Сьогодні такий сусід уже є. І є політична воля. І не тільки воля, а усвідомлена необхідність.
З 1991 року ми пережили чимало криз — політичних, економічних, гуманітарних. Але всі вони мали вочевидь тимчасовий і не визначальний характер, вони не загрожували основам нашої безпеки. Як зможемо жити далі, якщо дозволимо відібрати Крим?
ВВП як рушій двосторонніх відносин
«Підготовка і обмірковування грандіозних стратегічних планів завжди захмеляли фюрера. Сумніви, висловлені генералами, … лише впевнювали його у своїх намірах».
Б.Ліддел Гарт («Друга світова війна»)
З 1991 року ми пережили чимало криз — політичних, економічних, гуманітарних. Але всі вони мали вочевидь тимчасовий і не визначальний характер, вони не загрожували основам нашої безпеки. Як зможемо жити далі, якщо дозволимо відібрати Крим?
ВВП як рушій двосторонніх відносин«Підготовка і обмірковування грандіозних стратегічних планів завжди захмеляли фюрера. Сумніви, висловлені генералами, … лише впевнювали його у своїх намірах».
Б.Ліддел Гарт («Друга світова війна»)
Російсько-українські відносини вже давно розвиваються виключно в тіні Володимира Володимировича Путіна (Далі — ВВП). У теперішньому вигляді вони є породженням і продовженням його особистості загалом. Про психологічний портрет цього політика в Україні написано чимало талмудів. Зазвичай, вони загальні й белетристичні або, щоб напустити туману, пересипані спеціальними психоаналітичними термінами. Але жодного разу ВВП не було проаналізовано як того, ким він є в професійному й особистому житті, як «опера». Чи не тому, що пишуть ці портрети «самі — такі»?
Ставлення ВВП до України, як і до інших об’єктів інтересу, формується поєднанням трьох психічних потоків. Перший — це його природні риси вдачі, другий — гостро усвідомлене особисте приниження від двох зовнішньополітичних поразок (Тузла й наші президентські вибори 2004 року), третій — природне почуття самозбереження, яке вимагає від теперішнього президента РФ вчинків, які б гарантували йому в майбутньому суспільну позицію, набуте майно та можливість його збереження (один із найархаїчніших чоловічих інстинктів).
Отже, природні риси вдачі — це ті, що формуються гнучким поєднанням спадкового з набутим у процесі виховання й становлення. У дитинстві нашому піддослідному було прищеплено потужний комплекс неповноцінності, що змусило Вову бити своїх однолітків (Александр Рар, «Владимир Путин», «Немец в Кремле»). Причому, тільки тих, хто виявлявся слабшим. Запам’ятаймо це. Особам із означеним діагнозом, дійсно, для душевного комфорту необхідно отримувати компенсаторне задоволення від того, що їх бояться. Як правило, з дітьми таке може статися, коли їм бракує домашнього тепла, або з причин впливу спадковості.
Природно, той, хто відчував необхідність, щоб його боялися, і подумки мріяв про те, як вирішувати проблеми «ефективно», не гребуючи засобами, шукав собі відповідне місце роботи. Варіант — КДБ СРСР. Психологічні вимоги до претендентів на роботу в радянську держбезпеку - безхребетність і безпринципність (іншими словами, потенційна продажність у її чистому (майновому) вимірі) і, чи не найголовніше, — бажання жити краще, ніж інші, але не створювати при цьому жодних суспільних благ. Очевидно, саме тому колишні працівники КДБ люблять наголошувати, що людей, яких неможливо завербувати, не існує. Знають, що кажуть.
Як особистість Путін сформувався під час роботи в КДБ. Іншими словами, у особистому й надто в професійному житті — це насамперед «опер». Тобто людина, яка може виправдовувати звичайнісіньку людську підлість і підступність нібито вищими (державними) інтересами. Із часом така особа взагалі втрачає можливість будувати міжособистісні (й міждержавні) відносини за християнською мораллю та Правом.
Таємне залучення до співпраці людини з чужого табору, збір насамперед компрометуючої інформації про особу й використання цієї інформації проти неї для досягнення власних цілей, спонукання доносити на ближнього; оперативні ігри, коли накреслюються схеми доведення цілеспрямованої інформації або дезінформації до об’єктів інтересу; підслуховування й підглядання, зовнішнє спостереження — усе це лише частка звичайного набору життєвої й професійної поведінки «опера» радянського штибу.
У СРСР закону про КДБ не існувало. Співробітники, захищаючи інтереси КПРС, лише виконували розпорядження (усі — виключно таємні). Безвідносно до їхнього правового характеру. Тим більше, коли йшлось про міжнародні зобов’язання.
Сформований як чекіст, ВВП по-іншому жити так і не навчився. Професійний спосіб планування й реалізації задумів він переніс і на свої президентські функції. І так непрозора азійська зовнішня політика РФ стала втіленням нещирості й підступності у відносинах не тільки з Україною. Однією з її найхарактерніших ознак утвердився тіньовий характер, а найзгубнішим для зовнішньополітичних задумів Кремля стало світло.
Відносини, які Москва планує з іншими країнами, переважно нічого спільного зі Статутом ООН не мають. Реалізація російської політики є таємною за методом, а основними її інструментами є інтриги. Оприлюднення кремлівських задумів, гласність і демократичне обговорення є для них згубними. Власне, на цьому завжди й будувалася російська та радянська зовнішня політика. Вона за характером та методами реалізації мало чим відрізняється від роботи «опера» — оперативного працівника спецслужби.
Ображений ще з дитинства, Володя потребував звичайного людського тепла. Так сталося, що старший і досвідченіший Л.Кучма, очевидно, сам того не усвідомлюючи, по-батьківському підібрав до В.Путіна правильний ключ. Але й «батьківський» вплив українського президента на ВВП, якому бракує тепла, тривав недовго.
Російська психологія й традиція державотворення є переважно азійськими. Основний принцип полягає у силі: або мене, або я. Рівність як така сприймається з цинізмом і незрозуміла на генетичному рівні. Навіть між батьком і сином. У російському фольклорі зустрічаємо моторошні для нас речі про право на жінок у межах одного дому, право на невістку тощо.
«Хто служив у Радянській Армії, той у цирку не сміється». А хто не знає, яким чином з агресивного азійського солдата можна зробити відданого друга й слухняного підлеглого, доповім — якомога потужнішим ефективним ударом, який не передбачає можливості опору. Хто про це знає не з переказів, той, даруйте за цинізм, з певним (лише з певним!) розумінням дивиться відео про застосування фізичної сили американськими і британськими вояками в Іраку.
Такий «опер», як Путін, може довіряти тільки тому, хто від нього залежний (до того ж, це була обов’язкова норма КДБ). Щоб переконатися в лояльності об’єкта інтересу, у спецслужбі заведено перевіряти його технічними засобами. Очевидно, ВВП перестав поважати українського президента, побачивши (і почувши з автентичних записів), що той слабший за нього і не такий уже й щирий та доброзичливий. А тим часом Україну було визначено «головним зовнішньополітичним пріоритетом» РФ. Україну слід було скомпрометувати перед Заходом. Такий план міг визріти в голові тільки «опера» радянського штибу. Професійне становлення ВВП завершив як підполковник Першого головного управління КДБ.
Отже, за нашою версією, якщо ВВП почне довіряти Ющенку, то це слід сприймати як досить тривожний знак.
А Леонід Данилович таки заглянув у сутінки Путінської душі. Тепер стають зрозумілими його колись смішні для нас слова в новорічних зверненнях до народу на зразок: «Головне, що ми зберегли незалежність держави й уникли громадянських конфліктів…». Знав, що каже.
Гостро усвідомлене особисте приниження. Для реалізації власного «я» й для підняття іміджу в очах російського електорату, ображеної радянської титульної нації недостатньо було «мочити» внутрішніх ворогів, треба було показати де раки зимують комусь із невдячних сусідів. Слідом за країнами Центральної Європи в НАТО і ЄС, незважаючи на конвульсивні вправи з трубами і кранами, на незграбні рухи п’ятих колон, рушили три країни Балтики. Саме під такий настрій ображеного нелюбов’ю прибалтів ВВП хтось із недалекоглядних чиновників підсунув йому задум «Операції «Тузла». Тоді це видалось рятівною соломинкою. Урвати частину Керченської акваторії, рештки її поділити «по-братському» — істинно російський менталітет. Що було далі, ми знаємо. Велетенська машина дала збій, бо елементарно не прорахувала поведінки українців. (Ось вона, одна з провідних рис російської зовнішньої політики стосовно України — неадекватність!) А ще — тоді вони трохи злякались американців, фарватер був того не вартий.
Другим карколомним провалом зовнішньої політики РФ на українському напрямі є «українська криза» (це так у Росії високі чини називають перемогу на президентських виборах В.Ющенка!). Московські фахівці пояснюють цей провал нібито високим ступенем довіри Путіна до Кучми. Якщо це так, то ніхто з керівників РФ українцям уже не довірятиме ніколи в принципі. Звісно, якщо тільки не назбирає на об’єкта компромату й не перевірить його залежність технічними засобами. У ході контактів російських і українських чиновників кожна зрада українцем національних інтересів документується росіянами технічними засобами.
Тим часом до приниження перед світом і власним народом за двократне (чи більше?) привітання В.Януковича додалися звинувачення на адресу Росії в спробі отруїти В.Ющенка. Хтозна, адже, як тепер уже відомо від самого засудженого за замах на вбивство Папи Івана Павла ІІ, у 1981 КПРС була замовником, а ПГУ КДБ — виконавцем цього дійства. Як і у випадку отруєння болгарського дисидента у Британії. Саме тоді Володя формувався як професіонал.
Невідомо достеменно, чи мав ВВП бодай якесь відношення до замаху на життя
В. Ющенка, але відомо, як боляче й гостро російський лідер прореагував на звинувачення. Усе, що робиться в Росії, робиться з відома царя, а все, що говориться про Росію, говориться і про її царя.
Природне почуття самозбереження правильно підказує російському президентові: його нація (переважною більшістю голосів) підтримує лише того, хто здатен карати «неправильних» («мочити» невірних) і розширювати територію й вплив імперії та її «культури». Іноді, як це не дивно, щастя нації визначається не її безпекою, добробутом і демократичними надбаннями, а почуттям вищості, «страшності» й сили.
Цей феномен можна назвати комплексом неповноцінності нації. Доказом саме такого діагнозу, серед іншого, служить і питання російської мови за межами Росії. Без перебільшення, еталоном розвитку добробуту, безпеки й демократичних свобод у Європі й світі є скандинавські країни, насамперед — Норвегія й Швеція. Вони теж мали непросту історію взаємин з іншими народами. Але хто знає випадки, коли норвежці так болісно переживали, що хтось у сусідніх з Норвегією країнах розмовляв не норвезькою мовою? Чи відомі випадки, коли б шведи заманювали в свою країну громадян шляхом спрощеної процедури надання громадянства? Кому відомо, щоб одна нація частину історії сусіднього народу назвала своєю і ставила під сумнів саме існування тієї ж сусідньої нації? У культурній площині відмінність скандинавських народів від російського полягає в тому, що вони погоджуються з власною історією, не «комплексують» з того чи іншого епізоду, є самодостатніми й мають почуття гідності, яке ґрунтується на власних політичних і економічних реаліях, а не на приниженні або запереченні інших.
Створюється враження, що росіяни комплексують, якщо хтось із українців «не росіянин» або не визнає вищості російської культури, тобто, віддає перевагу українській мові. Норвежці, наприклад, не комплексують. Навіть Орда не комплексувала. На думку автора, відповідь криється у рефлекторному й часто неусвідомленому відчутті росіян того, що їхня власна, постукраїнська історія й культура не є достатніми для того, щоб ними пишатися. А наявність окремої української історії доби Київської Русі й окремої української культури, одним із виразників якої є мова, нібито загрожує самим основам національної безпеки Росії («знищити свідка»). Хтозна, може й так.
У психології відомі випадки, коли діти (як правило, невисокої культури), хворі на щось, цілеспрямовано намагаються поширити цю хворобу й на оточуючих. Причина? — щоб не бути гіршим. На поведінці дітей можна легко дослідити основні людські інстинкти, бо діти — безпосередні, вони ще не камуфлюють своє справжнє «я». Потужний спротив росіян тому, що десь на теренах «колиски братніх народів» утверджується оригінальна мова, відмінна, як з’ясовується, від мови їхньої, може пояснюватися лише панічним страхом перед очевидністю, що на тлі чужої історії й культури російські відповідники виглядають гіршими. А в природі гірший, слабший має менші шанси на виживання й продовження роду (ось він — «найархаїчніший інстинкт»). Російська нація дуже молода, вона тільки формується, тому й поведінка її — безпосередня.
Ось така нація десь на 70 відсотків підтримує свого теперішнього лідера — ВВП. І за цю підтримку він їй винен. Така нація, щоб не здаватись сама собі «гіршою», мусить розширюватись і поширюватись за рахунок «кращих». За даними польського історика й публіциста Вальдемажа Лишака, Катерина ІІ завершила життя в туалеті на штику, який їй було вмонтовано в подушечки придворним оточенням, після того, як зібралась віддати полякам якусь частинку контрольованої Імперією території.
Уявімо, що ці три потоки поєднуються в голові невдахи. Озлобленого невдахи. Невдахи-юриста, бо не став тим, на кого, власне, вчився. Невдахи-розвідника, бо не зробив кар’єри там, заради чого відмовився від здобутої юридичної освіти. Невдахи-оперпрацівника, бо його результати в цей період життя були просто сіренькі.
Чому невдаха, зрозуміло. Але чому озлоблений? Базових причин перманентної чоловічої «злості» є кілька. Вродження, виховання. Неможливість повноцінної самореалізації. А ще — неможливість або неповноцінність статевого задоволення. У природі дуже часто зазначені чинники поєднуються. Отже, ми не знаємо про причини озлобленості, але виразно бачимо її на прикладі розвитку російсько-українських відносин.
Таким чином, за нашою версією, лідер Росії, «озлоблений невдаха» з розвиненим і загостреним комплексом неповноцінності повинен готуватися до спроби реваншу. Слабкі й малодушні — злі і мстиві. Політика — перший серйозний професійний успіх ВВП як особистості. Політичне приниження він сприймає так само гостро, як особисте.
Нещодавній, за визначенням грузинської сторони, державно-терористичний підрив газогонів та ліній електропостачання в Грузію свідчить про серйозність намірів Кремля. А те, що це сталося якраз напередодні різкого похолодання в регіоні, підтверджує судження про винятковий цинізм, з яким РФ діє щоразу й тоді, коли їй за це не загрожує «якомога потужніший ефективний удар» у відповідь (пам’ятаєте приклад з армійського життя?). Схоже, росіяни саме такими категоріями й мислять. Як істинний росіянин і політтехнологічний автор проекту «Янукович — президент» Глєб Павловський пояснив причину перемоги Помаранчевої революції? — «Тому що їй вчасно не дали в морду».
Ще однією лиховісною ознакою є те, що питання України передано у відання одіозному «шуліці» в найближчому оточенні ВВП С.Іванову, якому для повноцінної координації «роботи по Україні» надано повноваження віце-прем’єра — з питань оборони (!). Замість боротися з невід’ємним історичним атрибутом російського війська навіть у третьому тисячолітті — дідівщиною, увагу громадськості планується зосередити на планованих перемогах російських вояків у Криму. Дивлячись на фізіономію цього представника російської чиновницької псевдоеліти, коли йдеться про Україну, розумієш, чому в 1240 році інший елітний представник народу з приблизно теперішньої території РФ — Батий наказав винищити киян та зруйнувати матеріальні свідчення їхньої культури, насамперед — церкви (ось він, страх перед «кращою» культурою). Згодом відбудовані українські церкви нищив уже московит Андрій Боголюбський, у Росії — святий.
Грізним попередженням для України є й знакова відставка з посади радника президента РФ Андрія Ілларіонова. Поінформований кремлівський чиновник, який таки є представником інтелектуальної еліти Росії, у прямому ефірі одного з українських телеканалів заявив: «Такій країні я не присягав».
Навіть не натякаючи на якусь подібність, що так і напросилася після фактичного оголошення війни Україні «на виживання», і забігаючи наперед, висловимо припущення, що підполковник ПГУ КДБ СРСР, яке «профукало» всеньку свою країну (за словами самого ВВП, це була «найбільша гуманітарна катастрофа ХХ століття»), зараз перебуває десь посередині між єфрейтором Кайзерівської армії часів Першої світової війни, яка завершилася принизливим для Німеччини Версальським договором, та фюрером часів Другої світової війни, яка завершилася Нюрнберзьким процесом, частковою втратою агресорами своїх територій та двома ядерними вибухами на території одного з них. Нічого спільного. Просто, обоє досягли політичних і майнових вершин через військову службу, де нічого помітного не вчинили. Обоє стали лідерами народів, самолюбство яких було уражено внаслідок відомих історичних подій. Обоє почали будувати відносини з сусідніми (й не тільки) державами з позиції сили й тиску. Обоє, але кожен по-своєму, розв’язали війну проти сусідів, у тому числі, з використанням масштабної пропаганди, економічного тиску й терористичних акцій (згадаймо вільне місто Данціг). Як з’ясувалося, зовнішня політика фюрера теж була неадекватною. Теж не все врахували. Хоча деякі генерали застерігали…
Запам’ятаймо, «найбільшою катастрофою» Путін назвав не Першу й Другу світові війни, не десятки років планомірного фізичного винищення радянських людей, природно, не голодомор в Україні чи знищення у 1940-их роках третини населення Білорусі, а втрату Росією підконтрольних територій. Уже тільки з цього зрозуміло, в якому напрямку — глобально — буде розвиватися сьогодні Російська Федерація.
ВІЙНИ НЕ БУДЕ — БУДЕ АНЕКСІЯ
«Анексія — загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка належить іншій державі або народу. А. є грубим порушенням міжнародного права» («Словник іншомовних слів»).
Ставлення В. Путіна до України зумовлено насамперед психологічними травмами, які він зазнав у зв’язку з двома масштабними поразками зовнішньої політики Кремля — ситуація довкола острова Коса Тузла й перемога на президентських виборах В.Ющенка. Означені поразки В.Путін сприймає як тяжке особисте приниження й метою свого другого президентського терміну визначає як реванш через приниження В.Ющенка та усунення його від влади й перебрання Кримського півострова під контроль РФ. Для початку.
Перше завдання Кремль планує виконати через створення у ВР України «проросійської» більшості й усунення чинного президента від влади шляхом позбавлення його повноважень і, можливо, оголошення імпічменту з наступним притягненням до кримінальної відповідальності або ганебним вигнанням із України.
Виконання другого завдання планується з частковим урахуванням причин двох попередніх поразок. С.Іванов уже поставив їх міністерствам і відомствам.
Так, МЗС РФ має досить просте й природне завдання: «стояти, як Газпром», не поступатись жодним пунктом і жодним метром. Головна мета росіян по лінії міждержавних відносин — (надовго) засадити українців за стіл переговорів з «проблемних» питань, які можуть тривати аж до врегулювання ситуації в односторонньому порядку Росією. Це одна з успішних «українських» фішок російської дипломатії. Створити Комісію на рівні Путін — Ющенко. Створити підкомісію на рівні Фрадков — Єхануров або І.Іванов — Кінах, С.Іванов — Гриценко. Створити низку міжвідомчих комісій і підкомісій та робочих груп.
Скажемо більше. Ще до початку власне «кримської» кампанії, послуговуючись, мабуть, йому одному відомими національними інтересами, Секретар РНБО України 26.01.2006р. запевнив свого російського колегу І.Іванова, що українська сторона не буде (!) виконувати рішень українських судів щодо державної приналежності гідрографічних об’єктів, а буде вирішувати питання в ході переговорів (!!). Іванов з радістю підтакнув: «На рівні експертів».
А яку потужну активність продемонструвала Росія, щоб після Помаранчевої революції прем’єр-міністром призначили Анатолія Кириловича! Ну, не прем’єр, так секретар. Тепер намагається орієнтувати СБУ, щоб та стежила за студентами, котрі намагаються поставити питання про виконання українськими органами влади рішення судів про незаконне утримування ЧФ РФ гідрографічних об’єктів. Вони й досі джерелом небезпеки вважають власний народ.
Уже протягом щонайменше кількох місяців російські дипломати та «дипломати», яких час від часу де-інде видворяють за поведінку, несумісну зі статусом дипломата, цілеспрямовано доводять до своїх колег зі США та ЄС різні версії дезінтеграції України, які відрізняються одна від одної лише лінією майбутнього кордону між українськими областями, одна частина яких відійде до Росії, а інша — Заходу. Одна з таких версій, передбачає побудову в Києві нового «берлінського муру». Мета — привчити європейців і американців до таких думок.
Російські версії про майбутню дезінтеграцію України у їхньому власному виконанні є безальтернативними. Можливість збереження Україною цілісності передбачається тільки у разі, коли б вона цілком інтегрувалася в російську зону. Ще одна цілеспрямована чутка з уст російських розвідників і їхніх помічників-дипломатів: «От візьмемо й переведемо ЧФ в Росію. Тоді платитимемо не ми вам, а ви нам» (за газовий борг). Брехня. Не переведуть.
Це стратегія. А тактика — почнемо з Криму.
Версій «анексійного» сценарію Криму кілька. Однак усі вони сходяться до приблизної схеми перебігу означених подій.
Уявімо собі, що…
У разі твердих наполягань офіційного Києва на значному підвищенні орендної плати за перебування в Криму ЧФ РФ або хоча б спроби провести інвентаризацію орендованого майна у росіян можуть здати нерви. На підвищення плати росіяни, по ідеї, не повинні погодитися ніколи. У принципі, виходячи з природи російської ментальності й деяких політичних реалій, Кремль не повинен навіть дозволити Україні проінвентаризувати майно на базі ЧФ РФ, в тому числі й на незаконно утримуваних об’єктах. Щоб не допустити українців на ці об’єкти, Москвою може ініціюватись розрив міжурядового договору про означену оренду. Офіційна Москва відразу ж оголосить і про денонсацію двостороннього міждержавного Договору 1997 року й невизнання кордонів України в межах кордонів СРСР. Акт передачі півострова УРСР в 1954 році Росією буде поставлено під сумнів або й відразу визнано недійсним. Зрештою, для з’ясування обставин правомірності передачі Криму російською стороною може бути запропоновано створити робочу міжурядову комісію й сісти за стіл переговорів. В ідеалі, на рівні секретарів РНБО — І.Іванова й А.Кінаха.
При цьому, навіть вийшовши з міжурядового договору про базування в Україні ЧФ, Росія не тільки не почне виводити свій військовий контингент, а стане його швидко нарощувати. І це не є неможливим. Здається, К.Затулін українським телеглядачам виказав відому вже в Росії таємницю: російський флот у Севастополі може базуватися за зразком перебування флоту США в Гуантанамо (Куба). Те базування відбувається всупереч волі Куби, а Вашингтон платить Гавані за перебування своєї армади один долар у рік (ВВП сказав би, що ціну «с носа выковиряли») .
Росіяни з Севастополя йти не збираються. Вони не тільки не приховують цього, а навпаки, планують і далі безстроково зміцнювати й розширювати там свою військову присутність («Морская доктрина» РФ).
Є й інший правдоподібний початок анексії. Пов’язаний він зі спланованим у Інституті країн СНД референдумом у Криму щодо надання російській мові статусу державної. У разі природної заборони Україною такого референдуму, на півострові нібито повинні спалахнути акції громадської непокори аж до блокування головних урядових приміщень. Росіяни переконалися в дієвості таких заходів у нас на прикладі Помаранчевої революції. Звичайно, коли на вулиці вийде все населення півострова, буде біда. Але коли це будуть організовані проросійськими партіями окремі групи громадян, то наші правоохоронці спробують розблокувати адміністративні приміщення. От тоді, якщо до цього допустимо, на півострів і десантуються російські миротворці.
Взагалі-то, в новітній історії Москва використовує російську мову як ядерну зброю. Не газ і не бомби! Цілі території на пострадянському просторі виходять зі складу суверенних держав і переходять у залежність від Кремля з застосуванням саме цього виду зброї. Питанням поширення-збереження в Україні російської мови займається не МЗС РФ, а розвідка! Опікування мовним питанням Службою зовнішньої розвідки РФ про щось мусило б сказати.
У час, коли «компетентні» українські чини сидітимуть за столом переговорів навпроти групи своїх візаві з незворушними кам’яними обличчями, на півострові вже діятиме нова криміналізована ВР АРК, з лідерами якої працює Інститут країн СНД К.Затуліна, а з майбутніми депутатами вже нині ведуть активну роботу російські спецслужби (причому між Службою зовнішньої розвідки РФ й Головним управлінням розвідки МО РФ — справжня конкуренція!).
Силові структури РФ вже готуються до можливого збройного конфлікту. Безпрецедентний збір інформації про українські Збройні Сили та про механізми прийняття військових і «воєнно-політичних» рішень нині розгортають російські спецслужби. Чи не вперше значна увага приділяється нашим неурядовим дослідницьким центрам. Росія вчиться використовувати реалії демократичних держав.
Військовою розвідкою РФ на території Криму ретельно плануються міжетнічні конфлікти. Саме ГУР МО РФ є ключовою фігурою в підготовці й організації умов для окупації півострова основними силами й засобами оборонного міністерства Росії. Саме один із численних представників військової розвідки в посольстві РФ в Україні капітан першого рангу Володимир Лисенко (він же — старший радник) поїхав у Крим вирішувати проблеми з маяками. Маяки — це вже давно плацдарм ГУР МО РФ.
До часу «Ч» на квартирах російських активістів у Криму будуть розселені численні яничари з Краснодарського краю та «по-екстремістському налаштовані» (як потім скаже Ю.Луценко) громадяни РФ, в тому числі й співробітники ГУР МО РФ та деяких інших «правоохоронних» структур. Для «різанини» планується залучити й бандформування (Білоконь, Бакай і Боделан — лише вершина айсберга криміналітету, який, за підтримки керівництва РФ й особисто Путіна, накопичується на території сусідньої держави). Активним консультантом з цих питань у росіян виступає й Мєшков (І.Богословська теж звідкись про це знає).
Зрештою, з військової точки зору, для окупації Криму достатньо й 25 тисяч військовиків ЧФ, які вже зараз перебувають у Севастополі. За певних умов.
Що ближче до початку окупації, то наполегливіше найняті Кремлем «незалежні» (нібито опозиційні) російські політологи на українських телеканалах переконуватимуть нас у тому, що, по суті, Москві Україна вже давно не цікава. Лише як плацдарм для економічної експансії. І то, в інтересах не росіян, а мільярдера Путіна. Щось подібне у телефонній розмові повідомить українському Президенту й один із його позаштатних радників.
Умовою початку й запорукою гіпотетичного успіху «Операції «Крим» є перемога проросійських сил у ВР АРК. За народною ініціативою, на півострові буде проведено референдум (опитування) про вихід зі складу України й приєднання до РФ на правах федеративної республіки. Референдум відбуватиметься приблизно так, як нещодавно відбулись вибори в Придністров’ї — нормально. З міркувань діалектики, як тренувальний захід спершу буде проведено референдум (опитування) із питання надання російській мові статусу державної на території півострова. Перегодом такий самий сценарій, у разі його успішності, буде реалізовано й у деяких східних областях України.
Офіційна Москва на весь світ волатиме про загрозу «російському» населенню Криму, про неспроможність української влади навести порядок і запропонує сісти за стіл переговорів, а для запобігання міжетнічних заворушень і в зв’язку з визнанням недійсності договору про передачу Криму Україні введе на півострів «миротворчі війська» (або спершу введе, а потім запропонує сісти за стіл переговорів).
Ставлення ВВП до України, як і до інших об’єктів інтересу, формується поєднанням трьох психічних потоків. Перший — це його природні риси вдачі, другий — гостро усвідомлене особисте приниження від двох зовнішньополітичних поразок (Тузла й наші президентські вибори 2004 року), третій — природне почуття самозбереження, яке вимагає від теперішнього президента РФ вчинків, які б гарантували йому в майбутньому суспільну позицію, набуте майно та можливість його збереження (один із найархаїчніших чоловічих інстинктів).
Отже, природні риси вдачі — це ті, що формуються гнучким поєднанням спадкового з набутим у процесі виховання й становлення. У дитинстві нашому піддослідному було прищеплено потужний комплекс неповноцінності, що змусило Вову бити своїх однолітків (Александр Рар, «Владимир Путин», «Немец в Кремле»). Причому, тільки тих, хто виявлявся слабшим. Запам’ятаймо це. Особам із означеним діагнозом, дійсно, для душевного комфорту необхідно отримувати компенсаторне задоволення від того, що їх бояться. Як правило, з дітьми таке може статися, коли їм бракує домашнього тепла, або з причин впливу спадковості.
Природно, той, хто відчував необхідність, щоб його боялися, і подумки мріяв про те, як вирішувати проблеми «ефективно», не гребуючи засобами, шукав собі відповідне місце роботи. Варіант — КДБ СРСР. Психологічні вимоги до претендентів на роботу в радянську держбезпеку - безхребетність і безпринципність (іншими словами, потенційна продажність у її чистому (майновому) вимірі) і, чи не найголовніше, — бажання жити краще, ніж інші, але не створювати при цьому жодних суспільних благ. Очевидно, саме тому колишні працівники КДБ люблять наголошувати, що людей, яких неможливо завербувати, не існує. Знають, що кажуть.
Як особистість Путін сформувався під час роботи в КДБ. Іншими словами, у особистому й надто в професійному житті — це насамперед «опер». Тобто людина, яка може виправдовувати звичайнісіньку людську підлість і підступність нібито вищими (державними) інтересами. Із часом така особа взагалі втрачає можливість будувати міжособистісні (й міждержавні) відносини за християнською мораллю та Правом.
Таємне залучення до співпраці людини з чужого табору, збір насамперед компрометуючої інформації про особу й використання цієї інформації проти неї для досягнення власних цілей, спонукання доносити на ближнього; оперативні ігри, коли накреслюються схеми доведення цілеспрямованої інформації або дезінформації до об’єктів інтересу; підслуховування й підглядання, зовнішнє спостереження — усе це лише частка звичайного набору життєвої й професійної поведінки «опера» радянського штибу.
У СРСР закону про КДБ не існувало. Співробітники, захищаючи інтереси КПРС, лише виконували розпорядження (усі — виключно таємні). Безвідносно до їхнього правового характеру. Тим більше, коли йшлось про міжнародні зобов’язання.
Сформований як чекіст, ВВП по-іншому жити так і не навчився. Професійний спосіб планування й реалізації задумів він переніс і на свої президентські функції. І так непрозора азійська зовнішня політика РФ стала втіленням нещирості й підступності у відносинах не тільки з Україною. Однією з її найхарактерніших ознак утвердився тіньовий характер, а найзгубнішим для зовнішньополітичних задумів Кремля стало світло.
Відносини, які Москва планує з іншими країнами, переважно нічого спільного зі Статутом ООН не мають. Реалізація російської політики є таємною за методом, а основними її інструментами є інтриги. Оприлюднення кремлівських задумів, гласність і демократичне обговорення є для них згубними. Власне, на цьому завжди й будувалася російська та радянська зовнішня політика. Вона за характером та методами реалізації мало чим відрізняється від роботи «опера» — оперативного працівника спецслужби.
Ображений ще з дитинства, Володя потребував звичайного людського тепла. Так сталося, що старший і досвідченіший Л.Кучма, очевидно, сам того не усвідомлюючи, по-батьківському підібрав до В.Путіна правильний ключ. Але й «батьківський» вплив українського президента на ВВП, якому бракує тепла, тривав недовго.
Російська психологія й традиція державотворення є переважно азійськими. Основний принцип полягає у силі: або мене, або я. Рівність як така сприймається з цинізмом і незрозуміла на генетичному рівні. Навіть між батьком і сином. У російському фольклорі зустрічаємо моторошні для нас речі про право на жінок у межах одного дому, право на невістку тощо.
«Хто служив у Радянській Армії, той у цирку не сміється». А хто не знає, яким чином з агресивного азійського солдата можна зробити відданого друга й слухняного підлеглого, доповім — якомога потужнішим ефективним ударом, який не передбачає можливості опору. Хто про це знає не з переказів, той, даруйте за цинізм, з певним (лише з певним!) розумінням дивиться відео про застосування фізичної сили американськими і британськими вояками в Іраку.
Такий «опер», як Путін, може довіряти тільки тому, хто від нього залежний (до того ж, це була обов’язкова норма КДБ). Щоб переконатися в лояльності об’єкта інтересу, у спецслужбі заведено перевіряти його технічними засобами. Очевидно, ВВП перестав поважати українського президента, побачивши (і почувши з автентичних записів), що той слабший за нього і не такий уже й щирий та доброзичливий. А тим часом Україну було визначено «головним зовнішньополітичним пріоритетом» РФ. Україну слід було скомпрометувати перед Заходом. Такий план міг визріти в голові тільки «опера» радянського штибу. Професійне становлення ВВП завершив як підполковник Першого головного управління КДБ.
Отже, за нашою версією, якщо ВВП почне довіряти Ющенку, то це слід сприймати як досить тривожний знак.
А Леонід Данилович таки заглянув у сутінки Путінської душі. Тепер стають зрозумілими його колись смішні для нас слова в новорічних зверненнях до народу на зразок: «Головне, що ми зберегли незалежність держави й уникли громадянських конфліктів…». Знав, що каже.
Гостро усвідомлене особисте приниження. Для реалізації власного «я» й для підняття іміджу в очах російського електорату, ображеної радянської титульної нації недостатньо було «мочити» внутрішніх ворогів, треба було показати де раки зимують комусь із невдячних сусідів. Слідом за країнами Центральної Європи в НАТО і ЄС, незважаючи на конвульсивні вправи з трубами і кранами, на незграбні рухи п’ятих колон, рушили три країни Балтики. Саме під такий настрій ображеного нелюбов’ю прибалтів ВВП хтось із недалекоглядних чиновників підсунув йому задум «Операції «Тузла». Тоді це видалось рятівною соломинкою. Урвати частину Керченської акваторії, рештки її поділити «по-братському» — істинно російський менталітет. Що було далі, ми знаємо. Велетенська машина дала збій, бо елементарно не прорахувала поведінки українців. (Ось вона, одна з провідних рис російської зовнішньої політики стосовно України — неадекватність!) А ще — тоді вони трохи злякались американців, фарватер був того не вартий.
Другим карколомним провалом зовнішньої політики РФ на українському напрямі є «українська криза» (це так у Росії високі чини називають перемогу на президентських виборах В.Ющенка!). Московські фахівці пояснюють цей провал нібито високим ступенем довіри Путіна до Кучми. Якщо це так, то ніхто з керівників РФ українцям уже не довірятиме ніколи в принципі. Звісно, якщо тільки не назбирає на об’єкта компромату й не перевірить його залежність технічними засобами. У ході контактів російських і українських чиновників кожна зрада українцем національних інтересів документується росіянами технічними засобами.
Тим часом до приниження перед світом і власним народом за двократне (чи більше?) привітання В.Януковича додалися звинувачення на адресу Росії в спробі отруїти В.Ющенка. Хтозна, адже, як тепер уже відомо від самого засудженого за замах на вбивство Папи Івана Павла ІІ, у 1981 КПРС була замовником, а ПГУ КДБ — виконавцем цього дійства. Як і у випадку отруєння болгарського дисидента у Британії. Саме тоді Володя формувався як професіонал.
Невідомо достеменно, чи мав ВВП бодай якесь відношення до замаху на життя
В. Ющенка, але відомо, як боляче й гостро російський лідер прореагував на звинувачення. Усе, що робиться в Росії, робиться з відома царя, а все, що говориться про Росію, говориться і про її царя.
Природне почуття самозбереження правильно підказує російському президентові: його нація (переважною більшістю голосів) підтримує лише того, хто здатен карати «неправильних» («мочити» невірних) і розширювати територію й вплив імперії та її «культури». Іноді, як це не дивно, щастя нації визначається не її безпекою, добробутом і демократичними надбаннями, а почуттям вищості, «страшності» й сили.
Цей феномен можна назвати комплексом неповноцінності нації. Доказом саме такого діагнозу, серед іншого, служить і питання російської мови за межами Росії. Без перебільшення, еталоном розвитку добробуту, безпеки й демократичних свобод у Європі й світі є скандинавські країни, насамперед — Норвегія й Швеція. Вони теж мали непросту історію взаємин з іншими народами. Але хто знає випадки, коли норвежці так болісно переживали, що хтось у сусідніх з Норвегією країнах розмовляв не норвезькою мовою? Чи відомі випадки, коли б шведи заманювали в свою країну громадян шляхом спрощеної процедури надання громадянства? Кому відомо, щоб одна нація частину історії сусіднього народу назвала своєю і ставила під сумнів саме існування тієї ж сусідньої нації? У культурній площині відмінність скандинавських народів від російського полягає в тому, що вони погоджуються з власною історією, не «комплексують» з того чи іншого епізоду, є самодостатніми й мають почуття гідності, яке ґрунтується на власних політичних і економічних реаліях, а не на приниженні або запереченні інших.
Створюється враження, що росіяни комплексують, якщо хтось із українців «не росіянин» або не визнає вищості російської культури, тобто, віддає перевагу українській мові. Норвежці, наприклад, не комплексують. Навіть Орда не комплексувала. На думку автора, відповідь криється у рефлекторному й часто неусвідомленому відчутті росіян того, що їхня власна, постукраїнська історія й культура не є достатніми для того, щоб ними пишатися. А наявність окремої української історії доби Київської Русі й окремої української культури, одним із виразників якої є мова, нібито загрожує самим основам національної безпеки Росії («знищити свідка»). Хтозна, може й так.
У психології відомі випадки, коли діти (як правило, невисокої культури), хворі на щось, цілеспрямовано намагаються поширити цю хворобу й на оточуючих. Причина? — щоб не бути гіршим. На поведінці дітей можна легко дослідити основні людські інстинкти, бо діти — безпосередні, вони ще не камуфлюють своє справжнє «я». Потужний спротив росіян тому, що десь на теренах «колиски братніх народів» утверджується оригінальна мова, відмінна, як з’ясовується, від мови їхньої, може пояснюватися лише панічним страхом перед очевидністю, що на тлі чужої історії й культури російські відповідники виглядають гіршими. А в природі гірший, слабший має менші шанси на виживання й продовження роду (ось він — «найархаїчніший інстинкт»). Російська нація дуже молода, вона тільки формується, тому й поведінка її — безпосередня.
Ось така нація десь на 70 відсотків підтримує свого теперішнього лідера — ВВП. І за цю підтримку він їй винен. Така нація, щоб не здаватись сама собі «гіршою», мусить розширюватись і поширюватись за рахунок «кращих». За даними польського історика й публіциста Вальдемажа Лишака, Катерина ІІ завершила життя в туалеті на штику, який їй було вмонтовано в подушечки придворним оточенням, після того, як зібралась віддати полякам якусь частинку контрольованої Імперією території.
Уявімо, що ці три потоки поєднуються в голові невдахи. Озлобленого невдахи. Невдахи-юриста, бо не став тим, на кого, власне, вчився. Невдахи-розвідника, бо не зробив кар’єри там, заради чого відмовився від здобутої юридичної освіти. Невдахи-оперпрацівника, бо його результати в цей період життя були просто сіренькі.
Чому невдаха, зрозуміло. Але чому озлоблений? Базових причин перманентної чоловічої «злості» є кілька. Вродження, виховання. Неможливість повноцінної самореалізації. А ще — неможливість або неповноцінність статевого задоволення. У природі дуже часто зазначені чинники поєднуються. Отже, ми не знаємо про причини озлобленості, але виразно бачимо її на прикладі розвитку російсько-українських відносин.
Таким чином, за нашою версією, лідер Росії, «озлоблений невдаха» з розвиненим і загостреним комплексом неповноцінності повинен готуватися до спроби реваншу. Слабкі й малодушні — злі і мстиві. Політика — перший серйозний професійний успіх ВВП як особистості. Політичне приниження він сприймає так само гостро, як особисте.
Нещодавній, за визначенням грузинської сторони, державно-терористичний підрив газогонів та ліній електропостачання в Грузію свідчить про серйозність намірів Кремля. А те, що це сталося якраз напередодні різкого похолодання в регіоні, підтверджує судження про винятковий цинізм, з яким РФ діє щоразу й тоді, коли їй за це не загрожує «якомога потужніший ефективний удар» у відповідь (пам’ятаєте приклад з армійського життя?). Схоже, росіяни саме такими категоріями й мислять. Як істинний росіянин і політтехнологічний автор проекту «Янукович — президент» Глєб Павловський пояснив причину перемоги Помаранчевої революції? — «Тому що їй вчасно не дали в морду».
Ще однією лиховісною ознакою є те, що питання України передано у відання одіозному «шуліці» в найближчому оточенні ВВП С.Іванову, якому для повноцінної координації «роботи по Україні» надано повноваження віце-прем’єра — з питань оборони (!). Замість боротися з невід’ємним історичним атрибутом російського війська навіть у третьому тисячолітті — дідівщиною, увагу громадськості планується зосередити на планованих перемогах російських вояків у Криму. Дивлячись на фізіономію цього представника російської чиновницької псевдоеліти, коли йдеться про Україну, розумієш, чому в 1240 році інший елітний представник народу з приблизно теперішньої території РФ — Батий наказав винищити киян та зруйнувати матеріальні свідчення їхньої культури, насамперед — церкви (ось він, страх перед «кращою» культурою). Згодом відбудовані українські церкви нищив уже московит Андрій Боголюбський, у Росії — святий.
Грізним попередженням для України є й знакова відставка з посади радника президента РФ Андрія Ілларіонова. Поінформований кремлівський чиновник, який таки є представником інтелектуальної еліти Росії, у прямому ефірі одного з українських телеканалів заявив: «Такій країні я не присягав».
Навіть не натякаючи на якусь подібність, що так і напросилася після фактичного оголошення війни Україні «на виживання», і забігаючи наперед, висловимо припущення, що підполковник ПГУ КДБ СРСР, яке «профукало» всеньку свою країну (за словами самого ВВП, це була «найбільша гуманітарна катастрофа ХХ століття»), зараз перебуває десь посередині між єфрейтором Кайзерівської армії часів Першої світової війни, яка завершилася принизливим для Німеччини Версальським договором, та фюрером часів Другої світової війни, яка завершилася Нюрнберзьким процесом, частковою втратою агресорами своїх територій та двома ядерними вибухами на території одного з них. Нічого спільного. Просто, обоє досягли політичних і майнових вершин через військову службу, де нічого помітного не вчинили. Обоє стали лідерами народів, самолюбство яких було уражено внаслідок відомих історичних подій. Обоє почали будувати відносини з сусідніми (й не тільки) державами з позиції сили й тиску. Обоє, але кожен по-своєму, розв’язали війну проти сусідів, у тому числі, з використанням масштабної пропаганди, економічного тиску й терористичних акцій (згадаймо вільне місто Данціг). Як з’ясувалося, зовнішня політика фюрера теж була неадекватною. Теж не все врахували. Хоча деякі генерали застерігали…
Запам’ятаймо, «найбільшою катастрофою» Путін назвав не Першу й Другу світові війни, не десятки років планомірного фізичного винищення радянських людей, природно, не голодомор в Україні чи знищення у 1940-их роках третини населення Білорусі, а втрату Росією підконтрольних територій. Уже тільки з цього зрозуміло, в якому напрямку — глобально — буде розвиватися сьогодні Російська Федерація.
ВІЙНИ НЕ БУДЕ — БУДЕ АНЕКСІЯ
«Анексія — загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка належить іншій державі або народу. А. є грубим порушенням міжнародного права» («Словник іншомовних слів»).
Ставлення В. Путіна до України зумовлено насамперед психологічними травмами, які він зазнав у зв’язку з двома масштабними поразками зовнішньої політики Кремля — ситуація довкола острова Коса Тузла й перемога на президентських виборах В.Ющенка. Означені поразки В.Путін сприймає як тяжке особисте приниження й метою свого другого президентського терміну визначає як реванш через приниження В.Ющенка та усунення його від влади й перебрання Кримського півострова під контроль РФ. Для початку.
Перше завдання Кремль планує виконати через створення у ВР України «проросійської» більшості й усунення чинного президента від влади шляхом позбавлення його повноважень і, можливо, оголошення імпічменту з наступним притягненням до кримінальної відповідальності або ганебним вигнанням із України.
Виконання другого завдання планується з частковим урахуванням причин двох попередніх поразок. С.Іванов уже поставив їх міністерствам і відомствам.
Так, МЗС РФ має досить просте й природне завдання: «стояти, як Газпром», не поступатись жодним пунктом і жодним метром. Головна мета росіян по лінії міждержавних відносин — (надовго) засадити українців за стіл переговорів з «проблемних» питань, які можуть тривати аж до врегулювання ситуації в односторонньому порядку Росією. Це одна з успішних «українських» фішок російської дипломатії. Створити Комісію на рівні Путін — Ющенко. Створити підкомісію на рівні Фрадков — Єхануров або І.Іванов — Кінах, С.Іванов — Гриценко. Створити низку міжвідомчих комісій і підкомісій та робочих груп.
Скажемо більше. Ще до початку власне «кримської» кампанії, послуговуючись, мабуть, йому одному відомими національними інтересами, Секретар РНБО України 26.01.2006р. запевнив свого російського колегу І.Іванова, що українська сторона не буде (!) виконувати рішень українських судів щодо державної приналежності гідрографічних об’єктів, а буде вирішувати питання в ході переговорів (!!). Іванов з радістю підтакнув: «На рівні експертів».
А яку потужну активність продемонструвала Росія, щоб після Помаранчевої революції прем’єр-міністром призначили Анатолія Кириловича! Ну, не прем’єр, так секретар. Тепер намагається орієнтувати СБУ, щоб та стежила за студентами, котрі намагаються поставити питання про виконання українськими органами влади рішення судів про незаконне утримування ЧФ РФ гідрографічних об’єктів. Вони й досі джерелом небезпеки вважають власний народ.
Уже протягом щонайменше кількох місяців російські дипломати та «дипломати», яких час від часу де-інде видворяють за поведінку, несумісну зі статусом дипломата, цілеспрямовано доводять до своїх колег зі США та ЄС різні версії дезінтеграції України, які відрізняються одна від одної лише лінією майбутнього кордону між українськими областями, одна частина яких відійде до Росії, а інша — Заходу. Одна з таких версій, передбачає побудову в Києві нового «берлінського муру». Мета — привчити європейців і американців до таких думок.
Російські версії про майбутню дезінтеграцію України у їхньому власному виконанні є безальтернативними. Можливість збереження Україною цілісності передбачається тільки у разі, коли б вона цілком інтегрувалася в російську зону. Ще одна цілеспрямована чутка з уст російських розвідників і їхніх помічників-дипломатів: «От візьмемо й переведемо ЧФ в Росію. Тоді платитимемо не ми вам, а ви нам» (за газовий борг). Брехня. Не переведуть.
Це стратегія. А тактика — почнемо з Криму.
Версій «анексійного» сценарію Криму кілька. Однак усі вони сходяться до приблизної схеми перебігу означених подій.
Уявімо собі, що…
У разі твердих наполягань офіційного Києва на значному підвищенні орендної плати за перебування в Криму ЧФ РФ або хоча б спроби провести інвентаризацію орендованого майна у росіян можуть здати нерви. На підвищення плати росіяни, по ідеї, не повинні погодитися ніколи. У принципі, виходячи з природи російської ментальності й деяких політичних реалій, Кремль не повинен навіть дозволити Україні проінвентаризувати майно на базі ЧФ РФ, в тому числі й на незаконно утримуваних об’єктах. Щоб не допустити українців на ці об’єкти, Москвою може ініціюватись розрив міжурядового договору про означену оренду. Офіційна Москва відразу ж оголосить і про денонсацію двостороннього міждержавного Договору 1997 року й невизнання кордонів України в межах кордонів СРСР. Акт передачі півострова УРСР в 1954 році Росією буде поставлено під сумнів або й відразу визнано недійсним. Зрештою, для з’ясування обставин правомірності передачі Криму російською стороною може бути запропоновано створити робочу міжурядову комісію й сісти за стіл переговорів. В ідеалі, на рівні секретарів РНБО — І.Іванова й А.Кінаха.
При цьому, навіть вийшовши з міжурядового договору про базування в Україні ЧФ, Росія не тільки не почне виводити свій військовий контингент, а стане його швидко нарощувати. І це не є неможливим. Здається, К.Затулін українським телеглядачам виказав відому вже в Росії таємницю: російський флот у Севастополі може базуватися за зразком перебування флоту США в Гуантанамо (Куба). Те базування відбувається всупереч волі Куби, а Вашингтон платить Гавані за перебування своєї армади один долар у рік (ВВП сказав би, що ціну «с носа выковиряли») .
Росіяни з Севастополя йти не збираються. Вони не тільки не приховують цього, а навпаки, планують і далі безстроково зміцнювати й розширювати там свою військову присутність («Морская доктрина» РФ).
Є й інший правдоподібний початок анексії. Пов’язаний він зі спланованим у Інституті країн СНД референдумом у Криму щодо надання російській мові статусу державної. У разі природної заборони Україною такого референдуму, на півострові нібито повинні спалахнути акції громадської непокори аж до блокування головних урядових приміщень. Росіяни переконалися в дієвості таких заходів у нас на прикладі Помаранчевої революції. Звичайно, коли на вулиці вийде все населення півострова, буде біда. Але коли це будуть організовані проросійськими партіями окремі групи громадян, то наші правоохоронці спробують розблокувати адміністративні приміщення. От тоді, якщо до цього допустимо, на півострів і десантуються російські миротворці.
Взагалі-то, в новітній історії Москва використовує російську мову як ядерну зброю. Не газ і не бомби! Цілі території на пострадянському просторі виходять зі складу суверенних держав і переходять у залежність від Кремля з застосуванням саме цього виду зброї. Питанням поширення-збереження в Україні російської мови займається не МЗС РФ, а розвідка! Опікування мовним питанням Службою зовнішньої розвідки РФ про щось мусило б сказати.
У час, коли «компетентні» українські чини сидітимуть за столом переговорів навпроти групи своїх візаві з незворушними кам’яними обличчями, на півострові вже діятиме нова криміналізована ВР АРК, з лідерами якої працює Інститут країн СНД К.Затуліна, а з майбутніми депутатами вже нині ведуть активну роботу російські спецслужби (причому між Службою зовнішньої розвідки РФ й Головним управлінням розвідки МО РФ — справжня конкуренція!).
Силові структури РФ вже готуються до можливого збройного конфлікту. Безпрецедентний збір інформації про українські Збройні Сили та про механізми прийняття військових і «воєнно-політичних» рішень нині розгортають російські спецслужби. Чи не вперше значна увага приділяється нашим неурядовим дослідницьким центрам. Росія вчиться використовувати реалії демократичних держав.
Військовою розвідкою РФ на території Криму ретельно плануються міжетнічні конфлікти. Саме ГУР МО РФ є ключовою фігурою в підготовці й організації умов для окупації півострова основними силами й засобами оборонного міністерства Росії. Саме один із численних представників військової розвідки в посольстві РФ в Україні капітан першого рангу Володимир Лисенко (він же — старший радник) поїхав у Крим вирішувати проблеми з маяками. Маяки — це вже давно плацдарм ГУР МО РФ.
До часу «Ч» на квартирах російських активістів у Криму будуть розселені численні яничари з Краснодарського краю та «по-екстремістському налаштовані» (як потім скаже Ю.Луценко) громадяни РФ, в тому числі й співробітники ГУР МО РФ та деяких інших «правоохоронних» структур. Для «різанини» планується залучити й бандформування (Білоконь, Бакай і Боделан — лише вершина айсберга криміналітету, який, за підтримки керівництва РФ й особисто Путіна, накопичується на території сусідньої держави). Активним консультантом з цих питань у росіян виступає й Мєшков (І.Богословська теж звідкись про це знає).
Зрештою, з військової точки зору, для окупації Криму достатньо й 25 тисяч військовиків ЧФ, які вже зараз перебувають у Севастополі. За певних умов.
Що ближче до початку окупації, то наполегливіше найняті Кремлем «незалежні» (нібито опозиційні) російські політологи на українських телеканалах переконуватимуть нас у тому, що, по суті, Москві Україна вже давно не цікава. Лише як плацдарм для економічної експансії. І то, в інтересах не росіян, а мільярдера Путіна. Щось подібне у телефонній розмові повідомить українському Президенту й один із його позаштатних радників.
Умовою початку й запорукою гіпотетичного успіху «Операції «Крим» є перемога проросійських сил у ВР АРК. За народною ініціативою, на півострові буде проведено референдум (опитування) про вихід зі складу України й приєднання до РФ на правах федеративної республіки. Референдум відбуватиметься приблизно так, як нещодавно відбулись вибори в Придністров’ї — нормально. З міркувань діалектики, як тренувальний захід спершу буде проведено референдум (опитування) із питання надання російській мові статусу державної на території півострова. Перегодом такий самий сценарій, у разі його успішності, буде реалізовано й у деяких східних областях України.
Офіційна Москва на весь світ волатиме про загрозу «російському» населенню Криму, про неспроможність української влади навести порядок і запропонує сісти за стіл переговорів, а для запобігання міжетнічних заворушень і в зв’язку з визнанням недійсності договору про передачу Криму Україні введе на півострів «миротворчі війська» (або спершу введе, а потім запропонує сісти за стіл переговорів).
(Далі буде)