Нащо нам тепер Каліфорнія?
Є в нас свій музон,
Закликає он
До любимих зон!
Олег Скрипка «Каліхворнія»
Вже вкотре повертаюсь до наболілої теми принизливого становища української мови у телепросторі та радіоефірі, де всюди, крім новин, реклами та іноді спортивних передач панує «понятний всєм язик», а розважальні програми презентують російський продукт. Втім, окрім мовного аспекту проблеми є ще один, почасти більш небезпечний – це, власне, якість того, що нам пропонується, культурна цінність, якщо хочете, а також прихована мораль тієї чи іншої кінострічки, пісні чи відеокліпу. А «затятим гуманістам», які спробують заперечити мені, мовляв, повинен бути культурний обмін, а мої слова сприйматимуть за русофобію чи за якийсь ще страшніший гріх, я пропоную своє невеличке журналістське розслідування, яке, сподіваюсь, проллє трохи світла на «культурну цінність» імпортованої з Росії музики.
Є в нас таке собі «Взрослоє радіо», більш відоме широкому загалу, як радіо «Шансон». «Харошеє радіо», якщо вірити його редакторам. Добре, а що «харошего» пропонує нам це радіо? Втім, як відомо більшості пересічних громадян, радіоефір «Шансона» складає «блатная ліріка», «вершиною» якої є до огиди знайома всім пісня Міхаїла Круга «Владімірскій централ». (Довідка: взагалі то «шансон» (з французької перекладається як «пісня») – це авторська пісня, зазвичай романс, що виконується під гітару. В СРСР такі пісні виконував В. Висоцький. І ніякий «блатняк» тоді був ні при чому). Постає само собою запитання: як нормальна людина мусить реагувати на такі рядки з пісень як «мой номєр – 245», «етапом із Твєрі жизнь размєняна», «і «пєро» за ето получай», «братва, нє стрєляйтє друг в друга» і т. п. ?! Такі «пісеньки» подобаються лише різним злодіям, бандитам, зекам, а також прем’єр-міністру Віктору Януковичу. Дивно, але це радіо також дуже вподобали водії таксомоторних авто, вони не соромляться вмикати його під час своїх маршрутів й часто пасажири мусять мовчки слухати «блатняк», поки не доїдуть до своєї зупинки. Але ж у маршрутках їздять і діти! Проїхавшись декілька разів маршруткою, «воділа» якої надає перевагу «Шансону», дитина вдома спитає в батька: «що таке чіфір?» або «якщо вбивати погано, то чому той дядя співає про те, що убивця – «нормальний пацан»? А, може убивати насправді не так вже й погано?» І отак от у дитини може сформуватися хибне уявлення про те, що «по понятіям» жити правильно, а «нє по понятіям» – ні, а отже існує загроза, що дитина може вирости не науковцем, письменником чи спортсменом, злочинцем, який неодноразово «зону хавав». Певні компетентні служби вже забороняли водіям включати в своїх маршрутках радіо «Шансон», але це розпорядження не дало ефекту. В Україну «блатну лірику» завезено не звідки-небудь, а з Росії. Але взагалі то цей музичний напрямок почали популяризовувати одеські євреї, адже саме в середовищі знаменитої «одеської мафії» зародилися перші пісні про злочинний світ, яскравим прикладом яких є «Мурка». В Росії такі пісні знайшли свій електорат досить швидко, адже чого-чого, а зон на просторах «нєобьятной» вистачало, а серед зеків було чимало «адєсскіх», які, вийшовши на волю підбирали до своїх пісень музику, основу якої часто складали «одєсскіє напєви». Шансон розквітнув у Росії в першій половині 1990-х (і злочинність тоді якраз «розквітла»), прізвища Міхаїла Круга, Каті Огоньок, Олександра Розенбаума, Гаріка Кричевського, Ігоря Слуцького, Міхаїла Шуфутинського, Люби Успенської, Івана Кучіна стали відомі широкому загалу. Більшість цих виконавців – євреї з України, переважно вихідці з Одеси (Кричевський – зі Львова). Між іншим, в їхніх піснях і окремі слова «воровского жаргона» теж єврейського походження, наприклад «пацан», «хавать», «пахан», «хаза», «маліна», «шухєр» – вони прийшли в нашу мову з єврейської мови ідіш, на якій переважно спілкувались одеські злодії (наприклад, «пацан» і «хава» при перекладі на нашу звучать дуже вже нецензурно, щоб їх друкувать, що вони означають, думаю, не важко здогадатися). Але хоч багато виконавців шансону не є росіянами взагалі, та чомусь саме в Росії вони найкраще прижились (у Львові ж бо Кричевський не мав би ніякої популярності!). І тепер весь цей «блатняк» експортують на наші терени. А між тим, власником радіо «Шансон» в Україні є ніхто інший як «сірий кардинал» часів «махрового кучмізму» Віктор Медведчук.
Тепер декілька слів про таке нібито порівняно «бєзобідноє» явище, як російська популярна музика, по-простому – «попса». Ні для кого не є секретом, що російська музична індустрія монополізована кланом Пугачової-Кіркорова, але будь-яка монополія несе певну шкоду для галузі. От і музика не виняток. Ви самі знаєте, хто є ініціатором проведення всіх отих «фабрік», що випускають кожного року по два десятки «напівфабрикатів», придатних виступати хіба що в сільських клубах чи кабаре (не позаздрив би цим клубам!). Загалом, на естраді панує таке явище як «кіркоровщіна», тобто суцільний плагіат, сімейки. Назва цього явища походить від прізвища «хрещеного батька» Філіпа Кіркорова, за його ж власним зізнанням – «короля рімейків», в житті – хама, що до того ж зухвало втручався у внутрішні справи України під час виборів-2004. На російській сцені панують боріси моісєєви усіх покроїв. Переважна більшість таких артистів і не приховують своєї орієнтації, бо зараз це саме мода в російському шоу-бізнесі. Тексти пісень таких «виконавців» і «виконавиць» є абсолютно бездумними, рясніють вони великою кількістю таких дурниць, що їх і метафорами назвати гидко: «попробуй мня-мня, попробуй джага-джага», «я шоколадний заяц, я ласковий мєрзавєц, о-о-о!», «і єйо ізумрудниє брові(!!!) колосяться под знаком луни», «мої батони, оні же – булкі прішлі с прогулкі» і т. д. І от такі перли складають майже 50 відсотків часу в українському радіоефірі! З цього ширпотребу намагаються ще якось виділитись Й. Прігожин та його дружина співачка Валерія, але все інше, на жаль, не витримує жодної критики, особливо якщо згадати похабну Вєрку Сєрдючку з її пиятицькими «частушкамі».
Сама по собі напрошується низка питань до самих же себе: та невже ми, українці, мусимо слухати «джагу-джагу», «мусі-пусі», «голубая луна», «всьо будєт харашо», «владімірскій централ – вєтєр сєвєрний»!? Хіба чомусь людяному, моральному, гідному поваги можуть навчити ці пісні?! А зважте, що вони ще й допомагають русифікувати нашу молодь, задають моду для української естради (ясно, що моду на російську мову)! Чому ми дозволяємо заправляти у нас чужоземній, не притаманній нам та ще й низькопробній музичній культурі?! Невже незрозуміло, кому і для чого вигідно проводити таку політику?
Може, це перебільшення? Ксенофобія? Ні, це здоровий глузд! І шкода, що не завжди до нього ми дослухаємось, проте віримо тим, хто ставить за мету задурити нам голову різною «мусьой-пусьой» і « джага-джагой»!
Сергій Багряний
P.S. А «Владимирський централ» – це, насправді, збірник творів Зеновія Красівського, провідного діяча націоналістичного руху. І написав він його ще у 50-х роках ХХ століття.