких просто фантастична, цікаві сюжети, багатство нюансів кольорів десь виходять за межі звичного сприйняття мистецтва вишивки. Саме тому прізвище Валерія Малиновського занесене до Книги рекордів України.— Це номінація — людина унікальних здібностей, виконання вишивки, рекордна кількість стібків 1024 в квадратному сантиметрі, зроблена без збільшувальних пристроїв. Українська книга, на відміну від світової Книги рекордів Гіннесса, реєструє не тих, хто, приміром, дальше від усіх плюнув, а справді видатні успіхи.
— Не часто, але чоловіки вишивають не зугірше від жінок. А чому ви зайнялися цим ремеслом?
— Родом я з Косівщини, з села Черганівка. У нас вишивка — традиційне заняття. Мені ще семи років не було, а я вже брався за голку. Мама працює і собі щось плутаю. Весь час просив: «Дайте мені зробити!» Вона навчила мене вишивати хрестиком. Але, як виявилось, мені цього було замало, тож я тихесенько відтяв шматок полотна, що лежало в шафі, набрав ниток. Ховався від усіх і вишивав, копіював узор. Пригадую, то була велика наволочка на подушку. Я її вишивав десь із півроку, хотів цим сюрпризом маму здивувати. Коли вже закінчив, а якраз було свято, приніс вишивку: «То вам, мамо, подарунок». Вона подивилася: «Хто тобі помагав?» «Сам робив», «Такого не може бути, перевірю. Он вишивай рушничок». Я це зробив, мамі сподобалося. І так пішло: далі вишивав сорочки зі складнішими узорами.
Я закінчив восьмирічну школу, вступив до медучилища, потім відслужив в армії, повернувся додому. В селі не було роботи, а до медицини не мав потягу, тож працював творчо. Але мені так набридли ці рушнички, бо зовсім монотонний орнамент. У нас, на жаль, традиційна така вишивка, узори повторюються не так, як, приміром, полтавська — неповторна, з квітами.
Якось ми з мамою щось вишивали, тато й каже: «Оце сидите, часу нема де тратити. Коли я був малий, то бачив у нашому селі (а він родом із Рогатинщини) у церкві вишиті ікони». Я собі подумав: «Треба взяти якусь ікону, подивитись». Почав пробувати, довго розраховував, як краще зробити, які кольори підібрати. Одне слово, першу мою ікону, а вона була велика — 96 сантиметрів на 74, Ісус Христос у терновому вінку — я робив майже рік. Поціновувачами стали не тільки сусіди, всі бабки посходилися: «Ой, це диво! Але так не можна, треба ще й Богородицю вишити». Я зробив образ Матері Божої. Це мене зацікавило, потім вишив ікону святого архістратига Михайла, Іоанна Хрестителя. Крім неділі та великих свят, працював від восьми до дванадцяти годин. Сидів і штопав, штопав.
У 1990 році зробив виставку в Косівському музеї декоративно-прикладного мистецтва. Якраз було 7 липня, Івана Купала. У цей день у Косівському храмі людей збирається, як на день Києва на Андріївському узвозі. Музейники мені розповідали, що сотні відвідувачів оглянули мої вишивки. А через кілька днів до мене в село прийшов голова Косівського осередку Спілки народних майстрів України Микола Ткач. Він розпитував мене, де я так навчився вишивати і порадив поїхати до Києва, показати свої роботи, вступити до Спілки.
Поїхали ми до Києва, а заступником голови Спілки був такий Нечипоренко. Він подивився на мої роботи: «Це неподобство! Ніхто ніколи ікони не вишивав. Його не можна брати в Спілку». А він був невіглас і не знав, що традиція вишивки ікон сягає ще Візантії. Згодом я дізнався, що цей Нечипоренко — колишній енкаведист, якось п’яний проговорився: «Мало ми вас били, западенців».
Тільки коли головою Спілки обрали Володимира Прядку, він мені виписав квиток кандидата у члени Спілки. Я напевне, єдиний, хто вже 13 років має цей статус. Мої роботи блокував Нечипоренко, і тільки в 1993 році, коли в Будинку художника відбулася велика виставка «Мистецтво Гуцульщини», я зміг показати свої вишивки, і то з неймовірними труднощами. Мене ганяли з однієї зали в другу, то вішай, то знімай. Прийшла директор Будинку художника, якась євреєчка: «Да вы что? Иконы? Такой хлам представлять — это позор! Нельзя!» На щастя, мене підтримав скульптор Володимир Чепелик. І ось нарешті, мої роботи помістили в останньому залі в закутку. Але сталося так, як не гадалося. Якраз у цьому залі зібралася верхівка на банкет. Мені було неприємно, що ця гульня відбувається при моїх освячених іконах. Крім того, я потерпав, аби вони не пропали. Чергова мене туди не пускала. Єдине моє спасіння, що йшов ректор Академії мистецтв Чебикін, я його знав, і він мене провів.
На цій зустрічі я познайомився з доцентом Інституту легкої промисловості Олександром Богушком, з яким донині приятелюю. Він подивився на мої ікони, розпитав, де я вчився, порадив вступати до Інституту моделювання одягу. Там я провчився два роки, але Інститут закрився, студенти перейшли до нинішнього Національного університету технологій та дизайну. Платити за навчання я не мав грошей. Що ж мені робити? А ректором тоді був Дмитро Богданович Головко, чудова людина: усім, чого я досяг, завдячую йому. Мені порадили піти до нього. Я розповів про себе, показав роботи. Він їх оглянув і сказав: «Із завтрашнього дня ідіть на заняття». Який я був щасливий! Протягом усього мого навчання Дмитро Богданович постійно цікавився моїми справами.
— Ну, це взагалі дивовижно у наш прагматичний час, коли без «зелених» не можна й кроку ступити.
— Він мені якось сказав: «Це перший випадок, коли я за 10 років узяв студента на таку престижну спеціальність — художнє моделювання, ще й на другий курс, і не з першого вересня та й на бюджетні кошти». Вчився я гарно, зробив дипломну роботу, яку захищав не п’ять чи десять хвилин, а півтори години.
— І яка це була тема?
— Церковний одяг, повне облачення архиєрея, включаючи й головний убір — повністю все вишите. Три роки працював над ним. Зате вийшло так гарно, що мою роботу показувало телебачення. Весь Інститут прийшов дивитися на захист мого диплома, як на концерт. Далі я почав учитися в аспірантурі, мене залишили в університеті, я асистент на кафедрі графіки, викладаю нарисну геометрію.
— У чому, пане Валерію, полягає унікальність ваших робіт?
— У мініатюрній вишивці. Я перевірив: такі мініатюри ніхто в світі не робить. 1024 стібки у квадратному сантиметрі — це рекорд. Я його вже перевершив минулого року. Вишив невелику експериментальну роботу — Герб України, виконаний так, що в одному квадратному сантиметрі 1476 стібків.
Є в мене експериментальні графічні роботи, на яких я відшліфовую техніку виконання стібків, причому ніколи не повторюю якісь елементи орнаменту. Однакових робіт у мене взагалі нема і не може бути.
— Кожна частина одягу має символи, на різні свята облачення певного кольору: наприклад, на Трійцю — зелений. Чим відрізняється одяг українських священиків від інших православних духівників?
— В Україні одяг відрізняється тільки регіонально. У православних і греко-католиків, в яких обряд той самий, є два варіанти облачення для священиків, два типи верхнього одягу: фелонь грецький, традиційний і так званий руський. Ви, напевне, бачили, коли фелонь лягає на плечі священика і коли стоїть таким горбом, його ще священики називають ярмо. Традиційно у нас, у Галичині, вишивають на фелоні на білому тлі ромбовидні композиції чи смуги. Мені колись це подобалося, а тепер вважаю, що це грубувато. Його треба робити, дотримуючись символіки.
— А хто виготовляє одяг священикам?— У Росії є фабрика в Софріно, в Україні в Києво-Печерській лаврі є майcтерня, а також невеликі майстерні в єпархіях. По селах вишивають одяг жінки і дарують церкві. На мою думку, ієрархи мало приділяють уваги професійному промисловому виготовленню одягу, тому такий поширений парчевий без вишивки. Темою моєї кандидатської дисертації якраз є розробка принципів проектування церковного одягу з урахуванням національних та канонічних традицій. Йдеться про промислове виготовлення одягу та індивідувальні розробки проектів, наприклад, для патріарха.
— А ви робили одяг для вищих ієрархів церкви?
— Власне, мій дипломний проект і був повним комплектом одягу для єпископа Сокальського Михайла Колтуна. Я з ним співпрацюю. У Патріарха Української греко-католицької церкви Любомира Гузара є мої роботи: на його мантії мають бути чотири вишиті образи євангелістів. А взагалі службовий одяг — це один із підрозділів літургії. Треба знати символіку одягу і правильно її застосовувати.
— Чим для вас, пане Валерію, у цьому суєтному, жорстокому світі є вишивка?
— Це така хвороба, яка лікує від решти болячок. Інакше я не можу пояснити. Бо, працюючи 8-10 годин без перерви, втомлююся, відчуваю, що болить спина. Але коли день-два нічого не роблю, то мені ще гірше: болять руки, ноги, я весь розбитий, вже треба конче сідати за працю. Без вишивки я фізично не можу жити.
— А де є ваші роботи?
— По всьому світу. Найперше, у нашого Президента. Я зустрічався з ним тричі, це доля, випадок, у мене в житті завжди випадковості. Вперше побачив його в музеї Івана Гончара на виставці давньої поліської вишивки. А я завжди маю з собою якісь мініатюри. Я показав Віктору Андрійовичу вишиту іконку і хотів подарувати. «Та ви що, шановний! Це така робота! На честь чого я її візьму?». І відмовився. Удруге я зустрів його на ярмарку в Косові, але при мені не було іконки. А втретє у серпні 2004 року перед виборами. У нас в Косові є невеличкий аеродром. Ми пішли з О. Богушком, викладачем нашого університету, подивитись спортивні літаки. Бачимо, там стоїть двомоторний літак — це рідкість. Виявляється, прилетів Ющенко. Невдовзі під’їхала машина, вийшов Віктор Андрійович і подався до літака. Богушко гукнув його. Ющенко оглянувся і підійшов до нас, хоча поспішав. Ми привіталися. Я витяг іконку — це мініатюра з зображенням Ісуса Христа. Я запитав: «А таку іконку ви бачили? Тоді ви не захотіли взяти, а тепер уже мусите. Я радий, що вона знайшла свого господаря». «Ну, якщо так», — Віктор Андрійович поцілував її і перехрестився.
Я зробив унікальні дві митри (головні убори), у світі таких дві. Одна у Львові, друга в Страсбурзі. Таку складну роботу я більше не виконував, навіть не знаю, чи зміг би її повторити. Подарував до українського кафедрального собору в Лондоні ікону Ісуса Христа. Українці з Англії, коли були в Україні, розшукали мене, оглядали мої вишивки. Побачивши, що я з родиною живу в кімнатці в гуртожитку, були дуже вражені, навіть жінки заплакали. «Ви в Лондоні були б мільйонером!» — казали вони. Але з України я ніколи не поїду. Кожному своє…
Розмову вела Ольга МЕЛЬНИК