Двадцяте сторіччя принесло світові небачений прогрес у майже всіх актуальних сферах людської життєдіяльності. Не оминув новий виток розвитку і так звану сферу управління. Стало очевидно, що для ефективного керування народними масами вже не достатньо одного лише контролю над їхніми фізичними тілами. Абсолютний контроль, а отже, і кінцева мета будь-якої влади, передбачувала контроль свідомості, владу над думками, якщо не всіх ста відсотків народонаселення, то принаймні дев’яноста п’яти. Це стало невід’ємним атрибутом будь-якої влади, якщо вона, звичайно, хотіла бути успішною.
Не потрібно далеко ходити за прикладами, варто лише згадати Радянський Союз, частиною якого ще зовсім недавно була й Україна. За мізерний проміжок часу державна машина з доволі різношерстого багатомільйонного та багатонаціонального народонаселення доволі успішно викувала новий народ – радянський. Цей новий синтетичний народ володів усіма ознаками звичайного народу з його новоспеченими традиціями, фольклором, зовсім куцою історією, а головне – гордістю. Гордістю через те, що вони радянські люди, що вони живуть в найкращій у світі країні, що вони єдині йдуть правильним шляхом, що вони є прикладом для всіх людей на землі і що невдовзі всі інші візьмуть за взірець їхній героїчний приклад й також стануть радянськими. Все це було досягнуто порівняно простими, навіть примітивними ідеологічно-агітаційними методами всього за десяток років.
У роки стагнації, які розтяглися на десятиріччя, радянська ідеологічна машина помітно збавила свої оберти, та й методи її давно вже застаріли й вичерпали себе, що не змогло не відобразитися на морально-ідеологічному настрої радянських людей – цього штучного, позбавленого більшості національних ри, гібриду. Творячи новий народ, держава намагалася зробити з нього зовсім простеньку істоту з непевними національними рисами, майже відсутньою духовністю і зовсім примітивними життєвими потребами. На жаль, їй це в багато чому вдалося, але саме це й зіграло чи не головну роль у стрімкому падінні акцій СРСР у свідомості радянської людини. Ця простенька істота зовсім просто, як їй і належить, розсудила, що на заході є джинси, рок, багато ковбаси і красиві машини. В рідному СРСР такого не було, а якщо й було, то зовсім нікудишнє, а отже, там краще, а отже, тут особливо нема чим пишатися, а раз нема чим пишатися, то й поважати країну, в якій живеш не варто.
Звичайно, тут мала місце проста підміна цінностей. І справді, важко було пишатися тим кривавим брехливим тоталітарним спрутом, що являв собою Радянський Союз. Але ж радянські народні маси розлюбили свою «велику і могутню батьківщину» не через це, а саме через відсутність ковбаси і джинсів! Вони просто не могли любити за щось інше – такими їх вже створила сама держава. Змія вчепилася у власного хвоста і почала його поглинати.
Та ось наддержава нарешті розвалилася, не в змозі більше витримувати свою власну вагу, експеримент провалився, не принісши нічого, крім сімдесяти років стагнації і безкінечного розширення недієздатної «оборонки». «Братні» народи пішли кожен своїм шляхом і ось тут, здавалося, стражденна Україна, століттями затуркуваний колоніальний український народ нарешті зможе дихати на повні груди, усвідомити себе вільним і незалежним, господарем власної держави, усвідомити, нарешті, що ми не «русські», не «постсовєцькі», не чиїсь там «молодші брати» і не просто «браття-слов’яни», а ми – українці, з власною, нехай і придушуваною сторіччями мовою, культурою, традиціями, які, попри все, не зникли на догоду віковим імперським шовіністичним планам. Але...
Цього не сталося за перше десятиріччя існування України як суверенної незалежної держави, не сталося і в наступне п’ятиріччя. «Такий ми народ – хохли» – чується звичне жалюгідне скавчання «окремих звитяжців», які навіть не знають, як себе правильно називати. «І ваапщє – нужно здєлать рускій вторим государствєнним» – вже котрий рік, пускаючи слину, олігофренічно гундосять інші.
Ні, ми не «такий народ»! Справжній український народ – це кривава різня гайдамаками загарбників, це Залізняк і Гонта, це розчавлена 1918 року червоною пошестю щойно утворена на уламках Російської імперії Українська незалежна держава, це Симон Петлюра і Пантелеймон Куліш, це звитяжці з ОУН-УПА, які вийшли на заздалегідь програний герць, вийшли тому, що бажали називатися українцями і жити в Україні, а не в Малоросії, чи ще десь, це приречена боротьба українських національних загонів на Західній Україні, це десятки тисяч понівечених людських життів і доль тих, хто за часів, коли Україна була «вільною серед вільних і рівною серед рівних», не боявся називати себе українцем і любити власну мову й культуру; зрештою, це ті, хто з кінця вісімдесятих виходив на мітинги протесту і врешті-решт також приклав свою руку для здобуття незалежності. Ось це і є український народ!
Проте ситуація, в принципі, закономірна, адже в будь-якій країні відсоток свідомого творчого елітного прошарку становить всього лише п’ять відсотків. Тобто, це ті п’ять відсотків, про які йшлося вище і, власне, завдяки яким ми зараз живемо в незалежній Україні. А є ще й інші дев’яносто п’ять відсотків, вони найчастіше інертні, їх передусім цікавить власний добробут, пральна машина, автомобіль, ковбаса і тому подібні матерії. Їх майже зовсім не цікавить ні стан власного народу, ні, що відбувається навколо. Повторюся – це, загалом, нормально. І ось тут, щоб ці дев’яносто п’ять відсотків також відчували себе народом – англійцями, американцями, французами чи іспанцями, і мали хоч крихту гордості за свою країну, мову, культуру, кожен нормальний уряд проводить відповідну політику. Тобто національна свідомість народу досягається не спонтанно, не стихійно чи сама по собі, а завдяки цілеспрямованим діям уряду, на який впливають ті самі п’ять відсотків інтелігенції та еліти.
Якщо ж взяти ситуацію в Україні, то складається враження, що владі взагалі начхати на ситуацією з національною свідомістю у власній країні. Якщо хтось думає, що достатньо всього лише з урядової сцени «штовхнути» кілька лозунгів, в яких подекуди зустрічаються вислови на кшталт «ми – українці», «Україна» та «гордість», то мушу його розчарувати. Цього геть не достатньо, аби не те, щоб підняти рівень національної свідомості сучасного українця, а й бодай спинити його стрімкий спад. Та про який рівень національної свідомості може йти мова, якщо до сих пір, завдяки тому, що в регіонах на місцях при владі стоять не те що не патріоти, а відверті злочинці, весь схід і південь України взагалі не визначилися хто ж вони. Ким вони там себе вважають – дідько їх розбере, але вони не знають і не хочуть знати ні рідної мови, ні рідної культури, а лише з надією і якимось собачим сумом в очах поглядають на схід у бік колишнього «старшого братика». І це не їхня провина. Це провина держави і уряду, результат їх абсолютної бездіяльності у соціально-культурній сфері. Та й про яку таку діяльність, власне, може йти мова, якщо до сих пір більшість періодичних видань виходить іноземною, в даному разі – російською, мовою! Коли до сих пір телебачення і радіо на 60 відсотків російськомовне! Коли для імпорту і продажу російських книжок в Україні створені якнайліпші умови, в той час як власне книговидання постійно придушувалося з якоюсь вартою подиву причинною впертістю! Тож чому ті люди мають вважати себе українцями і розмовляти українською мовою, якщо Україна подекуди до сих пір нагадує якусь російську губернію?
Всі ці невтішні проблеми вирішуються на державному рівні, за бажання, звичайно. Проте виникнення такого бажання в уряду ще жодного разу не спостерігалося.
А що ж «старший брат», якому до сих пір, як сорока в кістку, заглядають у рот деякі, мабуть, найзагальмованіші наші громадяни? Як у нього складалися справи з національною ідеєю та гідністю? Задля справедливості варто зауважити, що у росіян, порівняно з українцями, у цій сфері була потужна фора – ніхто ніколи не пригноблював ні російської мови ні культури – було навпаки. Проте перше десятиріччя після розпаду СРСР в Росії не спостерігалося помітного сплеску національної самосвідомості. Гордитися було нічим – економіка заледве дихала, народ бідував і пив. Всім було наплювати, чи вони росіяни, чи ні. Народ був зайнятий або виживанням, або споживанням алкоголю. Проте з переміною влади у 2000 році все різко змінилося. Ні, Росія не стала раптом найблагодатнішою країною континенту з найвищим життєвим рівнем. Просто дещо змінилася внутрішня державна політика, і ось через якихось п’ять років вже кожен росіянин гордиться тим, що він – «русский», тим, що він живе в Росії і вірить в «богообраність свого святого народу». Це є результатом всього лише кількарічної не такої вже й елегантної роботи російських ЗМІ, міністерства культури, культурних фондів та інших подібних установ з легкої подачі російської влади. Зараз мало не кожна російська дитина розкаже вам, що «у Росії свій власний шлях», що «великий російський народ ще покаже всьому світу», що «саме російське проваслав’я найчесніша віра, бо вони правильно Бога восхваляють».
Смішно? Але, мабуть, не «смішніше», ніж запальні промови про відділення від України то одного то іншого регіону.
Який народ – такі герої. Який народ – такий і уряд. Який уряд – такий і народ. І, здається, немає виходу з цього замкнутого пекельного кола, і ніколи не настане той час, коли українці справді стануть українцями і будуть гордитися, тим, що вони українці.
Але ми маємо гордитися і ми варті того!