Цих тисячі «чому» через тисячоліття просвічують темряву історії і затьмарення свідомості, наче якісь непізнані об’єкти («Я прийшов, а ви не впізнали мене...»), щоб згодом найсвятішим спомином і найвищою зорею зоріти у сузір’ї Правди.
Здається, Україна не втямила (ба, навіть не позіхнула!), кого втратила в особі Валерія Іллі. І не тому, що нема пророка в рідній Вітчизні, а тому, що чи не кожний пророчить у своїй ніші та на своєму, дуже часто нижче плінтуса, побутовому рівні. «Не бачать, не чують – кайданами міняються, правдою торгують...» Це ШЕВЧЕНКО. Скажіть мені після всього, що Шевченка знають, а тим паче живуть за його заповітами... Або що пройнялися українською ідеєю наші державці... І чи здригнеться серце нашої еліти у цих ночах українських, коли ділять тіло і гублять душу Божого народу?
І все ж справжні люди в Україні були завжди: як ото в недавнім часі – один розписався кров’ю на тюрмі народів (Стус), а інший задихнувся у затхлій атмосфері бездушності і бездуховності наче б самостійної України (Ілля). Той Ілля, якого вибрала українська Доля, а він Її. Той трагічний деміург українського вибору, який «з якимось побожним ляком» обминав мову батька-грека, «аби коло двох Матерів не зробити душу свою багатою сиротою». В нашому конкретному випадку драми навернення чи зради не могло бути, бо Вкраїна – Мати і натхненниця багатьох народів, отже й греків через пелазгів-українців, які населяли Елладу до нашестя дорійців. Є ще один важливий аспект, який кріпить вибір Іллі – він добре бачив, як ніч «чорною слиною промиває очі синам темряви», як «падають сини світла»... Він розумів, що вододіл боротьби проходить на духовних рівнях, тому й захищав і любив українську пісню – етично-естетичний еталон вічності... Опріч інших жахіть голодомор 33-го гатив трупами не тільки криниці, а й джерела духовності. Валерій Ілля, який поєднав у собі погляди наче б збоку (грек) і зсередини (українець) до глибин свого єства розумів, що катований народ рано чи пізно замовкне. Мертві сорому не мають, але й не співають! Смерть фізична і смерть духовна – чи коректно ставити питання: що страшніше?
«Коли б міг сказати, що на самім споді відчаю шепоче їм вода.., я б найбільшим став поетом у світі... Та віддав би все те й ще раз стільки, аби заспівало знов моє село».
Він «одчиняв калині жили, щоб кров її текла у схололу пісню». Він ридав над недолею півмільйона повій-українок в борделях світу. Ні батьки, ні діди їх не втримали, не захистили, не дали Божої науки: «Коло вас не стану.., хоч і Великдень, бо бачу, як попри вашу сивину палахкотять червоні галстуки на ваших грудях, і Фіра Ізраїлівна, старша піонервожата, шикує вас в колони масонським гаслом «будь готов!» – «всегда готов!» «В часи нового голодомору із пенсією меншою 20 доларів» здійснились плани Троцького про заміну селян «сельскохозяйственными робочими». «Наші ж демократи, заражені смертельною бацилою інтернаціоналізму, готують грунт для того, щоби земля стала товаром. Хто нею володітиме – не таємниця!»
Ілля бачив, як старі імперії та новітні не міжнаціональні, а наднаціональні ініціативи, дириговані вишкребками сатани задля тотального знищення осіб людських і особи народу, руйнують саме осердя Любові і Творчості. Він знав (а хто не знає?), що розслабленість безберегих лібералізмів – це не що інше, як одна з руйнівних методологій адептів темряви, бо справжня любов, справжня свобода – і справедливі, і відповідальні... Він бачив, як через подвійні стандарти здійснюють маніпуляції найсвятішим, як суспільна шиза руйнує елементарні спроби спасіння...
«На вулицях Багдада вперше за останні роки з’явилися проститутки завдяки принесеній американцями демократії, а за режиму Саддама Гусейна їм просто на вулиці рубали голови і так і лишали непохованими. В такий спосіб поховали проституцію в Іраку, та не надовго, як і комуністів, які вслід за проститутками вийшли на вулиці Багдада. Коли б у 1917 році на вулицях Петербурга їм рубали голови, скільки десятків мільйонів людей лишилось би живими у ХХ столітті? Отже, проститутки й комуністи на вулицях Багдада й Києва – добрий день, товаришу Олійник!»
Правда Іллі конкретна і важка. Він не дорікає і не докоряє – він звинувачує, бере у свідки Бога і Шевченка, показуючи, «як на продовженні словоблуду про чисту поезію кожен із вас, не витираючи сліз, ссе власну ногу... Господи, чом ти не поставив їх перед вівтарем Тарасового погляду, чом не зашклив їм очі його кривавою сльозою, щоб мої очі вже майже по той бік болю не ширилися від видінь, які не до виповіді». Ілля розуміє, що хоч до нас була вічність і після нас буде вічність, але вже нема часу. Тому й перегукується із Шевченком, бо в того не рими бряжчать, а кайдани, бо «жоден з поетів світу криваву корогву душі на таку високу гору ще не зносив». Тому в установочному автопортреті Ілля бачить себе залізною сльозою на Тарасовому лиці. Після такої програмної настанови сфальшивити вже неможливо: «коли вже й писати, то тілько Тарасовою сльозою». Воно, звісно ж, краще все-таки своєю, але ж людина, яка здатна захоплюватись іншими, стає двічі народженою, тобто воістину – духовною. Тому й біжить душа Іллі за возом – сміється й плаче розширеними очима, дивується й не надивується красі і потворності світу.
Божими очима читав Ілля мову-прамову, яка, якщо вже й має замовкнути, то перед її останнім зойком хай згине світ, «бо він вже менший за мою сльозу... ще відтоді, як кияни розіп’яли у церкві свою божу мову.., піславши до неба молитву староболгарським покручем, дивуючись, чого це Бог її не чує...» Вражений злочинною байдужістю земляків, тішиться Ілля джерельністю «Марусі Чурай» Ліни Костенко: «Якби то в тих словах зостатись можна було назавжди й ніколи з них у світ цей не виходити!» Воно й справді, рідна мова – дім буття! Похилені «над темним хлібом своєї душі.., присмерком мовчання Бога» розвидняються українські слова на обріях зневаженої слави...
Знаючи, як і весь науковий світ, що арії розселились по світу із степів України, чуючи серцем журавлині голоси прамови, разом із сліпими рапсодами козацького краю шукає Ілля свою «найсумнішу в світі Вітчизну», свою Україну...
Пригадую, як на старій однокімнатній квартирі з відчаєм і тугою питав мене Валерій: «Богдане, де ж вона та Україна?» Воістину, одне в одного питаємо, а відповіді в Бога... І пливе «повільний плуг сльози на Божому лиці», орючи борозни печалі, бо здрібнів Божий народ, і невидющі кобзарі обмацують «руками землю й небо, а України не знаходять». Не раз видається Іллі, що Вкраїна – то Шевченко, а поза тим усе пропало, бо «як зайшов у Ярополчі гетьман за калину, похилилися у долину голови козацькі на Дніпрі і по сей день не звелися...» Вмирає народна душа – образний ряд того творчого порядку, коли «із білого народ мій сходить» квітами української хати, барвами української долі... Де ж воно?! «У смерку Тарасового ока чайка над Сулою кигиче, перегукуючись із моєю печаллю.»
Вечір, присмерк, похилений чоловік, ніч, вітер, запах землі, темні човни, голоси сурм... Небесна блакить, що пронизує землею наповнені роти померлих з голоду... Сірі гуси трублять у довгі труби, і шепіт, ніби хтось у воду сипле попіл... Й дитина із заплющеними очима веде за руку до провалля смерть. «Червоні роси на холодних лезах», «Місяця мертве око, у якому вже ніколи на Великдень не цвістиме золота голівка дитини...» Із цих метафор – густих, живописних, багатозначних – ткається тканина розлогих внутрішніх сюжетів, риси і ризи нічного світла, стигми прожитого і пережитого упродовж тисячоліть, виладовується і вилюднюється стиль високої долі, полотно великої культури... Ілля витискає пучками болю коди таємного письма, які ледачі чухраїнці можуть прочитати хіба що під загрозою розстрілу, і цим тисненням єднає тисячолітні колування і коливання української крови.
В його творах проступає «невидима для ока присутність» Верховного Творця. Діючою символікою своїх містичних видінь він стилізує фольклор з фанатичною безоглядністю впізнавання. То розчиняється в «Річищі Великого Стилю» української культури, то німіє від неможливості вимовити невимовне і зрікається слів перед огромом Слова, що його прославили Богонатхненні предки: «Допоки шабля в руці, не здобудеться козак на слово».
Біле з червоного, цнота із проминущого, юне життя із очей смерти, бо «знов хтось сльозою безодню долив». Так, це вона, дівчина-дитина, «котра дивлячись на квітку, відає, що й квітка дивиться на неї».
Світовідчуття народної душі, її неперебутній світообраз дались поетові як Божі дари за його любов до слова, до України та її непокорених героїв: «Коли серце виривали з твоїх грудей, задиміли кров’ю криниці по всій Україні. Вийшов у поле я з твоєї пісні.., на твої шляхи моя сльоза упала... Притулив я вухо до землі і почув, як серце твоє б’ється». «Кинув гетьман булаву свою у Дніпро... Ще й сьогодні українець, який живу душу має, чує булаву ту в Дніпрі... Але ж Дніпро тече не тілько в Україні, але й на небі...»
Безжальний Ілля до людської слабості, до запроданців, ба, навіть зрадників-характерників, які знаються з чортами. Їх він однозначно клеймить, гидячись жалюгідних гадів з отруйними жалами, тринадцятьма головами і безліччю хапливих та загребущих рук: «одна в братів клейноди брала, а друга посилала їх на муки. Одна на тіло клала хрест, а друга виламувала іконостас із Січової церкви...»
«Клав собі на груди сонця знак чернець і молився у сльозах кривавих. – Господи, врятуй від українців Україну!.. А з того світу рачки ліз під суче вим’я Катерини перший погробовець Січі Галаган. Виривши на Соловках для кошового яму, із закутків душі своєї випустив до неї тих щурів, що козацьке тіло рвали до кісток».
«На землі нема нігде вже України!» Лиш «Синедріон, що втаборився після Іспанії в Польщі...» «Почув я, що по Росії мусять впасти США», бо «смерть вже бридиться поцілувати в губи Буша...» «Через вісім століть може й мене почують...»
«Дрібно кінь передніми перебирає, ніби змій толочить – бо козацьке око не потрапило ні разу їх побачити, щоби затулить собою найсумніше у світі серце України...»
Ілля зневажливо таврує «наднаціональних» Бєлого, Набокова, Кафку, обзиває їх перевертнями-тарганами. Тут до речі згадати, що за Австро-Угорщини тарганів називали в нас австріяками та прусами, а за московської окупації – москалями...
Болить Іллі й сучасна українська історія: «Важча від козацької кулі холола сльоза на мертвім лиці поета (Стуса), а в іншого сохло чорнило на партквиткові...» Оглушлива тиша, лиш чути «чавкання коло спілчанського корита, під яким кривавиться земля».
Валерій Ілля заглянув у найпотаємніші глибини української душі, як ніхто відчув барви і тони українського слова... Таємниця поетики Іллі – у надщільній структурності образотворчих краєвидів, які однак дихають надчуттєвістю вербальної плазми. Ілля прагнув і досяг синкретичної нерозчленованості словотвору, його поезія – це погляд у мовчазну криницю старого світу, стогін дна вічності.
Він бачив те, чого не бачили інші, і це полегшувало йому ношу самотності і відводило руку із чашею спокути та уможливило його живій душі природний перехід до Небесної України: не можна стратити чи забути того, хто напуває джерела!.. Він просив Бога виповнити світлом всі проміжки між словами – кожний може наповнити собою вірші Іллі, бо вони пропускають світло.
Ілля прагнув «тишу Бога на слова покласти», шукав конгеніяльного співрозмовника: «І душі так добре в золотім гнізді розмови, як у Божій пазусі... А між словами така тихість, що й слів не треба... – Чи й тобі так добре, брате, як мені? – Направду добре...»
Ілля прощався: «Ото вже трохи коло слова я погетьманував... І вмирати вже не дуже страшно. Господь мене покличе, як побачить, що більше з мене толку буде на зоряних шляхах, ніж на землі...»
Йому не було легко: «Нема села – столиці моїх віршів, від синього полум’я самогону із ротів молоді холонуть квіти і заступають дорогу дітям з неба...»
«Вже Господь розвісив сохнути мою, випрану у сльозі Пречистої, душу...» «А ви кажете, що то краєвид, коли набравши в очі мого смутку, скажете, що то й ваша душа... Почуєте від мене – так, бо пощо мені моя душа, коли вона тілько моя?..»
Він знав, чого вартує оте «Річище Великого Стилю», він ще бажав багато зробити. І хоч розумів, що «вже ніколи жити, аби хоч померти людьми», а все ж хотів бути почутим, «бо не набувся ще, не наробився...»
«Прощаю всім, що було, і є, і буде – лише не гріх проти найсумнішої у світі Вітчизни...»
Богдан ЧЕПУРКО
_x000D_