Заповзятливим українцям вдається діставатись до Італії, Іспанії чи Португалії за 18-20 годин. Для цього існує добре налагоджена організація виїзду.
Десь в Чернівцях Льоня, Жора чи Юра (звичайно, вони без прізвищ) збирають по 2000-2500 євро та закордонні паспорти, за 2-3 місяці тихенько по телефону оголошують день виїзду (частенько ця дата відкладається). Нарешті комбінатори домовляються і 40 заробітчан сідають в автобуси. Подорож в невідомі краї починається не з привітання, знайомства з гідом, водіями, а з перевірки сумок: будь-які продукти харчування просто викидають, не можна і край. Люди не знають маршруту, міста, де зупиняться. В автобусі є жінка-гід, але вона, як і водії, на запитання пасажирів, кисло скривившись, відповідає: «Не знаю». Вже в Італії ця жінка десь зникає, як роса на сонці.
Люди тремтять від страху, бо ж не мають візи, але ще сподіваються на порядність та доброту водіїв, які потурбуються про них. Ось що розповіла мені моя знайома Віра Іванівна, яка знайшла роботу на Апенінах.
Автобус різко загальмував, і нас приголомшило категоричне: «Вигружайтесь! Швидко! Я ж сказав!» Я підходжу до водія, прошу сказати, де ми перебуваємо. Замість відповіді товстий, плечистий шофер, розмахуючись, швагає сумками мало не в наші голови. А тут, бачу, цигани навколо. Я отямилася, коли згадала, що десь тут він жбурнув і мою торбу. Поки ми шукали свої манатки, автобус від’їхав, водій і не попрощався. Уявляєте наш десант в чужій країні та ще ввечері? Ми обурювалися, кляли, плакали, та марно! Треба було думати, як вийти з цієї халепи. У нас були номери телефонів наших земляків-заробітчан. Я набрала номер, і, о диво, втішив знайомий голос землячки Ані. Вона розтлумачувала, як дістатись до неї. Легко їй сказати! Ми ж мови не знаємо! Але слова запам’ятовуються. Гірка наука. Приїхали до Ані, вона тут доглядає 90-річну італійку, хвору, немічну, задовольняє всі її примхи та ще примудряється в її квартирі дати притулок землякам, підтримати, поки ті знайдуть роботу. За ніч бере по 5 євро з людини — так підробляє на земляках. Аня має зв’язок з італійцями, що шукають робітниць. Незабаром приїжджають «купці», вибирають нас за своїми потребами: кому молодих, здорових, щоб невтомно працювали; іншим — підтоптаних і негарних, щоб не спокусити чоловіка, а хто відверто пропонує виконувати домашню роботу і бути коханкою господаря. Я місяць не могла знайти роботу. Дуже прикро, страшно бути непотрібною в чужій країні. Найголовніше — прохарчуватись, продукти ж дуже дорогі там.
— І як же ви переживали ці труднощі
? — запитала я у своєї співрозмовниці.
— Нам дуже допомагає католицька церква, просто рятує від голоду. Ще Папа Римський Іван-Павло ІІ потурбувався про нас, нещасних чужинців. Розпорядився, щоб у кожному мікрорайоні при костелах збудували їдальні, де безкоштовно три рази на день можуть поїсти всі без винятку. І там не запитують, хто ти: японець, румун чи араб. Будь ласка, ось тобі одноразова тарілочка, виделка, серветка і бери собі котлету, салат, макарони… Дають ще пакети, аби бідна людина могла взяти із собою обід чи вечерю. Дають гуманітарну допомогу: одяг, взуття, постіль.
— А як вам працюється?
— Працюю у дуже багатої сеньйори. Її чотириповерховий котедж як музей: оригінали живопису видатних художників, золоті і срібні вироби, знайдені під час археологічних розкопок, килими тощо. Господині 85 років, вона ще гасає на шикарній машині наче гонщик-спортсмен. Про важкий характер сеньйори мене попередила її дочка. Я мобілізувала своє терпіння, там між нами став бар’єр — мова. Треба зварити міністру борщ. Беру ніж, щоб порізати моркву. Сеньйора каже: «Не той!» Беру інший — знову не той. І так з десяток разів. Те ж саме з вибором каструлі — бо набори кухонних речей по 50 штук.
Та ці хороми — моя тюрма. Не можна телефонувати, вийти на вулицю, залишити на потім шматочок хліба. Господиня знайде і викине та ще і сварить — боїться інфекції. Сюди родичі і знайомі не можуть вільно зайти. Двір за кам’яною стіною, ворота можна відкрити, лише набравши відповідний код на щитку. Мені доводилось доглядати за 90-річною італійкою, майже з викрученими поліартритом руками і ногами. Я її мила, годувала з ложки, носила на руках в туалет. Ось як мені працюється! Але я все терплю, бо знаю, що в далекій моїй Україні діти чекають від мене грошей на прожиття.
— Віро Іванівно, якщо важко на одній роботі, можна знайти іншу?
— Можна купити іншу роботу. Так, все продається і купується. Робоче місце коштує 200-500 євро. Та заробітчанин без візи швидко втрачає роботу. Пильна італійська поліція ловить нелегалів, висилає туди, звідки приїхав. Якщо попався вдруге, заарештовують, садять в тюрму, щоб за кілька місяців заробив грошей собі на депортацію. Тож бідні наші незаконники переховуються, тіні своєї бояться. Адже, насамперед, треба віддати позичені на дорогу євро. Немало емігрантів божеволіють, хворіють, вертаються на батьківщину в домовині.
Слухаю ці сумні слова — і гіркі роздуми полонять душу. Чому наші сини і дочки — молоді, беручкі, талановиті шукають роботу за тридев’ять земель у той час, коли родючі наші чорноземи заростають бур’янами. Чому батьківщина-мати стає мачухою для своїх дітей? Коли державні мужі полишать нарешті словоблуддя та візьмуться до справи — побудови нової, заможної України, де кожна людина зможе реалізувати свої здібності.
Марія МЕЛЬНИК
смт Курилівці Вінницької обалсті
Десь в Чернівцях Льоня, Жора чи Юра (звичайно, вони без прізвищ) збирають по 2000-2500 євро та закордонні паспорти, за 2-3 місяці тихенько по телефону оголошують день виїзду (частенько ця дата відкладається). Нарешті комбінатори домовляються і 40 заробітчан сідають в автобуси. Подорож в невідомі краї починається не з привітання, знайомства з гідом, водіями, а з перевірки сумок: будь-які продукти харчування просто викидають, не можна і край. Люди не знають маршруту, міста, де зупиняться. В автобусі є жінка-гід, але вона, як і водії, на запитання пасажирів, кисло скривившись, відповідає: «Не знаю». Вже в Італії ця жінка десь зникає, як роса на сонці.
Люди тремтять від страху, бо ж не мають візи, але ще сподіваються на порядність та доброту водіїв, які потурбуються про них. Ось що розповіла мені моя знайома Віра Іванівна, яка знайшла роботу на Апенінах.
Автобус різко загальмував, і нас приголомшило категоричне: «Вигружайтесь! Швидко! Я ж сказав!» Я підходжу до водія, прошу сказати, де ми перебуваємо. Замість відповіді товстий, плечистий шофер, розмахуючись, швагає сумками мало не в наші голови. А тут, бачу, цигани навколо. Я отямилася, коли згадала, що десь тут він жбурнув і мою торбу. Поки ми шукали свої манатки, автобус від’їхав, водій і не попрощався. Уявляєте наш десант в чужій країні та ще ввечері? Ми обурювалися, кляли, плакали, та марно! Треба було думати, як вийти з цієї халепи. У нас були номери телефонів наших земляків-заробітчан. Я набрала номер, і, о диво, втішив знайомий голос землячки Ані. Вона розтлумачувала, як дістатись до неї. Легко їй сказати! Ми ж мови не знаємо! Але слова запам’ятовуються. Гірка наука. Приїхали до Ані, вона тут доглядає 90-річну італійку, хвору, немічну, задовольняє всі її примхи та ще примудряється в її квартирі дати притулок землякам, підтримати, поки ті знайдуть роботу. За ніч бере по 5 євро з людини — так підробляє на земляках. Аня має зв’язок з італійцями, що шукають робітниць. Незабаром приїжджають «купці», вибирають нас за своїми потребами: кому молодих, здорових, щоб невтомно працювали; іншим — підтоптаних і негарних, щоб не спокусити чоловіка, а хто відверто пропонує виконувати домашню роботу і бути коханкою господаря. Я місяць не могла знайти роботу. Дуже прикро, страшно бути непотрібною в чужій країні. Найголовніше — прохарчуватись, продукти ж дуже дорогі там.
— І як же ви переживали ці труднощі
? — запитала я у своєї співрозмовниці.
— Нам дуже допомагає католицька церква, просто рятує від голоду. Ще Папа Римський Іван-Павло ІІ потурбувався про нас, нещасних чужинців. Розпорядився, щоб у кожному мікрорайоні при костелах збудували їдальні, де безкоштовно три рази на день можуть поїсти всі без винятку. І там не запитують, хто ти: японець, румун чи араб. Будь ласка, ось тобі одноразова тарілочка, виделка, серветка і бери собі котлету, салат, макарони… Дають ще пакети, аби бідна людина могла взяти із собою обід чи вечерю. Дають гуманітарну допомогу: одяг, взуття, постіль.
— А як вам працюється?
— Працюю у дуже багатої сеньйори. Її чотириповерховий котедж як музей: оригінали живопису видатних художників, золоті і срібні вироби, знайдені під час археологічних розкопок, килими тощо. Господині 85 років, вона ще гасає на шикарній машині наче гонщик-спортсмен. Про важкий характер сеньйори мене попередила її дочка. Я мобілізувала своє терпіння, там між нами став бар’єр — мова. Треба зварити міністру борщ. Беру ніж, щоб порізати моркву. Сеньйора каже: «Не той!» Беру інший — знову не той. І так з десяток разів. Те ж саме з вибором каструлі — бо набори кухонних речей по 50 штук.
Та ці хороми — моя тюрма. Не можна телефонувати, вийти на вулицю, залишити на потім шматочок хліба. Господиня знайде і викине та ще і сварить — боїться інфекції. Сюди родичі і знайомі не можуть вільно зайти. Двір за кам’яною стіною, ворота можна відкрити, лише набравши відповідний код на щитку. Мені доводилось доглядати за 90-річною італійкою, майже з викрученими поліартритом руками і ногами. Я її мила, годувала з ложки, носила на руках в туалет. Ось як мені працюється! Але я все терплю, бо знаю, що в далекій моїй Україні діти чекають від мене грошей на прожиття.
— Віро Іванівно, якщо важко на одній роботі, можна знайти іншу?
— Можна купити іншу роботу. Так, все продається і купується. Робоче місце коштує 200-500 євро. Та заробітчанин без візи швидко втрачає роботу. Пильна італійська поліція ловить нелегалів, висилає туди, звідки приїхав. Якщо попався вдруге, заарештовують, садять в тюрму, щоб за кілька місяців заробив грошей собі на депортацію. Тож бідні наші незаконники переховуються, тіні своєї бояться. Адже, насамперед, треба віддати позичені на дорогу євро. Немало емігрантів божеволіють, хворіють, вертаються на батьківщину в домовині.
Слухаю ці сумні слова — і гіркі роздуми полонять душу. Чому наші сини і дочки — молоді, беручкі, талановиті шукають роботу за тридев’ять земель у той час, коли родючі наші чорноземи заростають бур’янами. Чому батьківщина-мати стає мачухою для своїх дітей? Коли державні мужі полишать нарешті словоблуддя та візьмуться до справи — побудови нової, заможної України, де кожна людина зможе реалізувати свої здібності.
Марія МЕЛЬНИК
смт Курилівці Вінницької обалсті