А тріумфальний похід його розпочався з виступу хору під орудою славетного Олександра Кошиця. У чому феномен геніального «Щедрика», витоки якого сягають найдавнішого зразка українського фольклору? Пригадаймо: у заспіві солюють сопрано, потім вливається вся група. Це витончене, вигадливе за візерунком, невимовно красиве звукове мереживо. Важко назвати в українському хоровому мистецтві твір, де б так вдало поєднувалися змістовність, художність, майстерність. «Щедрик, — писав композитор П. Козицький, — то не розкладка пісні, то самоцінний твір, осяяний промінням генія, який посяде не останнє місце в світовій музичній літературі».
Микола Леонтович зріс на народній пісні, пройнявся нею, повернув її народові ще кращою, художньо оновленою і збагаченою. Нікому раніше невідомий народний учитель із Поділля, по суті, самоук, став одним із найяскравіших композиторів початку ХХ століття. «Він ніби різьбяр у музиці, — говорив про нього К. Стеценко. — Його техніка, обробка найменшої речі настільки ажурна, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович переосмислив прийоми народного багатоголосся і органічно їх поєднав із засобами класичної поліфонії. Є в нього чудовий народний реквієм «Козака несуть» — перші такти (баси) — це вступ, суворий начерк траурного кортежу. У сьомому такті вступають тенори — це печаль тих, хто оплакує смерть козака. Друга частина пісні — плач молодої дівчини, що втратила свого милого. На згадку спадає «Похорон кошового» Олександра Мурашка: може, ця картина надихнула композитора на створення такого хорового шедевру? Або ж пригадаймо пречудову його обробку пісні «Ой, зійшла зоря» — про напад турків і татар на Почаїв. Її співає баритон (соло) під акомпанемент хору. Враження дивовижне! Якось Микола Леонтович висловився про цей акомпанемент: «Там тільки сопранчики плачуть».
Народився Микола Дмитрович Леонтович у 1877 році в присілку Монастирок Брацлавського повіту (нині Немирівський район на Вінниччині). Батько його, як і дід, був священиком, грав на кількох інструментах, непогано співав. Вплив музичного побуту сім’ї доповнювали враження від співучої української вулиці. Поступово в хлопця виявився нахил до хорового диригування. Із сестер та брата він склав «хор» і диригував ним в ожереді соломи. Миколу готували в священики, спочатку він учився в Шаргородській бурсі, відтак у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Тоді ж починає записувати мелодії українських народних пісень і робить перші спроби їхньої гармонізації, керує семінарським хором. По закінченні навчання у 1899 році всупереч волі батька стає народним учителем у Чуківській сільській школі, де викладає співи та арифметику, хоча й не любив її. Створив там хор, музичний гурток, уклав дві збірки пісень із Поділля, які надіслав Миколі Лисенку. Композитор угледів хист талановитого самоука: «Із цього вчителя будуть люди». Згодом він писав: «Леонтович має оригінальний, яскравий дар. Я знайшов у цих обробках самостійні ходи, рух голосів, які потім розвинулися в геніально сплетену музичну мережку».
А в Чукові завідував школою священик Руданський, брат відомого українського письменника Степана Васильовича. Він постійно чіплявся до Леонтовича по службі, тому той змушений був подати заяву про звільнення і переїхати до Вінниці, де викладав у школі. Повсякденна рутина засмоктувала його, і в 1903-1904 роках під час шкільних вакацій він виривається до Петербурга, відвідує навчальні класи придворної капели. Успішно склавши іспит, Микола Дмитрович став регентом церковного хору. Згодом він побуває в Москві, де познайомиться із композитором та теоретиком Б. Яворським, бере в нього уроки.
Недовго проживши у Вінниці, приїжджає до Гришина (нині Красноармійськ) на Донбасі, організовує перший в Україні робітничий хор.
Переслідуваний царською поліцією, перебирається до Тульчина на Вінниччині, де викладає в єпархіальному жіночому училищі. У Миколи Дмитровича був принцип: на уроці повинні співати всі — і хто не вміє, хто має слух чи ні. Він не завжди дотримувався «букви» етнографічного джерела, а підходив до цього творчо. Учениця Леонтовича Г. Гіньківська згадувала: «У 1916 році приїхав до нас у Тульчин архієрей. Зустрічали його в церкві, співали, що потрібно. Він наказав потім співати «Херувимську». Микола Дмитрович попросив дозволу принести ноти. «Який же ти регент? Де ти одержав таке звання?» — підвищив голос архієрей. Леонтович спокійно відповів: «При капелі їх імператорської величності». Архієрей осікся, круто відвернувся і пішов».
Наприкінці 1918 року настало правління Центральної Ради, Леонтович рветься до Києва: «Там Стеценко, там Кошиць, там хори, а тут нічого» (його тульчинський хор розпався). Нарешті це йому вдалося, він викладає в музично-драматичному інституті імені М. Лисенка, в народній консерваторії, працює з багатьма хоровими колективами, систематично бере уроки у Б. Яворського, який переїхав до Києва і викладав у консерваторії.
Тоді ж Леонтович пише хорову поему «Льодолом», музику до казки «На Русалчин Великдень».
Жив він із родиною в кінці Лук’янівки, часи тоді були тривожні, Київ переходив із рук однієї влади до другої. В своєму щоденнику композитор писав: «Із Лук’янівки, із боку Святошина та Ірпеня чути гарматні постріли. День сумний. І надворі, і на душі зле… Але, ми є та скеля, об яку мусять розбитися всі хвилі моря життєвого, а через те ми повинні залишитися на своїх місця, при всяких умовах працювати з усіх сил».
За радянських часів замовчувалося те, що М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович писали духовну музику, яку влада забороняла виконувати. Син і онук священиків, Микола Дмитрович із дитинства виростав в атмосфері церковних співів. Цікаво, що у ранніх церковних гармонізаціях він дотримувався традиційного православного канонічного співу, багато в чому нагадуючи твори Д. Бортнянського й Архангельського. Однак поступово в його духовній музиці з’являються інтонації українських народних пісень.
Із пожвавленням українських національно-визвольних змагань у 1917 році активізувався рух за автономію української православної церкви. Він завершився Всеукраїнським церковним собором. Ця обставина сприяла оновленню духовної музики, до якої тяжів Леонтович. Саме на цей час припадає більшість його духовних творів — «Літургія», «Подячий молебень», піснеспіви із Всенощної служби, нові твори на тексти «Світе тихий», «Нині отпущаєши». Перше виконання «Літургії» Леонтовича було приурочене до заснування української парафії УАПЦ. Вона прозвучала в Миколаївському соборі на Печерську в Києві 22 травня 1919 року (його зруйнували більшовики).
Створена Леонтовичем «Літургія» та інші твори засвідчили, що з’явився новий стиль української церковної музики з яскравою національною ознакою, з використанням фольклору.
Тодішні політичні вітри часто змінювали напрями, навала денікінців перервала працю композитора. Пізньої осені 1919 року він знову повертається до Тульчина, вчителює у трудовій школі, виступає з концертами у військових частинах. У 1920 році до міста приїхала Друга мандрівна капела «Дніпросоюзу», яку очолював композитор К. Стеценко і де співав П. Тичина. В її репертуарі були «Щедрик», «Ой, гай, гай, мати, гай», «За городом качки пливуть» М. Леонтовича. Він запросив Стеценка і Тичину до себе і програв їм фрагменти опери «На Русалчин Великдень»», про це згадує Павло Тичина.
1919-1921 роки були найзлиденнішими за все життя Миколи Дмитровича. Денікінці закрили єпархіальне училище, обсіли злидні. Приятель Леонтовича Яким Грех (він дав йому для обробки пісні «Гей, ви, стрільці січовії», «Ішов стрілець») із жалем згадує, як бідував Микола Дмитрович: «Одежа його надто впадала у вічі: зеленкувата шапка, яку пошила його дружина зі старої байкової матерії, та рукавиці на один палець і старе полатане пальто, прості чоботи без калош — ось усенька одежа, святкова і буденна, зимова й весняна». Але й за таких складних житейських обставин Леонтович повертається до роботи над оперою «На Русалчин Великдень» — його не полишає думка написати великий твір, народно-фантастичну оперу в трьох діях. Лібретто до неї писала учениця М. Леонтовича Надія Танашевич, яка мала славу шкільної поетеси. Одного дня він пустився пішки до села Стражгород, де вона жила — а це від Тульчина 70 верств. Прихопив із собою старшу доньку Галину. Порозмовлявши й почаювавши, раптом стара Танашевичка запропонувала поворожити по руці Леонтовичу. Він погодився. «Ось це лінія життя, — зауважила вона, — недовга». Микола Дмитрович засміявся: «Значить, коли я буду від вас їхати, з лісу вийде бандит мене вбивати. Та я йому скажу: «Е, ні! Стій! Матушка Танашевич мені загадала довго жити». А Надії він звірився: «На днях я давав концерт у казармах. На піаніно забув свій портфель із різними документами. Мене запросили на чашку чаю, забрали документи, перевірили. Потім я згадав — повернули. Чекаю результатів, а може, й уб’ють». А в портфелі були квитки для проїзду за кордон.
Повертаючись до Тульчина, Микола Дмитрович завітав до свого батька в село Марківці. Родина сиділа, розмовляла. Було це вже надвечір, коли раптом на подвір’я в’їхала підвода, на якій сидів чоловік, що назвався Грищенком. Він пояснив, що бореться з бандитизмом, показав документи з багатьма печатками. Його поклали в одній кімнаті з Миколою Дмитровичем. Десь на світанку 22 січня 1921 року пролунав постріл і звідти вискочив із зброєю «нічліжанин». Коли рідні забігли до хати, все було перевернуто, Микола Дмитрович, поранений у живіт, лежав, спливаючи кров’ю. Він ще був живий, і ледь чутно, затинаючись, прошепотів: «Я… вмираю…»
Почалися розшуки Грищенка, він якийсь час грабував людей в околицях Теплика. В одному із сіл господар клуні натрапив на нього і зарубав заступом. Донедавна вважалося, і це підтримувала радянська пропаганда, що Грищенко був звичайнісіньким бандитом-головорізом. Насправді, як свідчать публікації останніх років, Леонтовича вбили з політичних мотивів. Ймовірно, що однією з причин стало рішення совєтської влади не дозволити йому виїхати в еміграцію. Дослідник творчості М. Леонтовича А. Завальнюк стверджує, що останню крапку над «і» поставив знайдений недавно в архівах рапорт начальника Гайсинського повітового відділу міліції. В ньому доповідається, що це зробив агент «уездчека» Грищенко, який, видно, весь час стежив за Леонтовичем і спеціально заїхав до Марківців.
Ось так трагічно урвалося життя найоригінальнішого, найяскравішого українського композитора початку ХХ століття. У 1922 році з ініціативи працівників мистецтва було створено товариство імені М. Леонтовича, а в 1928 році його ліквідували. Але живою зосталася творчість геніального лірика-мініатюриста, який знав таїни хорового співу.
Якби Леонтович не написав нічого, крім «Щедрика», «Дударика», «Ой, пряду», «Козака несуть», його значення в історії української музики було б непроминуще.
1969 року мешканці Марківців та сусідньої Степанівки Теплицького району на Вінниччині створили музей на садибі батька Миколи Леонтовича. Бронзове погруддя композитора (скульптор Г. Кальченко) стоїть у Тульчині. 1977 рік ЮНЕСКО оголосило роком М. Леонтовича. А цього 2006 — минає 85 літ від його трагічної загибелі. Але, як писав М. Рильський, «славен, славен Леонтович, хай живе в віках».
Ольга МЕЛЬНИК