Чота «Берези» (Андрія Марцинюка) з його куреня уславила всю Українську Повстанську Армію героїзмом у бою з гітлерівцями під Загорівським монастирем, де знищила понад півтисячі карателів. У тридцятичотирирічному віці, за рішенням військово-польового суду УПА, його розстріляли. Формальна провина звучала так: «Проти наказу переговорював з німецьким окупантом, чим виступив проти генеральної політичної лінії УПА».
Навколо діяльності Порфира Антонюка («Сосенка», «Кліща») і судового вироку над ним ще довго ламатимуть списи дослідники історії Української Повстанської Армії, політики. Але ніхто вже не зможе заперечити того, що ця людина була сильною натурою, яка у відведений долею короткий і жорстокий час зуміла спалахнути на українському небосхилі яскравою зорею.
РІД ЗАВЗЯТИХ
У селі Нехворощах Володимир-Волинського району на Волині про родину Антонюків лишилися тільки спогади.
– На місцевому цвинтарі кілька років тому похоронили дружину Порфира Фроловича Клавдію Фоківну, – розповідає січовий побратим П. Антонюка Михайло Терещук. – Їхня дочка Ірина виконала мамин заповіт, привезла 95-річну стареньку у Нехворощі в труні з Львівщини, де довгий час разом мешкали, і повернулась назад.
Порфирова мати Євдокія померла в 1930-х роках від хвороби. Згодом ще одна трагедія спіткала їхню сім’ю. Якось увечері бандити вистрелили у вікно і вбили батька Фрола Григоровича, який сидів неподалік. Злочинців не знайшли.
Ніяк не клеїлось життя у старшого Порфирового брата Трохима. Він протестував проти польських порядків, вішав на нашій церкві Бориса і Гліба червоного прапора. Пробував перебратися в Росію. Але його затримали чекісти і повернули назад. Як тільки трапився набір емігрантів у Парагвай, Трохим з дружиною виїхав із села. Потім прислав листа, що переїхав до Аргентини.
Василя, неодруженого, під час війни вбили у Луковичах червоні партизани. Костя вивозили в Німеччину на роботи. Після війни він одружився. Нині вже покійний. По-різному складалося життя і Порфирових трьох сестер Марії, Квилини і ще однієї, яка вийшла заміж у село Сільце. Вони також уже покійні.
Порфир був беручкий до всього. В польській армії виявив здібність до військової науки, закінчив школу підстаршин, одержав звання капрала. Оскільки сім’я була велика, а землі мало, то пішов у прийми. Мій батько спрягав свого коня з його конем і так орали, возили дрова, сіно. 1936 року в Порфира народився син Богдан, а 1939-го – дочка Ірина. Стало тісно сім’ї в одній приймацькій кімнаті. Порфир підучився столярувати і давай зводити власну хату. А тут і війна.
Порфир пішов служити у поліцію. Став комендантом постерунку в селі Олеськ нині Любомльського району. А як надійшла команда від ОУН покинути службу в німців, вночі втік у Свинаринський ліс.
Якось після жнив 1943 року Порфир приїхав з охороною у Нехворощі, зайшов до нашої хати і до мене:
– Треба на службу!
Так я потрапив у село Вовчак. Розташовувалося воно на території нинішнього Турійського району Волинської області. (Радянська влада стерла його з лиця землі). А разом зі мною і мої односельці Середа Олексій, Литвинчук Іван, Книш Гаврило, Литвинчук Артем, Гнатюк Василь.
ЗОРЯНИЙ ЧАС
Порфир Антонюк до будь-якої справи підходив з власною селянською філософією, яка базувалась на шануванні людини. Навіть у воєнний період він усе робив, наскільки це було можливо, щоб повстанці не перетворювались на лісових дикунів, не втрачали зв’язку з родинами, з цивільним життям і водночас виконували військові завдання, команди щодо спротиву окупантам. Село Вовчак для розміщення штабу «Січі» Порфирій обрав не випадково. Адже воно було ніби на острові: зусібіч його оточували непрохідні багна. Тут він організував роботу пекарні, бойні, м’ясарні, гарбарні, шевської та кравецької майстерень. На річці Турії працювали млин і тартак. У лісі були також старшинська школа УПА, зброярня та слюсарня, військовий шпиталь. Як згадує С. Новицький, у всіх цих підпільних установах працювали фахівці. Так, гарбарнею і м’ясарнею керували чехи, що добре розумілись на вичинці шкір та приготуванні м’ясних виробів. Головним лікарем шпиталю був єврей з Варшави Варм. Його дружина працювала тут же медсестрою. Другим лікарем теж був єврей, доктор Грифель з Луцька, що мешкав в одному бараці зі своєю родиною. Інструкції з озброєння надавав військовополонений радянської армії азербайджанець, старший лейтенант «Козаченко».
Аби все це господарство враз не зліквідували гітлерівці, Порфир Антонюк («Сосенко») розмістив у навколишніх підлісних селах Ревушки, Домінополь, Мочулки сотні УПА, на дорогах, що вели до Володимира-Волинського, Ковеля, Рожищ, повиставляв пости, застави. До них була проведена телефонна лінія.
Після нападів повстанців на німецькі фільварки, аби поповнити свої продовольчі запаси, здобути зброю, техніку, німці зробили у селах Домінополь, Туропин, Купичів, що розташовувались навколо «Січі», свої опорні пункти. Та вже 17 квітня 1943 року повстанська чота штурмувала ДОТ у центрі Домінополя і знищила німецьку залогу. Полеглих упівців у цьому бою поховали в селі Вовчак. Але гітлерівців особливо роздратувало вбивство українськими месниками із засідки на шляху Брест-Ковель шефа спецвідділів СА, особистого друга Гітлера по партії обергрупенфюрера Віктора Лютце 3 травня 1943 року. Після цього окупаційна адміністрація вирішила ліквідувати «Січ». На неї були кинуті літаки, танки, автомашини, сотні солдатів. Ось як про це пише у своїх спогадах Данило Шумук: «За словами «Сосенка», у наступі з боку німців брало участь близько чотирьохсот вояків.
– Три літаки обстрілювали зі скорострілів Вовчак, – оповідав захоплено «Сосенко». – Два танки і біля двох сотень німців наступали на Ревушки. Зруйнувати німцям нашу Січ не вдалося. Вони лише запальними кулями спалили нам п’ять хат і вбили 14 стрільців. А ми їм підбили одного танка і три вантажні машини».
Кількість загиблих і поранених німців не відома, бо вони їх встигли забрати.
Часто радянська пропаганда дорікала українським повстанцям, що вони, мовляв, не пускали під укіс гітлерівських ешелонів. Справді, важко знайти факти, що стосуються підриву німецьких потягів, які прямували на радянсько-німецький фронт. Але їх легко знайти, якщо це стосувалося війни з УПА та українським населенням.
Зокрема, широко відомі факти, як сотні із «Січі» та організоване станичними цивільне населення з довколишніх сіл Турійського, Володимир-Волинського, Любомльського районів розбирали залізничну колію на чималих ділянках між Турійськом і Володимир-Волинським. Ця широкомасштабна акція на довгий час зупинила рух німецьких поїздів, що вивозили контингент і українських хлопців та дівчат на роботи у Німеччину.
Великий бій січовиків з німецько-польським каральним загоном понад 500 осіб відбувся 24 липня 1943 року в урочищі Абісінія поблизу села Літин, коли карателі при підтримці авіації вже встигли спалити село Туличів і знищити більше ста селян. У бою вбито за різними даними від 84 до 180 гітлерівців, кілька десятків узято в полон. Упівці в цьому бою захопили кілька ворожих вантажівок, пересувну польову кухню, радіостанцію. Втратили українські месники 22 бійців.
Активну участь курінь «Сосенка» брав у триденному бою з гітлерівцями 7-9 вересня 1943 року під селом Радовичі. Керував десятьма українськими повстанськими сотнями (в тому числі і сотнею артилерії) заступник командира групи «Турів» Олекса Шум («Вовчак»). З німецького боку воював також цілий полк. Крім того, у німців були панцерні автомобілі, кілька танків та бронепотяг. Повстанці пошкодили на панцернику радіостанцію, тому він помилково гарматним вогнем із залізничної колії знищив чимало своїх вояків. Усього, за німецькими даними, гітлерівці втратили під Радовичами вбитими і пораненими 208 осіб. Повстанські втрати були набагато меншими.
Коли нині дослідники заводять мову про інтернаціональний аспект Української Повстанської Армії, то їм не обминути курінь «Сосенка». Адже тут чи не найбільше було створено інтернаціональних підрозділів. Зокрема, діяв Азійський легіон, яким командував «Солом’яний» (майор Соловйов). Складався він із колишніх військовополонених Червоної Армії, які втекли переважно з Володимир-Волинського табору. У легіоні були чоти вірменів, узбеків, татар… Чи не єдиний польський підрозділ УПА теж було створено на «Січі». Правда, згодом стали помічати, що з нього тікають вояки-поляки і передають інформацію про повстанські військові об’єкти, керівний та особовий склад підрозділів УПА шовіністично налаштованим польським партизанським загонам Армії Крайової. Тоді було прийнято рішення ліквідувати польську сотню, а заодно і польське село Домінополь, з якого було багато вояків цієї сотні.
Під час переправи зброї північним частинам УПА, азербайджанець, старший лейтенант «Козаченко», росіяни Мітяєв та Альоша змусили українця Андрія та росіянина Павлушу разом з ними перейти до червоних партизанів.
Але найбільшої шкоди січовикам завдала чота з Азійського легіону, якою командував «Ташкент». Під час наступу на «Січ» кількатисячного загону червоних партизанів під командуванням Петра Вершигори наприкінці січня 1944 року вона здала без бою греблю і міст через річку Турію у Домінополі, відкрила шлях до штабу «Січі» та до старшинської школи.
СУД
Навіть у мирний час, коли на в
ідкритих судових засіданнях точаться дебати, змагаються сторони, ми часто обурюємось рішеннями вершителів закону. А що казати про жорстокий воєнний час, коли усього цього нема, коли навіть за необачне слово можна поплатитися власним життям.
Протоколи слідства та засідань військово-польового суду УПА у справі Порфирія Антонюка навряд чи існують. Тому ми можемо лише здогадуватись, які звинувачення були висунуті на його адресу за спогадами учасників тих подій. Зокрема, колишній курінний загону імені Богуна Віктор Новак («Крилатий») у п’ятому томі Літопису УПА (Торонто, 1984) пише: «Вдруге викликав мене «Рудий» (командир військової округи «Турів») десь 2 або 3 січня 1944 року. Він повідомив мене, що я призначений на заступника кур. «Сосенка» (П. Антонюка), к-ра «Січі» на Володимирщині… Те, що сказав «Рудий», мене насторожило. Згідно з його характеристикою, відділи УПА на півночі були більше здисципліновані і загартовані у боях, бо, крім німців, тримали фронт проти червоних партизан… Тим часом на Володимирщині було відносно спокійно. За німецькими гарнізонами й рухами німецьких поліційних відділів було неважко слідкувати. Були там сутички з польськими самооборонами й невеликими відділами АК, але їхня бойова вартість була відносно мала. Тому тамошні відділи УПА не… мали такої дисципліни й бойової справности, як північні відділи. На «Січі» були теж різні групи, які «дармо з’їдають кусок насущного хліба», – говорив к-р «Рудий».
Звісно, чільників ВО «Турів» дратувало, що їхній підлеглий живе на «Січі» з дружиною і двома дітьми, інколи навіть їздить трофейним автомобілем. Вище згадувалось, що тут з родинами перебували і повстанські лікарі. Очевидно, вони належали «до груп, які даремно з’їдають кусок насущного хліба».
Щодо бойової дисципліни, то справді Порфира Антонюка можна було звинувачувати. Бачте, відпускав хлопців помагати самотнім матерям збирати врожай, дарма не гнав вояків, коли не дуже треба, під кулі. Так, через поломку повстанського танка він відмінив наступ на польських партизанів, що окошились у селі Купичеві.
Офіційне звинувачення Порфира Антонюка стосувалося ведення переговорів з німцями всупереч спеціальному наказу керівництва УПА про антинімецький характер боротьби. Комендант «Січі» тричі пробував домовитись з місцевим німецьким командуванням про обмін полоненими. Так, в листопаді 1943 року делегація УПА на чолі з «Сосенком» вимагала від Володимир-Волинського крайсляндвірта Остена відпустити з-під варти виконувача обов’язків політреферента Івана Андрощука («Андрія») та його секретарку «Оксану». Але з цього нічого не вийшло.
Після цієї невдачі «Сосенко» разом зі своїм штабом спробував порозумітись з керівництвом 16-тої німецької танкової дивізії четвертої танкової армії. Німцям пропонувалось в обмін на припинення репресій проти місцевого населення припинити диверсії на залізничних коліях. Вдруге було піднято питання про обмін військовополоненими. Німці, крім того, просили вступити у спільну боротьбу з червоними партизанами. Про питання, підняті німецькою стороною дізналось вище керівництво УПА і категорично заборонило контакти. Але «Сосенко» таємно відправив шефа розвідвідділу «Остапа» на третій раунд переговорів. Проте до них не дійшло, оскільки німці не звільнили з-під варти родини упівців. Після цього служба безпеки ОУН заарештувала всіх учасників переговорів, провела розслідування і передала справу військово-польовому суду УПА у складі голови: начальника військово-польової жандармерії Косаревича Олександра («Омелька»), членів суду: контролера проводу Північно-Західних українських земель «Золотаренка», сотника «Летуна». Дещо про перебіг засідання суду розповів політвиховникові куреня імені Святослава Василю Горуну у Володимир-Волинській тюрмі боєць УПА із села Маркелівки Олексій Воєвода:
– Ми, – каже Олексій, – стояли на Смолярах. Ось одного дня прибув зв’язковий і повідомив, щоб наша чота увечері була в повній бойовій на кольонії Почекайці, що біля Красностава. Під вечір ми прибули на цю кольонію і нас розмістили по хатах. Увечері десь біля години десятої прибігає чотовий і забирає нас п’ятьох з хати, в якій ми були, й веде з собою до хати, яка стояла в полі. Ми підійшли до тієї хати, увійшли в сіни й чотовий приказав щоб ми нікуди не виходили, а ждали вказівок. В сінях світився газовий ліхтар, стояли стільці, і ми присівши на них, здивовано дивились один на одного. Але не довго. Через хвилин десять прибігає, цей же самий чотовий і наказує: ти і ти – на двір під вікна, а мені і ще одному, говорить Олексій, наказав стояти в сінях, при дверях в хату, а цьому другому при дверях з подвір’я. Коли я так гляжу, каже Олексій, мій дружок вийшов надвір, та в цей час в сіни увійшла велика кількість незнайомих мені людей. Підійшли до дверей, я їм відчинив їх, і вони увійшли в хату. З усіх їх я впізнав «Сосенка» і замітив, що його руки були зв’язані. По моїй шкірі пройшов мороз, розповідав Олексій, але мені приказали зачинити двері, і я остався в сінях. Однак я потихеньку відкрив двері, хоч нічого не бачив, але дещо чув і то добре. По інтонації і по всій цій метушні я зрозумів, що, мабуть, буде суд і то, мабуть, над Сосенком.
І правда, в скорому часі я почув такі слова: Сосенко – це псевдо, а прізвище Антонюк Прохор з села Русців, Бискупичі (тепер Нехворощі), скажи, від кого ти одержував наказ вести переговори з німцями? Що відповів Сосенко, я не почув, каже Олексій, а на питання: навіщо ти віддав «Січ» Ковпаку й пропустив його через Волинь у Карпати, то я почув, як відповів Сосенко. Він сказав голосно й чітко, що в нього був наказ від командира групи, щоб Ковпака пропустити, письмове розпорядження я вам дав, і воно повинно бути в моїй справі. Більше я нічого не чув, ні від суддів, ні від Сосенка, бо хтось з них вийшов на двір і двері закрив.
Суд над Сосенком ішов десь біля години. Після закінчення Сосенка із зв’язаними руками і з накинутим мішком на голову вивели з хати, посадили на сані і там же десь недалеко від цієї хати розстріляли.
Хтось з-поміж нас запитав Олексія: невже ж ти не почув, як вони себе звали, хто ж то був? За одного можу сказати це – Верховинець (командир бригади військової округи «Турів» Григорій Грицюк – І.О.). А чи був Рудий? – хтось запитав. Я його не впізнав, але потім хлопці говорили, що й Рудий був. А втім, яке це має значення, хто і як його звати. Вбили свою людину і ще яку людину».
До речі, рішення суду у справі Порфира Антонюка затвердив командир УПА «Північ» Дмитро Клячківський.
ВІДГОМІН
14 вересня 2003 року Володимир-Волинська міськрайонна газета «Слово правди» надрукувала виступ колишнього члена юнацької сітки ОУН, а з 1943 року – кущового суспільника Олексія П’ятохи «Як загинув Сосенко», який зазначає, що йому дещо більше відомо. Він, зокрема, пише: «Не під силу було капралові командувати таким загоном УПА від 400 до 600 чоловік». Але за такою логікою, чи під силу було керувати групами загонів і, зрештою, усією Українською Повстанською Армією, її командирам, які за результатами військового вишколу мали звання не вище поручника (лейтенанта)? Очевидно, Олексій П’ятоха не аналізував військових звань чільників УПА. Зрештою, питань про військове звання Порфирія Антонюка не виникало у його вищого керівництва.
Далі Олексій П’ятоха зазначає: «А Сосенко був розстріляний службою безпеки за те, що не виявив своєчасно наближення червоної партизанки, не вступив організовано в бій або не відвів своєчасно курінь від зіткнення з червоними. (Як мудро: не вступив у бій – винен, і вступив у бій – теж винен!!!)
Червона партизанка під командуванням Вершигори раніше зав’язала бій в Туропині за залізничну станцію з німцями. Гарматну стрілянину добре було чути до Вовчака. Сосенко ж не вислав розвідки у напрямку стрілянини, а спокійно сидів (!!?) на місці. Крім того, при Січі було організовано і добре озброєно вірменський загін із радянських полонених. При наближенні червоних вірменський загін зрадив і перейшов до червоних, яким показав дорогу до школи старшин УПА. Зав’язався нерівний бій, всі(!!!) курсанти школи загинули. Але ще була можливість відвести повстанців Січі. Я бачив, як майже 30 повстанців йшли через села Кисилівка, Тульчин, Хворостів, Яковичі, Нехворощі на південь, тягнули парою коней гармату. Рештки змучених повстанців відступали на південь в Завидівський ліс».
А ось як ситуацію напередодні наступу кількатисячного партизанського загону Петра Вершигори змальовує безпосередній учасник подій С. Новицький у п’ятому томі Літопису УПА: «Під час рейду Вершигори був в околиці Свинаринських лісів лише курінь під командою Порфирія Антонюка («Сосенка») і деякі місцеві підпільні групи.
Коли ми приїхали до села Вовчак у Свинаринських лісах, там вже знали про загін Вершигори. Командир П. Антонюк висунув сотні УПА до сіл на південно-західному боці Свинаринського лісу, щоб «привітати» більшовиків, і була заалярмована ціла околиця. Звичайно, наші, здається, тоді точно не знали, куди далі підуть більшовики та які в них сили.
Пару днів пізніше привели до Вовчака двох італійських полонених з залоги в Турійську, що охороняли залізницю Володимир– Ковель. На них наскочили більшовицькі партизани й розбили їх. Наші полонені втекли на українські села. Рівночасно наша розвідка доносила, що червоні вже по цей бік залізничної лінії, зовсім недалеко від Свинаринського лісу…
Почалася підготовка становищ. Наше командування, мабуть, рахувалося з можливістю, що доведеться відступати, бо був наказ магазинувати або вивозити на села те майно, якого не можна заховати на місці».
Як бачимо, не «сидів спокійно» Порфирій Антонюк, а все робив, що належало, у тодішніх обставинах. А щодо того, що «всі курсанти школи старшин УПА загинули на «Січі», то такого сказати не наважився навіть командир червоних партизанів Петро Вершигора, який у своїй книзі «Рейд на Сан і Віслу» чимало сторінок присвятив героїзації власних діянь. Та про школу старшин на «Січі» він написав: «Лісові чорти» (курсанти школи), кидаючи зброю, розбіглися в різні боки. На полі бою залишилося кілька десятків трупів». Тож дивним виглядає безапеляційне паплюження пам’яті командира «Сосенка» з боку побратима по боротьбі за Українську державу.
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ
_x000D_
Церква Бориса і Гліба у рідному селі Порфира Антонюка – Нехворощах (Бискупичах)
Порфир Антонюк
Данило Шумук
Віктор Новак
Василь Горун
Повстанська могила у селі Вовчаку
_x000D_