ТУГА ЗА ЕРОЮ ХЛІБА І СЛОВА

          Обиватель аж захлинається, тоне у морі бруду і блуду. Поет все це бачить, і нам, зомбованим і хворим на духовні сухоти, дорікає:

          Справді, все святе скаламутили, замулили. Кругом пітьма — духовна й моральна. Як нам далі бути? І поет закликає нас вирватися з цього мороку, з жовтого царства на волю, стати обличчям до сонця, до неба, аби хоч на мить відчути себе людиною. Відчути, як

          Це рядки з вірша «Сльоза». Гарно, зі щемом сказано. Але стає ще щемніше від того, що батьківські пороги руйнують не тільки час, а й наші очманілі політичні авантюрники. Господи, скільки вони лиха й зла посіяли на нашій землі! І поет це бачить, і карає таких паскудників, словом:

          Гніту багато. І світ наш не налаштований на добро. Добро почали міряти мільярдами, мільйонами... А це — збочення, занепад! І хоча добро — невидима річ, але коли воно є, то, мов повів теплий вітру, зігріває наші душі; тоді легко дихається, мріється, людина до людини всміхається, простягає їй руку... Людина не стомлюється, радіє життю і йде в храм, про що нам розповідає поет у вірші «Молитва», аби там схилити голову перед Господом Богом нашим і проказати молитву, бо в цей світ ми прийшли не помирати, а жити.
          Чомусь я поетів прирівнюю до синоптиків. Тільки ви не кажіть, що ті й ті брешуть. Дурниці! Одні нам щоденно розказують про кліматичні зміни в атмосфері й на землі, інші — про клімат в людських душах, серцях і помислах. А втішного мало. Збайдужіли люди. У сон духовний поринули. Бачимо людські страждання та спокійно проходимо повз них. Совість не мучить нас. Її нема, — випарувалася! І хоч кажуть, що тепер усі плачуть, але ніде не бачиш сліз. Люди душами плачуть. Душі — безслізні! Їм потрібне милосердя і співчуття. А його немає. От і виходить: одним з пельки преться, а інші скоринку шукають. Коли таке бачить поет, вірю, що в нього від болю і жалю стискається серце. Послухайте:

          Та це — півкартини: на той хліб, що на смітнику, як пише поет, зориться і собака, але соромиться підійти, бо там уже бомж хазяйнує. Аж увечері й собака знаходить собі скибочку хліба. Як гірко! Але й учора не було краще. Ми завжди тремтіли за ту скибочку. Коли ж нас у 1932-1933 роках пограбували — забрали бандити увесь хліб, — мільйони людей убила голодна смерть. І поет, ніби чуючи наближення нової катастрофи, застерігає:

          Ні, нам треба не мовчати — а кричати, бити у дзвони земні й небесні, аби нас почули. Ми скотилися за межу неможливого. Ми на своїй землі звели пекло. Духовний гніт і фізичні страждання стають нестерпними. Смертельним павутинням обплутали нас. Не вірите мені? Повірте поетові:

          Це строфи з вірша «Вина», де поетом правдиво змальовано нашу бідність і злидні, котрі притлумлюють людську гідність. Нужденна людина — завжди безпорадна, беззахисна, її можна кривдити, зневажати, довіку тримати в ярмі... А далі збентежена душа поета проголошує:

          Хтось, може, прочитавши такі тексти, зітхне: прозаїчний стогін! Ні, це поезія! І хоча фарби згущені, темні, але вони допомагають нам бачити час, відчувати нагромадження чогось страдницького, важкого й невтішного. Розумію: такі речі не лоскотатимуть пещені емоції. Та уявімо собі: аби автор на сумній сцені життя затягнув солодким голосом, то чи стало б нам від того легше? Правда колюча, її завжди боялися й знали, але жити без неї неможливо.
          Важко й нині поетам. Якщо вони не депутати, то їх ніхто й не бачить. І нікого не цікавить: живуть вони чи існують на білому світі? Книги їхні не видають, не цінують працю, — сучасні кагановичі зневажили, упослідили творчий дух. Люди, хоч ви шануйте одержимих, бо вони наша совість і світло.
          У вірші Миколи Славинського «Сова» я натрапив на один рядочок: «Хто скаже тут, що буде з нами?..» Справді: що буде з нами? Тлін чи воскові фігури для музеїв? Аби на це відповісти, слід кожному зазирнути в свою душу. Та люди бояться таке робити, бо там порожнеча — страшна, — від якої хочеться втекти. А куди? Від самого себе ніде подітися. Не допоможуть і найпрудкіші іномарки, і в багатоповерхових палацах не сховатися від себе. Схову нема. Є життя і жахні його колізії, повз які ми спокійно проходимо, вдаємо, ніби з нами все гаразд. Ні, не гаразд! Поет, у двовірші «Діти» з шести рядків, мовби прохає нас скинути з облич маски і глянути нашому лихові в очі. Коли читав ті рядки — плакати хотілося.

1
Дитя Господнє — олігофрен —
Щасливо зоріє на світ
Очима вкраїнськими.

2
Ніхто не знає.
Як плаче Бог,
Коли ґвалтують немовля.

          Гірко й невтішно, що Бог плаче, а ми, грішники, сміємося і губимо самі себе. Ми, мов одуріли, шалено шукаємо дешевих насолод і «приперчуємо» їх наркотою та алкоголем. А в житті все так пов’язано, що нічого даремно не проходить. За все доведеться розплачуватися, як не сьогодні — то завтра. Адже духовна патологія породжує фізичну. Блуд — як велике лихо — зашморгом висить на наших шиях. А ми не каємося, не просимо у Бога прощення, аби хоч трішечки розвіявся оцей ядучий дим життя, в якому задихаємося і гинемо, водночас ще й безневинних немовлят з «українськими очима» прирікаємо на страждання і муки.
          Книжечка Миколи Славинського «Світова вдова» така маленька, ніби ота казкова рукавичка. А скільки в ній вмістилося добрих помислів, жадань, мрій, переживань і болю. Плин нашого життя не вічний. І коли поет пише про невідворотність вічності, то він її розуміє, він з нею розмовляє:

          Віночки інтимної поезії поета, хоча й зблискують сумом, але її хочеться читати, бо вона зіткана з правдивого болю й тривог. Тоді й сам на білий світ дивишся печальними очима і бачиш, ніби жахна ріка Стікс вирвалася з підземного царства і нестримно розливається по нашій планеті. Горя й суму у людських серцях багато. Але сум — це не ґандж. Біблія каже: «Смуток кращий від сміху, бо при обличчі сумному добре серце».
          Читаючи поетичні тексти, інколи відчуваєш, що в душі поета залишилося більше, ніж він виклав на папір. Та головний сенс його поезій у тім, що в багатьох віршах знаходимо своєрідні філософські вкраплення. Така, скажімо, інкрустація творів, може, не стільки сприяла їхній поетизації, але наповнила їх ваговитим і значимим змістом.
          Вірші легко читати, вони короткі за формою, але багаті на сповідальні розмисли про наше тривожне буття.