В 1943-му, коли батько вже загинув на війні, я теж став солдатом. Воював піхотинцем-кулеметником в 244-му полку, який складався переважно з українців. Ми з боями звільнили від німців українські землі. Бої точилися на території Польщі. Це вже було літо 1944-го року. На своєму шляху в районі Любліна ми наткнулися на огорожу з колючого дроту, який тягнувся на два кілометри в один і другий бік. Це був табір смерті. В цій загорожі прямо проти неба на землі перебували тисячі людей, яких німці готували для спалювання в печах Майданека.
Кілька наших солдатів підійшли до воріт того табору. Охорона вже втекла, ворота пророзчинялися і з них на нас посунув натовп не то людей, не то привидів. Худі, обірвані, голодними очима вони дивилися на нас і мовчали, бо все ще не вірили, що вони вільні. А попереду натовпу йшла жінка, страшенно худа, майже оголена, притискаючи до грудей маленьку дитинку. Я остовпів, дивлячись на неї. Я намагався згадати, де вже бачив цих людей і цю жінку, схожу на скелет, обтягнутий шкірою? І раптом згадав! Я бачив таких людей під час голоду 1933 року в нашому селі, коли мені було неповних 8 років. А зараз оці виснажені скелетоподібні люди тихо наближалися до нас, потім стали падати на землю, цілувати наші брудні солдатські чоботи, дякуючи за визволення.
Отак, вдруге за свої 18 років я побачив своїми очима таке ганебне явище зі зловісною назвою геноцид, тобто сплановане масове знищення невинних людей.
А тепер про голод. 1931 рік. Моя сім’я жила на Полтавщині, на хуторі Браславці за 10 кілометрів від Кобеляків. Поруч були хутори Вільховик, Огіїв, Валявських та інші. Як почалася колективізація, мої батьки відразу ж записалися до колгоспу. У нас було невеличке хазяйство: пара воликів, кобилка, корова, невеличка отара овець та три десятини землі. Сім’я складалася із шести осіб: батько, мати і четверо дітей. У господарстві працювали всі: і дорослі, і діти. У кожного була своя посильна робота. Як стали колгоспниками, віддали в колгосп землю, худобу і реманент, а лишили тільки корову і город. Батька, як доброго господаря, обрали бригадиром. В бригаду записались усі хуторяни. Люди були працьовиті, і в той рік все засіяли і зібрали врожай вчасно, з червоними прапорами відвезли в район зерно на державні хлібозаготовки. Ще й собі чимало збіжжя зосталось. Бригада вийшла на перше місце в колгоспі. Але на тому бригадирство мого батька закінчилось. Хтось написав на нього донос, мовляв, Браславець Іван забрав у свою бригаду найкращу худобу, найкращий реманент та й людей підбирав по своїй мірці, тому й досяг таких високих результатів. Зняли батька з бригадирства і поставили на конюшню конюхом. На цій посаді він працював аж до 1937 року, коли за указом Сталіна хутори були зруйновані, а люди переселені в інші місця.
До колгоспу люди записувались неохоче. Таких змушували силоміць. Я й досі пам’ятаю, як приймали селян у колгосп. У нас була велика, ще дідівська, хата. Тому в нашій хаті уповноважені з району приймали селян до колгоспу. Ми, діти, сиділи на печі і все те бачили. За столом сидять уповноважені, низькорослі чоловіки в шкірянках з наганами на поясі. Ось заходить наш сусід і родич дядько Панько, кремезний чолов’яга, і каже: «Не хочу в колгоспі разом з ледарями-сухинянами працювати». (Сухинівка – це колишнє панське село, в якому жила сама біднота. І хоч їм землю дали, але працювати вони не вміли і не хотіли). Як тільки дядько Панько сказав, що в колгосп не хоче, двоє отих уповноважених заломили йому руки за спину і потягли до дверей. А перед самими дверима відпускали і він з розгону бився обличчям об двері. І так його закривавленого били об двері доти, поки не дав згоди на колгосп. Робили так з усіма, хто не хотів працювати в колгоспі.
Та ось настав 1932-й рік. Урожай в тому році був добрий. У жовтні виконали план хлібозаготовок. В листопаді стали забирати зерно у селян. Забрали все, що було в коморі. Люди почали ховати продукти, закопувати в горщиках на городах просо, ячмінь, квасолю, картоплю. В грудні забрали останнє, що тільки знайшли. Нічого не зосталось. Хто забирав? Активісти з комітету бідноти, які добре знали, де селянин може сховати їжу. А представник ГПУ Фурдель у шкірянці, з револьвером на боці стояв у дворі і спостерігав, як комітетчики ходили скрізь і довгими металевими прутами штрикали у дворі, на городі, на горищі. Діти плакали, мати кричить – просить, щоб дітям залишили трохи. Тільки батько мовчав, бо нічого не міг вдіяти. Потім зайшли в хату і ломом розвалили піч. Мати так їх просила, але вони були невблаганні.
Ми жили недалеко від цвинтаря. Там хтось у могилу закопав лантух зерна. Як знайшли, то довго тягали всіх, випитували, чиє зерно. Знайшли «злочинця» і вислали до Сибіру. А він же те зерно не вкрав, своє зароблене чесною працею сховав, щоб сім’я не померла від голоду. Але люди не мали ніяких прав.
Як ми пережили зиму 1933-го, я ще й досі не збагну. Батько зовсім став безсилий, ледве тягав ноги на конюшню. Як давали коням овес, то було жменьку вівса принесе. Мати стовче в ступі, спече коржика. Узвар варили з гілочок вишень, груш, слив, запарювали в казані і пили. Животи у всіх пороздимались, ноги стали пухнути. Пам’ятаю Паску навесні 1933-го. На конюшні здихала кобила, то її дорізали і розділили між собою. Батькові дісталась кінська гомілка з копитом. Мати поставила у піч варити, вона довго варилась годин 5 чи 6, все пінить і пінить. А ми, діти, сидимо на долівці біля печі і ніяк не діждемось того варива. У сім’ї я був найменшим. Ходив по хатах просити хлібця. Одного разу зайшов до сусідів, а там 7 душ людей, і всі лежать мертві. Одна дівчинка років шести лежала на підлозі. Як я зайшов у хату, вона ворухнулась і пальчиками до ротика показує – їсти просить. Майже в кожній хаті щодня помирали люди. В деяких сім’ях живих не зосталось нікого. У селі стали пропадати діти, пішли чутки, що хтось дітей заманює і вбиває. На краю села жила одна жінка, яка з’їла своїх дітей і чужих заманювала, вбивала їх і їла. Моя старша восьмирічна сестра Міля якось зі своєю подругою проходила повз ту хату, і жінка стала їх до себе кликати, каже: «Ідіть до мене дівчатка. Я вас супчиком нагодую». Моя сестра не пішла, бо мати дуже наказувала ні до кого не ходити, а її подруга пішла. Пізно ввечері прибігла мати тієї дівчинки, запитує: «Мілю, а де ж моя донька, ви ж разом ходили». Вона й сказала, що жінка її покликала. Мати зібрала людей, пішли до тієї жінки і знайшли розрізане на частини тільце дитини і суп з того м’яса. Люди ледь не розірвали людожерку. Одвели в міліцію. Був суд, і вона зізналась, що не тільки своїх, а й чужих дітей убивала і те м’ясо їла.
У березні батько зліг, не мав сил ходити, ми всі були опухлі з роздутими від води животами. Одна мати ще на ногах трималась, як могла нас рятувала. Були у нас гарні ікони, материне придане. Як у колгосп записались, то комбєдовці по хатах ходили, всім роздавали портрети Сталіна, Ворошилова, Будьонного, а ікони звеліли зняти. Все наше добро– рушники, сорочки, полотно, що мати його сама пряла й ткала, всю більш-менш пристойну одежину мати винесла на базар і обміняла на харчі. До квітня нічого на обмін не осталось, тільки ікони. Напередодні Паски мати з сусідніми молодицями, хто ще стояв на ногах, вирішили піти в село Сокілку, що на другому боці Ворскли. Дійшли до річки, а на мосту стоїть озброєна охорона і всіх назад повертає. Одна молодичка знала, де мілина, пішли вони у холодну воду. Добрались-таки до Сокілки, обміняла мати ікони на торбину ячменю і тією ж дорогою прийшла додому. Застудила ноги і так до кінця життя мучилась з хворими ногами.
А ячмінь треба було потовкти в ступці. Товкли вночі, щоб ніхто не бачив, не доніс, бо ступи теж забирали. Все робили для того, щоб люди помирали з голоду. Мертвих, хто в сім’ї ще мав сили стояти на ногах, закопували прямо на городах, інших похоронні команди з підводами стягували гаками, відвозили за село і кидали в одну велику яму. Найбільше людей померло у березні 1933-го. В квітні вже їли листя, кропиву, ловили жаб, їжаків, з яких мама варила супи. А ще рвали типець – це такий бур’ян з родини злакових – зривали колоски і товкли в ступі, пекли коржики. Від тих коржиків у нас, дітей, були страшні закрепи, ми криком кричали, не могли ходити до вітру. Ми всі були дуже кволі, нам весь час хотілось їсти. Комбєдовці так не голодували, як ми, їх підгодовували пайками. А хуторянам нічого не давали, і серед них смертність була найбільшою.
Наприкінці травня – на початку липня почали наливатись хліби. Але ще влітку 1932-го вийшов указ «про 5 колосків». До кожного поля поставили охоронців на конях з рушницями. Вони вдень і вночі об’їжджали поля і ловили тих, хто зрізав зелені колоски на їжу. Кого ловили, запроторювали до Сибіру. Мої батьки боялись ходити на поле і нам, дітям, суворо забороняли. А колгоспна нива була поряд з нашою толокою. Одного разу я ходив по краю толоки і збирав типець на коржики. А мій дядько Яків, брат мого батька, був охоронцем, проїздив по дорозі і побачив мене. Зліз з коня, понишпорив у моїх кишенях, знайшов ножика і звинуватив мене, що я зрізував колоски. Я плакав, просився – не помогло. Він узяв мене за вухо, другою рукою вів на поводу коня і так через усе село привів мене до сільради, як злочинця. Наскільки ці комбєдовці були жорстокі, але й вони почали дядькові Якову дорікати: як тобі не соромно, це ж твій племінник, він опухлий від голоду, та й колосків у нього немає. Мене таки відпустили, а мого дядька все життя мучила совість. Він не мав спокою, поки не попросив у мене пробачення. Але це сталось вже після війни коли я повернувся з армії в 1950 році.
Коли я вперше за 7 років переступив поріг свого дому, мати сказала, що дядько Яків дуже хоче побачитись зі мною. Я пішов до нього у військовій формі, на грудях – ордени, виблискує сріблом орден «Слави». Дядько побачив мене і заплакав: «Прости мені мій гріх, дорогий племінничку, біс мене поплутав». Я простив йому, бо то був такий час, коли сатана в образі Сталіна і його поплічників лютував на нашій святій землі. І брат у брата відбирав останній шматок хліба, і писали один на одного доноси, і руйнували святі храми.
У нашому селі люди стали свідками такої події: прийшли люди до церкви паску святити, а тут комсомольці хрести з церкви знімають. Поставили високу драбину і поліз один такий бузувір, хреста розхитав і зняв та поточився і сів на того гвіздка, де хрест стояв. Довелось іншим бузувірам лізти та з гвіздка його знімати. Люди хрестились, казали, що то кара Божа, плакали, що дожились до такого лиха та й мовчки пішли додому з непосвяченими пасками.
Ми пережили голод. В нашій сім’ї ніхто не помер, хоч опухлі і немічні були всі. Вижили ми завдяки своїй дружній сім’ї. Бо хто б не дістав якусь їжу, суху скоринку, картоплину, пташине яйце – все несли додому і ділили порівну. А ще завдяки матері (царство їй небесне). Де в неї тільки сили бралась за всіма нами доглядати, кожному якусь крихту до рота покласти ще й на роботу в колгосп ходити, їй найменше їжі перепадало, а вона трималась. Для мене вона була святою покровителькою, і коли я йшов у бій, згадував свою матір. Це вона врятувала мене від голодної смерті і була моїм оберегом на війні. Коли після війни я провідував в Сухинівці свого двоюрідного брата Григорія, інваліда війни, ми з ним пішли на те місце, де закопували померлих від голоду людей.
Перед нами височів величезний горб, порослий травою, і дерев’яний хрест, почорнілий від дощів. І ніякого напису на ньому не було. Хто там похований і коли – невідомо. Спочатку ми почали згадувати поіменно односельців, які загинули на війні, потім репресованих і нарешті тих, хто помер від голоду. І виявилось, що найбільше померло людей в 1933-му році від голоду. Значно більше, ніж під час війни і репресованих разом узятих.
А ще, як я повернувся з армії, у мене з матір’ю була розмова про ті голодні роки. І стала вона згадувати односельчан, які ходили по хатах і забирали останнє, що було в людей, прирікаючи старих і малих на голодну смерть. І що дивно: майже всі вони з різних причин рано чи пізно померли не своєю смертю. Хто в аварію потрапив, хто з глузду з’їхав, хто спився або ще якесь нещастя з ним трапилось. Навіть нащадків не залишилось. З Божою допомогою за свої гріхи вони розплатились сповна.
Дуже довго, навіть після смерті Сталіна про голод заборонено було говорити. Я якось не зважав на це і часто розповідав друзям та знайомим про страшні події 1933-го. І поплатився за свою відвертість. Хтось із «друзів» доніс на мене в КГБ (це був 1958 рік). Мене викликали на Володимирську, 33, і кагебісти допитували мене кілька годин поспіль. Мене брутально принижували, нецензурно лаяли, вимагали, щоб я визнав, що все це брехня, ворожа пропаганда. Відпустили, але взяли з мене слово, що я не буду нікому розказувати про голод.
Мене дивує і навіть обурює, коли я чую, як дехто з людей доводить, що голоду в Україні не було, а якщо й був, то це не геноцид.
Я, Браславець Федір Іванович, 1925 року народження, людина, яка пройшла через пекло, бачив, як помирали від голодної смерті невинні люди, бо в них сталінський режим забрав усе до останньої зернини і закрив усі кордони, щоб люди масово помирали від голоду. Тому я маю повне право стверджувати, що голодомор 1933-го – це був справжній геноцид, тобто сплановане сталінським режимом і з надзвичайною жорстокістю виконане масове знищення українського народу.
Федір БРАСЛАВЕЦЬ
м. Київ