ЧИ НАСТАНЕ СУДНИЙ ЧАС ДЛЯ СУДОВОЇ ГІЛКИ ВЛАДИ ?!..

Йдеться про реалістично-негативну оцінку Президентом України В.Ющенком діяльності нашої судової гілки влади і про хворобливу, зі стандартними посиланнями на свою винятковість, реакцію керівної верхівки цієї надважливої владної гілки. Щоб не бути голослівним у цьому питанні і дати можливість ознайомитись з ним тим, хто ще до кінця не зрозумів суті проблеми, зацитую відповідні рядки заяви Ради суддів України, опублікованої в газеті «Голос України» від 6 червня 2006 року: «Президент України В.Ющенко 25 травня 2006 року на відкритті першої сесії Верховної Ради України заявив, що глибока корумпованість судів, на його думку, є критичною, глибинною загрозою національній безпеці України, а також зазначив, що викривлене сприйняття судової незалежності переросло у суддівське свавілля… Рада суддів України не сприймає подібних оцінок… і вважає, що зазначена позиція вищих посадових осіб держави і публічне проголошення ними заяв, у яких поодинокі негативні факти узагальнюються і поширюються на весь суддівський корпус, заяв, котрі ображають суддів України і завдають шкоди їх честі та гідності, не сприяє існуванню неупередженого судочинства…» Цією цитатою з заяви керівної верхівки суддівського корпусу (а я певен, що порядні судді до цієї заяви не причетні) ілюструється як серйозна стурбованість Президента станом справ в судах, так і намагання судових чільників сховатися від відповідальності за ганебний стан справ за стандартними твердженнями про власну недоторканість та «поодинокість негативних фактів». Але ж прикладів ганебності суддівського свавілля і деспотизму безліч. Мені, як автору книги «Чи буде судний час для судової гілки влади ?» (Київ, 2005), особливо пече надія, що може цей «судний час» таки справді почнеться… Одначе є небезпека в тому, що добрі наміри можуть захлинутись, бо зрештою «кадри вирішують все», а в нас до суддівських кадрів ставлення специфічне. Для початку — подаю приклад з кар’єрним зростанням Н.Фадєєвої. Ніна Миколаївна Фадєєва у перші роки української державності, будучи суддею Радянського райсуду м.Києва, сфальшувала (на догоду вищестоящим - дивись мою книгу «Мафия элитная», Київ, 1997) розгляд позовної заяви про плагіатні справи в академічному середовищі і була підвищена до заступника голови суду. Оскільки ж справа про плагіат двічі розглядалась на всіх трьох рівнях нашої судової системи і була відповідна потреба у судового начальства у використанні Н.Фадєєвої у фальшуванні судових експертиз та неправдивих рішень, то за заслуги її обрали довічним суддею і невдовзі призначили головою найцентральнішого в країні Старокиївського райсуду м.Києва. Як відомо, на цьому посту Фадєєва слухняно виконувала вказівки зверху, а коли обсяг очевидного беззаконня в керованому нею суді перевищив всі пристойні норми (до речі, і в означеній вище моїй книзі «Чи буде судний час..» йдеться про фальшування нашого з екс-народним депутатом М.Горбатюком позову про захист честі і гідності українців та України в фадєєвському суді), то Ніну Миколаївну перевели до новоствореного Вищого господарського суду і навіть (з поваги чи що ?) доручили вести перший серйозний розгляд справи в цьому суді. Нині ж подейкують, що Н.Фадєєва — кандидат на обрання Верховною Радою України в члени Конституційного Суду. Так куються слухняні суддівські кадри вищого рівня! Так і живемо… Тому висловлена вище оцінка Президентом В.Ющенком стану справ в нашому судочинстві безперечно справедлива і обнадіює… Одначе виникає все те ж питання про «кадри, які вирішують все». Я можу дещо про них розповісти, бо знаю як вирішувались в Цивільній Колегії Верховного Суду України справи, до яких я причетний: це кілька справ, роглянутих ще за життя П.І.Шевчука і кілька касаційних справ, поданих в останні три роки. Моє знайомство з роботою суддів цієї колегії почалося ще в останні радянські роки, коли судді Київського міського суду А.Ярема, В.Барсукова та П.Панталієнко (за завданням адміністративного відділу ЦК КПУ) фальшували мої апеляції (на судові розгляди позовів про плагіат академіків та про захист від них честі і гідності) і за «заслуги» переводились до Верховного Суду України. Першим підвищили А.Ярему, який головував в трійках. Згодом він зайняв керівне крісло в Цивільній колегії ВСУ, і з його подачі призначались трійки суддів для розгляду моїх касаційних скарг стосовно авторських та інших прав з незмінним завданням «відмовити». Виконували ці «завдання» з очевидним порушенням логіки та закону, крім В.Барсукової, ще й В.Кривенко (багаторічний голова Ради суддів України) і І.Самсін (нинішній голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів) та інші. Якщо перерахувати всіх, то буде не менше половини складу Цивільної колегії ВСУ. Про все це написано, крім означених вище моїх книг, ще й в брошурі «Чи буде захист в Україні честі і гідності Українців» (Київ, 2001). Всі ці друковані матеріали надсилались в достатній кількості до Верховного Суду України. Зауважень чи, тим більше, викликів до суду за несхвальні мої оцінки про згаданих тут і незгаданих служителів Феміди мені не було… Не можу ж я всерйоз сприймати нібито безадресний заклик найвищого судочинця В.Маляренка (шанувателя, як він писав, Т.Г.Шевченка): «Не говори плохого никому, если не враг ты счастья своему». Або ще відвертіше, якщо, розглядаючи стан судових справ, цей Голова Верховного Суду України закликав до такого: «Всем, кто не знает, я скажу по чести: язык карают с головою вместе. Сдержи язык свой, голову жалея, чем он смирнее, тем она целее». Такі суворі попередження і батьківські поради найвищого судового голови, вочевидь, «прикрашають» борця за справедливість судових рішень, і, безумовно, вони сприяли вкоріненню в наших судах страху за суддівське свавілля та деспотизм, про які говорив Президент В.Ющенко, виступаючи на відкритті сесії Верховної ради України. А я, забувши пораду, що треба тримати язика за зубами, звернувся до В.Маляренка за допомогою у вирішенні судових справ, які мають суттєве значення для України і українців. Це звернення опубліковано в названій вище книзі 2005 року. В зверненні йшлося про бузинське паплюження імені і творів славетного Т.Г. Шевченка і про фальшування позову на його захист Подільським районним та Апеляційним судами Києва. Відповіді від високого шанувальника Т.Г. Шевченка не надійшло, крім відписки з канцелярії не по суті цієї справи та інших. Йшлося також про справу пограбування біля 10 тисяч українських сімей: Кабінет міністрів і Фонд «Взаєморозуміння і примирення» відмовились виплатити німецькі марки, визначені за угодою з ФРН всім живим на січень 1993 року українським остарбайтерам. Ці марки не були виплачені нащадкам померлих в 1993 році (після угоди з ФРН) остарбайтерам під нелюдським приводом, що вони не дожили до дати створення названого Фонду (це зробили чиновники, незважаючи на те, що Л.Кучма як прем’єр-міністр не підписував такого ганебного рішення. За нього це зробив в листопаді 1993 року «друг» українців Звягільський). Суддя М.Замковенко прийняв з цього питання позитивне для людей рішення і Київський міський суд його підтвердив, а Цивільна колегія ВСУ вже вдруге, фальшуючи обставини справи, з подачі згаданих вище Барсукової та Яреми (моїх «опікунів») відмовила виплатити копійки тисячам українських родин. Дивно, що невиплачена сума німецьких марок (це біля чотирьох мільйонів) приблизно збігається з тими чотирма мільйонами марок, про які йшлося в німецькому суді як про вкрадені кошти остарбайтерів, за які винуватець відсидів в ФРН строк і недавно повернувся в Україну з претензіями поновити його на попередній посаді. Але ж німецькі марки були вкрадені після того, як їх не виплатили сім’ям померлих, тобто вкрадені з вини чи за сприяння чиновників! А цивілісти ВСУ (Ярема, Барсукова та інші) приймають абсурдні, протиправні рішення чи то з поваги до Звягільського, чи то ще з якоїсь «причини»… Це не всі з моїх претензій до високих суддів з ВСУ приводу неналежного розгляду касаційних скарг, але й наведеного тут, вважаю, достатньо, щоб бути переконаним в справедливості оцінки Президентом стану справ в наших судах. І як можна, як вистачає нахабства керівникам нашої судової гілки влади, ховаючись за підписом «Рада суддів України» та посилаючись навіть на «честь і гідність», заявляти, що негативні факти «поодинокі» і що вони, мовляв, «узагальнюються» безпідставно?!.. Та одного придушення суддівською верхівкою офіційного виступу (демаршу, бунту, називайте як хочете — все буде вірно !) судді Юрія Василенка проти кучмівської сваволі – достатньо, щоб корумповану суддівську верхівку відправити щонайменше на пенсію !.. А всі ж функціонери, причетні до «справи» Ю.Василенка, все ще залишаються на своїх постах (!), ніхто з них не подав у відставку добровільно. І тут я не втримаюсь, щоб не згадати, що за кілька днів до виступу Ю.Василенка я подав позов проти Судової палати Верховного Суду України в цивільних справах (допекло, як це видно з наведених і не всіх наведених вище фактів про сваволю судової верхівки у справах, якими я займався). Цей мій позов не набув такого широкого розголосу, як справа Ю.Василенка. Лише газети «Юридическая практика» та «Українська газета» написали про те, що був розгляд справи в Печерському районному та Апеляційному судах Києва. Але ж сам Голова ВСУ В.Маляренко, мабуть, захвилювався, щоб не поширилась епідемія судових позовів проти державних чільників, особисто прислав представника до Печерського суду для ознайомлення зі справою. Її, ясна річ, прикрили тихенько, протиправно, так, як протизаконно повелись і зі справою Ю.Василенка. Або ще про ганебні дії найвищих керівників судової гілки влади, які стосувались мого позову про захист честі і гідності українців. Позов під тиском зверху, з порушенням ЦПК, доручили розглядати відомій українофобці І.Саприкіній в Святошинському суді м.Києва. Її протизаконне рішення по цій справі було скасоване Київським міським судом. Одначе сама суддя, а не відповідачі (!), звернулась зі скаргою безпосередньо до знайомого їй керівництва ВСУ (такі дії судді вважаються неетичними) і ухвала Київського міськсуду була скасована, а паплюження українців та України відповідачами навіть посилилось. В своєму зверненні в грудні 2004 року до Голови ВСУ В.Маляренка я нагадав про цей неетичний крок І.Саприкіної з надією на якусь оцінку дій цієї судді з його боку, бо якраз перед цим В.Маляренко різко засудив в пресі подібне. Натомість Саприкіній дозволили знущатись в українофобському стилі над газетою «Сільські вісті» в Шевченківському суді м.Києва (куди її перевели зі Святошинського райсуду, доручивши — під тиском зверху — розглядати справу за її «спеціальністю», тобто діяти проти українців і України), а невдовзі вона була підвищена до заступника голови суду (незважаючи на те, що її рішення стосовно «Сільських вістей» було скасоване). Невже таке службове підвищення хронічної українофобки пройшло повз вуха судових начальників, конкретніше – повз В.Маляренка і А.Яреми ?! А схвалення українофобства — це ж найганебніший злочин проти України!.. То в чім же неправий Президент В.Ющенко, коли констатує глибинну загрозу національній безпеці України в діях частини суддівського корпусу, включно з його керівництвом?!.. Наведені вище факти — результат лише побіжної моєї участі в судовому захисті українців. Не будучи працівником системи судочинства чи практикуючим юристом, я лише зрідка (як кажуть не від хорошого життя) брав участь в заходах захисту наших громадянських прав в судах. Одначе й при такому епізодичному спостереженні за діяльністю судових органів у мене накопичилось достатньо матеріалу для переконання в тому, що наша судова система загрозливо неблагополучна і потребує суттєвої перебудови і очищення. Без допомоги інших гілок влади, ЗМІ і громадських організацій здорові сили суддівського корпусу України не зможуть перебороти організовану за принципом кругової поруки керівну верхівку судової гілки влади, по-перше корумповані представники цієї верхівки витісняють зі свого середовища (не обов’язково на гіршу посаду) колег, які відмовляються діяти за корупційними правилами (в своїй книзі «Мафия элитная» я навів приклад того, як зі складу Цивільної колегії ВСУ був відряджений в члени Конституційного Суду суддя М.Савенко, котрий, головуючи в трійці, при розгляді питання про плагіат в Академії наук України зайняв принципову позицію, зірвавши тим самим підготовлене рішення в інтересах плагіатників). По-друге, поповнюють свої ряди слухняними, скомпрометованими неправедними рішеннями представниками з апеляційних чи інших судів. Яскравий приклад — суддівство вже згаданої плагіатної справи суддею Л.Охрімчук в Київському міському суді. Коли цю справу після Фадєєвої (рішення якої було скасоване Київміськсудом) доручили їй розглядати у першій інстанції, то Людмила Іванівна експертизу доручила солідній установі — Інституту судових експертиз, що відмовлялась зробити Н.Фадєєва, і списані тексти особисто звіряла в судових засіданнях… Одначе, коли справа дійшла до рішення, то Людмила Іванівна здалась: вважаю її примусили повторити сфальшоване Фадєєвою рішення у справі, хоч воно і було скасоване. За цю свою слабкість Охрімчук була невдовзі винагороджена: її призначили заступником голови Київського апеляційного суду, а нині вона вже в складі палати ВСУ. Цей приклад зразок того, як на одній і тій же плагіатній справі (вона стосувалась реноме Академії наук, а отже — Патона (!), тому й намагались її замовчати) дві названі вище жіночки зробили кар’єру. Фадєєву могли забалотувати у Верховній Раді України. Однак до моменту її обрання вже було готовим позитивне для плагіатників рішення Людмили Охрімчук (фактично переписала рішення Фадєєвої) і така ж позитивна ухвала ВСУ. І Ніна Миколаївна у своїх відповідях настирним депутатам ВРУ, які знали історію розгляду цієї плагіатної справи, «гордо» відповідала: «Які до мене претензії?! Мої дії виправдані позитивними рішеннями Київміськсуду і Верховного суду України !!!» Так кувались кадри під доглядом А.Яреми, бо ним же було започатковане фальшування розгляду плагіатної справи, продовжене у ВСУ В.Барсуковою, знов таки під наглядом А.Яреми. Мабуть, це не поодинокий приклад «вирощування» потрібних кадрів для наших найвищих судових інстанцій… Тож не дивуймося, що наші суди корумповані. На закінчення скажу, що я переконаний (маючи конкретні позитивні факти), що основна маса суддівського корпусу це чесні громадяни України і не їхня провина, що в начальники над суддями потрапляють справжні корупціонери. Викурити їх з керівних крісел можна шляхом всенародних виборів суддів, а не призначенням їхньою волею інших владних гілок; шляхом широкого впровадження судів присяжних, шляхом прозорості в діях кваліфікаційних комісій. Василь КУЗЬМЕНКО, учасник ВВВ, професор, член НСЖУ