ЧОРНИЙ КІТ У ТЕМНІЙ КІМНАТІ, АБО ЛОГІКА, ЯКУ ВАЖКО ЗБАГНУТИ

Це питання нав’язло в зубах політиків і рядових громадян, воно нудотною патокою спливає з газетних сторінок і радіо- й телепередач, дратуючи всіх і кожного, хто очікує від влади реальних перемін у країні, а не чергових декларативних заяв і запевнень. На цьому нестабільному тлі найприкрішим для переважної більшості українського народу, який віддав свої виборчі симпатії помаранчевим силам, є очевидний факт дріб’язкової вовтузні під час переговорного процесу за участю цих самих помаранчевих сил. Якщо неупереджено простежити в часі хід переговорів щодо створення так званої демократичної коаліції, можна легко вирахувати найактивнішого й найпослідовнішого «вовтузіанта» (нехай буде дозволено такий неологізм). Ним, хоч би як гірко й прикро комусь було визнавати, є ідеологічне ядро і мозковий центр «Нашої України»; партії, яка примудрилася за рекордно короткий часовий відрізок — від кінця 2004 до березня 2006 року — здевальвувати власний авторитет і довіру суспільства, «опустити» власний рейтинг до нещасних 13 відсотків, але яка, маючи у своєму таборі надзвичайно впливову фігуру в особі Президента, все ще заноситься й прагне розпоряджатися політичною погодою в країні. Відкрутімо плівку часу на кілька місяців назад і на прикладі низки показових моментів простежмо логіку поведінки «Нашої України». Ще задовго до визначальної дати 26 березня, але вже коли більш-менш реально окреслювалося коло учасників майбутньої парламентської більшості, саме «нашоукраїнці» виступили з принциповою пропозицією: посада прем’єр-міністра належатиме тій помаранчевій силі, котра здобуде найбільше місць у новій Верховній Раді. Проте щойно стали відомі результати виборів (а на них «Наша Україна» жорстоко й несподівано для себе «пролетіла», як фанера над Парижем) — і дружна команда порошенків-зваричів-безсмертних негайно відмовилася від того, на чому сама ж і наполягала. Вже на другий день після парламентських виборів коаліційна угода між БЮТ, «Нашою Україною» та Соціалістичною партією могла бути підписана. Але замість того «любі друзі» спішно перекваліфікувались у «вовтузіантів». І виплели такого собі ідеологічного личака, що в нього надумали «взути» партнерів і виборців. А щоб не пекти раків за відступництво від власних же пропозицій, «любі друзі» вдалися по допомогу до Президента, який і оприлюднив внутрішній зміст того личака. І весь народ почув, що, мовляв, поділити портфелі — найпростіше; куди важливіше виробити загальну стратегію розвитку держави, узгодити спільні вектори руху вперед, консолідувати зусилля й таке інше. А хто очолить уряд і парламент — діло третє. То був своєрідний сигнал до того, аби легалізувати процес, відомий у футболі як відверте затягування часу. Розпочалася широкомасштабна, розрахована на невизначений час вовтузня довкола вироблення та погодження остаточного тексту майбутньої угоди, яка досі існувала в різних варіантах, запропонованих учасниками переговорів. При цьому Президент (він же — почесний голова «Нашої України») обрав для себе позицію невтручання в перманентний домовлювальний процес, хоча насправді активно на нього впливав. На доказ цього свідчать кілька ініціатив глави держави — от хоч би й така: Віктор Андрійович наполягав, аби обов’язковою умовою створення коаліційної більшості було розв’язання питання про статус вояків УПА. Як мовиться — на городі бузина, а в Києві дядько. Отаке насправді невтручання. Для заспокоєння суспільної думки, збуреної загрозливою бездіяльністю давно обраної, але все ще «не структуризованої» законодавчої гілки влади, витягалися на світ Божий всілякі аргументи, аж до посилань на практику країн розвиненої демократії. От, мовляв, у Німеччині документ про коаліційну більшість тамтешнього Бундестагу налічує аж півтори сотні сторінок, його виписували довго й непросто, отож і нам, ідучи в Європу, треба все зважувати й творити «бомагу» не на кілька місяців — на віки! Спливали дні й тижні, а «вовтузіанти» знай собі зважували та зважували. І дозважувалися до того, що, легко зітхнувши, оголосили: «Все! Нарешті домовилися на 98 відсотків! Залишилися сущі дрібниці». Коли ж перейшли до «дрібниць» — виявилося: в отих злощасних двох відсотках і полягає вся суть переговорів. Бо хоч би скільки навішувалася на вуха обивателя локшина про напружену роботу над узгодженням тексту угоди, ні для кого не становило секрету, що найпринциповішим було і є питання про посади. Навіть більше: що довше тривало те розрекламоване узгодження, то гостріше випирав з переговорного лантуха «портфельний синдром», а на його тлі — відверте небажання «любих друзів» дотримуватися ними ж запропонованого принципу розподілу владних крісел за результатами парламентських виборів. Простіше кажучи, «нашоукраїнці» хіба в найстрашніших снах бачили Юлію Тимошенко на чолі уряду. І в публічних своїх виступах та практичній діяльності поводили себе так, ніби крісло прем’єр-міністра заброньовано за ними принаймні на найближчі п’ять років. Це враження підкріплюється бодай таким спостереженням. Якби «любі друзі» визнавали свою урядову тимчасовість і були готові передати посаду прем’єра представникові більш успішної за наслідками виборів політичної сили (в даному разі БЮТ) — то чи вдавались би вони до таких непопулярних дій, як підвищення цін на комунальні послуги, проїзд на залізничному транспорті тощо? Очевидно, що ні. Радше навпаки: бажаючи залишитися у вдячній пам’яті народу «білими й пухнастими», вони всіляко демонстрували б свою палку відданість «соціальній економіці», а розв’язання туго затягнутих вузлів щасливо для себе переклали б на плечі майбутнього уряду. Нехай би він ухвалював «антинародні» рішення і збільшував тарифи у комунальній сфері. Але ж ні! Президентська кабмінівська команда чинить всупереч здоровому глуздові. Чи навпаки: її глузд якраз і полягає в тому, що вона так або інакше залишиться на капітанському містку урядового крейсера. Або принаймні якомога надовше відтягне термін складання своїх повноважень, а там, гляди, щось якось та й розсмокчеться. «Любі друзі», здається, вже так загралися в закулісні ігрища, так наловчилися тягти час під виглядом перманентних консультацій на коаліційній площині, що й незчулись, як самі себе загнали в глухий кут. Катастрофічно спливав час, визначений законом для створення парламентської більшості, а її народження від дня до дня опинялося чимраз під більшою загрозою. І тоді «нашоукраїнці» вирішили поставити переговорний процес, як кажуть у народі» «на попа». Іншими словами — пошукати у всьому винного стрілочника десь на стороні, поза табором своєї партії і виставити його як першопричину зриву переговорного процесу. А позаяк у їхньому стані трапилось якесь неузгодження в розподілі ролей і реплік, то почався справжній театр абсурду. У суботу, 10 червня, у своєму традиційному радіозверненні Президент України визнав, що всі підстави для претензій на посаду прем’єр-міністра має сила, яка з-поміж коаліціантів заручилася на виборах найбільшою підтримкою електорату. Навіть більше: Віктор Ющенко наділив майбутнього керівника уряду відповідальністю за створення коаліції. Але не минуло й двох днів, як політрада «Нашої України», наразившись на принципову позицію Олександра Мороза щодо розподілу посад і портфелів по всій горизонталі й вертикалі системи влади (а не виключно щодо посади спікера!), з якоюсь дивовижно-телячою радістю заявила: «Подальший хід переговорів з формування коаліції є безперспективним». І тут же скропила сказане крокодилячими слізьми: «Наша Україна висловлює жаль, що особисті амбіції лідера соціалістів зруйнували переговори зі створення коаліції». Звернімо увагу на дату і саме формулювання. Заява «любих друзів» з’явилася в понеділок, 12 червня, за два дні до початку сесії Верховної Ради, який уже двічі переносився задля остаточного «утрясання» всіх непогодженостей між учасниками коаліції. А щодо формулювання, то можна тільки уявити, які «інтелектуали» зібралися в політраді «Нашої України», якщо вони не розуміють усієї недоречності й недолугості слова «безперспективний» у контексті ситуації, яка склалася. А хіба у них залишилася бодай мізерна часова перспектива для довершення того, що вони успішно торпедували до того протягом 80 днів? Чи, може, вони вбачають перспективу української демократії в об’єднанні з Партією регіонів, яку ще два роки тому самі ж називали бандитською силою? То де ж вони сьогодні бачать ту перспективу, як не у спілці з БЮТівцями й соціалістами? Певно, й самі того не знають. Треба було бачити їхню повну розгубленість, коли 14 червня, промовляючи з трибуни Верховної Ради, О. Мороз відмовився від претензій на посаду спікера. Очевидно, такий крок дався цьому справді амбітному чоловікові не легко. Але він зробив його в ім’я збереження перспективи для України і тим вивищився над політиканами. У відповідь голова політради «Нашої України» Роман Безсмертний «запузирив» чергове науковоподібне словоблудіє, де всі слова були красиві й правильні, але якоїсь конкретики й конструктивного начала в собі не несли. А що ж «батько нації» — всенародний Президент Віктор Андрійович? Та що ж… Здійснює зарубіжні вояжі, прорубує для України двері в Європу, замріяно дивиться в заобрійну далечінь, виглядаючи звідти щасливої долі для рідного народу. А в самій країні його присутності майже не помітно. Три місяці після виборів парламент не може приступити до роботи і призначити новий уряд (і це, за оцінками фахівців, в умовах реальної загрози обвальної економічної кризи!) — а Президент каже, що немає причин для хвилювання, бо норми Конституції не порушуються. Через Південь і Схід України прокотилася руйнівна для консолідації нації хвиля мовно-регіонального сепаратизму — глава держави киває на Генеральну прокуратуру, яка має дати правову оцінку. У пресі з’являється скандальний матеріал про керівництво Служби безпеки України, під чиєю орудою те відомство перетворилося на джерело небезпеки для національних інтересів молодої держави, — Ющенко з учнівською ретельністю канцеляриста перекладає справу на плечі держсекретаря Олега Рибачука. Чинний прем’єр знімає з роботи успішного, але невгодного йому голову обласної держадміністрації з формулюванням «так треба!» — гарант Конституції й вухом не веде. До Президента масово йдуть звернення цілих груп відомих та авторитетних у нас і в світі діячів культури, науки, інших сфер суспільного буття з вимогою втрутитися в перебіг тих чи інших подій задля відновлення правди й справедливості — і на жодне з тих звернень немає анінайменшого реагування. То є в цій країні найвища посадова особа — чи є тільки імітація її номінальної присутності? Колись давно в Московії був цар, якого народ прозвав «тішайшим». Тоді від його імені в північній стороні фактично правили бояри. Втім, історичні аналогії — річ невдячна, то й ми не надаватимемо їм якоїсь ваги. А вернімося до чорного кота. Точніше — пригадаймо один психологічний тест, запропонований свого часу великим китайцем Конфуцієм: «Чи можна в абсолютно темній кімнаті впіймати чорного кота, якщо його там немає?» Прикладаючи східну мудрість до нашого сьогоднішнього становища, можна переакцентувати запитання таким чином: чи можна знайти якусь логіку в діях «вовтузіантів»-«нашоукраїнців», якщо вона у них і не квартирувала? Відповідь, на відміну від Конфуцієвого тесту, очевидна: можна! Але ця логіка увіч іде всупереч із сподіваннями мільйонів українців, яким глибоко в печінці сидять підкилимні ігри політиканів, що пропхались у владу з метою вдоволення особистого гонору та кланово-корпоративних матеріальних інтересів. Якщо у країні найближчим часом нічого не зміниться на користь простої людини, то можна діждати дня, коли суспільна свідомість почне ностальгувати за часами Леоніда Кучми (в усякому разі тоді народ хоч знав, хто такі бандити і де їхнє законне місце). І вся провина за це ляже на «любих друзів». А може, так воно кимось і задумано?.. Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ