Це був чи не єдиний прецедент, коли в Україні хотіли створити систему обов’язкового приватного медичного страхування. Причому умови гри в кожної страхової компанії були різними.
У переважній більшості країн світу, де існує система соціального медичного страхування, його забезпечують державні, квазі-державні або напівдержавні страхові фонди, які є неприбутковими, некомерційними організаціями і які виконують делеговані законом функції страхування. Таких фондів чимало. Наприклад, у Німеччині їх понад 260, але всі вони мають статус некомерційних самоврядних організацій. Вони не ставлять за мету отримання прибутку. Дехто вважає, що велика кількість страхових фондів сприяє конкуренції. Проте переважна більшість країн схиляється до того, що краще мати одне потужне джерело фінансування.
На думку українського директора Проекту ЄС «Фінансування і управління в сфері здоров’я України, Києва та ряду областей» Володимира Рудого, страхову медицину не можна запроваджувати тоді, коли існує великий податковий тиск на роботодавця і працівника. Прикро, що відрахування внесків із заробітної плати в Україні є чи не найбільшим у Європі. Важливим компонентом є прозорість збору податків. Власне, від цього залежатиме наповнення фонду медичного страхування. Не слід забувати й про те, що в нас до 60 відсотків економіки працює в «тіні».
Не можна запроваджувати медичне обов’язкове страхування як основну стратегію механізму оплати медичних послуг у державі, коли немає відповідних фахівців — менеджерів, економістів, юристів, бухгалтерів, які б працювали в нових умовах, вважає Володимир Рудий. Важливо мати й досвід роботи.
Треба переходити до інших методів оплати в закладах охорони здоров’я, переконаний фахівець. Ми сьогодні платимо зарплатню фактично за робочий час, безвідносно до того, як людина працює — гірше чи краще. А потрібна система. Крім того, люди мають змінити менталітет і ставлення до роботи.
Отже, протягом 4-5 років Україна повинна відпрацювати нові механізми, тобто підготувати систему охорони здоров’я для запровадження обов’язкового медичного страхування. І головним при цьому є те, що необхідно чітко визначити пакет державних гарантій медичної допомоги, яка надаватиметься за державні кошти.
Важливо й взяти до уваги ставлення населення до впровадження страхової системи в сфері охорони здоров’я. За результатами загальнонаціонального опитування (участь узяло понад дві тисячі респондентів), проведеного на замовлення Українського освітнього центру реформ Фондом «Демократичні ініціативи», 39,3 відсотка наших громадян знають, що таке страхова медицина, 50,2 відсотка — дещо чули, але конкретно відповісти не змогли. Решта не знала нічого. Згодні сплачувати медичну страховку (в середньому 27 гривень на місяць), аби мати якісні медичні послуги, 41,8 відсотка опитаних, 42,4 — не згодні, інші не визначилися. З тих, хто не готовий платити за страхову медицину, 30,5 відсотка респондентів не мають на це коштів, 50,1 — не вірять, що їм будуть надані якісні послуги, 12,1 — вважають, що краще платити безпосередньо лікарю, майже 5 відсотків — взагалі не хворіють, решті опитаних було важко щось сказати.
Тож які вигоди отримають пересічні громадяни від страхової медицини? На думку Володимира Рудого, насамперед підвищення якості медичної допомоги, справедливості, рівності, а також доступності. Тобто, коли медичне страхування спиратиметься на принципи соціального медичного страхування, люди отримають чітко окреслені гарантії. Потрібен визначений пакет послуг: безкоштовні, повністю оплачувані, частково платні.
А самі медики зацікавлені в реформуванні своєї галузі? Володимиру Рудому відомі різні думки з цього приводу. Ті лікарі, які мають «ліві» доходи, не зацікавлені, бо вони втратять можливість отримувати такі доходи. Але переважна більшість бажає змін. Тут важливо проводити роз’яснювальну роботу, бо деякі лікарі не знають, що таке реформа. Треба пояснювати, що конкретно отримає кожна сторона, — держава, медики, пацієнти.
Воднораз і приватна медицина має право на існування. Кожна людина її сприймає по-своєму. Але від однієї аксіоми ще не відходив ніхто: кожен громадянин має право на гарантовану державою допомогу, яка відповідає певним стандартам, розподіляється рівно і справедливо, тобто є доступною для кожного. В будь-якій цивілізованій країні основну відповідальність за організацію медичного обслуговування має нести держава. Це різновид соціального блага.
У переважній більшості країн світу, де існує система соціального медичного страхування, його забезпечують державні, квазі-державні або напівдержавні страхові фонди, які є неприбутковими, некомерційними організаціями і які виконують делеговані законом функції страхування. Таких фондів чимало. Наприклад, у Німеччині їх понад 260, але всі вони мають статус некомерційних самоврядних організацій. Вони не ставлять за мету отримання прибутку. Дехто вважає, що велика кількість страхових фондів сприяє конкуренції. Проте переважна більшість країн схиляється до того, що краще мати одне потужне джерело фінансування.
На думку українського директора Проекту ЄС «Фінансування і управління в сфері здоров’я України, Києва та ряду областей» Володимира Рудого, страхову медицину не можна запроваджувати тоді, коли існує великий податковий тиск на роботодавця і працівника. Прикро, що відрахування внесків із заробітної плати в Україні є чи не найбільшим у Європі. Важливим компонентом є прозорість збору податків. Власне, від цього залежатиме наповнення фонду медичного страхування. Не слід забувати й про те, що в нас до 60 відсотків економіки працює в «тіні».
Не можна запроваджувати медичне обов’язкове страхування як основну стратегію механізму оплати медичних послуг у державі, коли немає відповідних фахівців — менеджерів, економістів, юристів, бухгалтерів, які б працювали в нових умовах, вважає Володимир Рудий. Важливо мати й досвід роботи.
Треба переходити до інших методів оплати в закладах охорони здоров’я, переконаний фахівець. Ми сьогодні платимо зарплатню фактично за робочий час, безвідносно до того, як людина працює — гірше чи краще. А потрібна система. Крім того, люди мають змінити менталітет і ставлення до роботи.
Отже, протягом 4-5 років Україна повинна відпрацювати нові механізми, тобто підготувати систему охорони здоров’я для запровадження обов’язкового медичного страхування. І головним при цьому є те, що необхідно чітко визначити пакет державних гарантій медичної допомоги, яка надаватиметься за державні кошти.
Важливо й взяти до уваги ставлення населення до впровадження страхової системи в сфері охорони здоров’я. За результатами загальнонаціонального опитування (участь узяло понад дві тисячі респондентів), проведеного на замовлення Українського освітнього центру реформ Фондом «Демократичні ініціативи», 39,3 відсотка наших громадян знають, що таке страхова медицина, 50,2 відсотка — дещо чули, але конкретно відповісти не змогли. Решта не знала нічого. Згодні сплачувати медичну страховку (в середньому 27 гривень на місяць), аби мати якісні медичні послуги, 41,8 відсотка опитаних, 42,4 — не згодні, інші не визначилися. З тих, хто не готовий платити за страхову медицину, 30,5 відсотка респондентів не мають на це коштів, 50,1 — не вірять, що їм будуть надані якісні послуги, 12,1 — вважають, що краще платити безпосередньо лікарю, майже 5 відсотків — взагалі не хворіють, решті опитаних було важко щось сказати.
Тож які вигоди отримають пересічні громадяни від страхової медицини? На думку Володимира Рудого, насамперед підвищення якості медичної допомоги, справедливості, рівності, а також доступності. Тобто, коли медичне страхування спиратиметься на принципи соціального медичного страхування, люди отримають чітко окреслені гарантії. Потрібен визначений пакет послуг: безкоштовні, повністю оплачувані, частково платні.
А самі медики зацікавлені в реформуванні своєї галузі? Володимиру Рудому відомі різні думки з цього приводу. Ті лікарі, які мають «ліві» доходи, не зацікавлені, бо вони втратять можливість отримувати такі доходи. Але переважна більшість бажає змін. Тут важливо проводити роз’яснювальну роботу, бо деякі лікарі не знають, що таке реформа. Треба пояснювати, що конкретно отримає кожна сторона, — держава, медики, пацієнти.
Воднораз і приватна медицина має право на існування. Кожна людина її сприймає по-своєму. Але від однієї аксіоми ще не відходив ніхто: кожен громадянин має право на гарантовану державою допомогу, яка відповідає певним стандартам, розподіляється рівно і справедливо, тобто є доступною для кожного. В будь-якій цивілізованій країні основну відповідальність за організацію медичного обслуговування має нести держава. Це різновид соціального блага.