«ТРИПІЛЬЦІ І НИНІ ЖИВУТЬ В УКРАЇНІ»

А ним виявився 36-річний симпатичний, дуже інтелігентний молодик, який геть чисто зруйнував мій стереотип образу «пана-професора». Виявилося, що він наймолодший в Україні доктор гуманітарних наук, у коло інтересів якого входила наша прабатьківщина Трипілля. — Чому таке зацікавлення саме трипільською культурою? — Це був мій свідомий вибір. Я закінчив спеціалізовану фізико-математичну школу, здобував на олімпіадах перші місця як хімік. Але щось мене тягнуло до культури, до глибин духовності. І я, на подив усім, покинув хімію і вступив на відділення української мови та літератури Київського університету імені Т. Шевченка. Це рішення тоді не приносило жодних дивідендів, навпаки, українські філологи вважалися неблагонадійними, тому ми були навіть дещо залякані. Але я пам’ятаю, як студенти першого курсу підпільно відзначали 300-річчя гетьманства Івана Мазепи. Це було відчуття якоїсь романтики, смаку чогось забороненого. А потім я зрозумів, що мова зберігає глибини духовності, якісь стародавні знання про світ, що оточує нас. Ось так я став мовознавцем. Моя кандидатська дисертація була присвячена проблемі зв’язку між мовами різних континентів і, зокрема, тому, яке місце посідає українська на мовній карті світу. Згодом я зацікавився Трипіллям. Оскільки матеріально трипільська культура була пов’язана з балканськими країнами (острів Крит, доантична Греція), то я простежив, які слова охоплюють і пов’язують ці два регіони. Йдеться не про якісь запозичення, а про спорідненість Трипілля та Балкан, так званої егейської або міноської культури. Я запропонував метод реконструкції трипільської культури. Це була моя докторська дисертація. — Але якщо матеріальним свідченням існування Трипілля є археологічні знахідки, то де ці мовні ознаки? — Відомо, що в Трипіллі та на Криті були надзвичайно подібні культи богині-матері і бика. Я подивився, які назви бика є в українській та в інших слов’янських мовах, а також у давньогрецькій, і залишаються геть зовсім без пояснень. Виділив такий масив слів. Виявилося, що ці назви спільні. Наприклад, Купала є в давніх українців-язичників і Кюбеле (Кібела) на Криті. Так само Лада в давніх слов’ян і богиня Лато, Латона, Лето — мати Аполлона і Артеміди в давньогрецькій мові. Так само назва бика «віл» і «болінтос» (корінь бол) на Криті, «теля» і «талос». Тобто ми бачимо залишки трипільської мови у праслов’ян, а оскільки їхньою прабатьківщиною була територія України, то, відповідно, найбільше цих залишків варто шукати в українській мові. Крім того, існує така важлива структурна риса, як тяжіння до відкритих складів в українській мові — щоби кількість голосних і приголосних була рівною. Це так звані закони милозвучності — чергування «у-в», «з-із» тощо. Те саме явище відображається в давньокритських писемностях. Тобто можна стверджувати, що милозвучність української мови теж сягає своїм корінням мови трипільців. Із сучасних живих мов її нагадує мова полінезійців. За мовними дослідженнями можна стверджувати, що в трипільців була своя державність. Я про це розповідаю в своїх книжках. У новій роботі «Трипільська державність в Україні за мовними свідченнями» йдеться про дешифрування трипільської писемності, зокрема ієрогліфічного напису, присвяченого богині Купалі. Сонячні промені на цьому кільці з написом нагадують як про Фестський диск із гімном Сонцю, а також про те, що свято Купали було приурочене літньому сонцестоянню. 28 ямок може означати місячний місяць, а з додаванням двох ямок окремо біля дерева — сонячний місяць (1/12 сонячного року). У сучасній українській мові залишилося близько 100 кореневих трипільських слів, але від кожного з них є багато похідних: «ліс» — слово мало сакральне значення, там росли священні дерева, яким трипільці поклонялися. На Криті були священні гаї. Це «залізо», що в давнину звучало як «мідь», потім ця назва перейшла на залізо; «баран» — господарська, культова тварина, «кобила» — назва коня. Це ряд металів і виробів із них: трипільці дуже тісно контактували з Кавказом, цим потужним металургійним центром. «Меч» — слово, яке раніше мало ширше значення, означало різні вироби з металу і навіть вила. Це назви низки рослин — горох, ячмінь, горіх. Останній був культовою рослиною, пов’язаною з родючістю. В українських піснях про одруження часто згадуються горіх, горох. Назову ще такі слова: вирій, голуб, жито, іскра, кермо, кібець, колиба, малина, печать, равлик, свинець, срібло, співати, тиква, хліб тощо. — Але які сліди писемності нагадують про трипільців? — Залишилося дуже багато знаків-оберегів, переважно магічних. Їх наносили на горщики, це звернення до богів, символи — оборонити власника, вміст посудини (в горщику могло бути поховання) тощо. Деякі знаки фіксували певні мовні факти. І ось цей напис на пряслиці, де зображено дерево, птах і земля — такі відомі три символи — я намагався розшифрувати і прочитати як «Велика мати Купала». Його вдалося зрозуміти за допомогою омонімів: це основний принцип ієрогліфічної писемності, коли слово передається іншим-суголосним, однозвучним. — Як це? — Замість того, щоби малювати Купалу, можна зобразити пташку, що подібно зветься, як Купала. Наприклад, у Трипіллі реконструюється така найвірогідніша назва пташки — це кібець, кобець. Дуже схоже на ім’я богині Кубеке, Кубеле, Купала. У своїх двох книжках я навів аргументи, що Трипілля в часи розквіту мало державність. — А це передбачає певні атрибути. — Звичайно. Отож, по-перше, була писемність. По-друге, існували великі протоміста. Вони відомі, їх уперше дослідили методом аерофотознімків К. Шишкін та М. Шмаглій. Це Майданецьке поселення на Черкащині та інші мегаполіси, де жили тисячі трипільців. І по-третє, система власності. Ми завжди звикли — така західноєвропейська модель, що має бути якийсь правитель, як у давніх Єгипті та Сході. Але це необов’язково, згадаймо давню Індію та Крит: там цар не виділявся, він був перший серед рівних, шанована особа. Багато є критських написів про існування царя, але нема жодного його зображення. Так само було в Трипіллі, хоча священний вождь або цар там існував: це можна стверджувати на підставі мовних свідчень. — Яких саме? — Дуже цікавих. Я проаналізував назви правителя, його нащадка, священного трону. В українській мові є таке дуже цікаве слово «батько». Вважається, що його праслов’янська форма «бата» або «батя». — І в грузинів є «батоно». — Зараз ми до цього дійдем. Слово «батько» невідомо звідки походить. Воно зустрічається в українському фольклорі, відтак у Тараса Шевченка, творчість якого дуже сильно ґрунтується на фольклорних джерелах. Слово «батько» вживали як соціальний термін. Порівняймо з грузинським «батоно» — пан, цар. Ще 5 тисяч років тому титул царя нижнього Єгипту називався «біті», а поряд у північній Африці — цар «баті». Отож усі ці слова нагадують праслов’янські «бато» або «батя». І те саме з «троном»: слово «крісло» має паралелі з грузинською і шумерською назвами священного трону. — А як простежується трипільський слід у топоніміці? — Топоніміка не настільки тісно пов’язана з культурою. Але, скажімо, контакти з Кавказом у наших назвах виявляються. На правому березі Дніпра жили трипільці, а на лівий приходили групи кавказьких ремісників. І от на Лівобережжі виявляються окремі кавказькі сліди — Ворскла, Псел, Хорол, Інгул, Мгар. Мені дуже дивно, що проблеми виникнення, становлення української мови, трипільської культури не систематизовані в якійсь державній програмі, не мають державної підтримки. Все робиться на власному ентузіазмі, але ж у людей є інтерес до цієї тематики. Потрібно створити державну комісію, яка б зробила облік трипільських пам’яток, знала, хто із дослідників цим займається. Можливо, варто організувати Інститут трипільської культури. — А ви, пане Юрію, можете сказати: якими людьми були трипільці? Що для них прикметно? — О, це цікаве запитання. Вони були дуже миролюбними, духовними, вірили у вічне життя. Коли у відкривача трипільської культури, відомого київського музеєзнавця, археолога В. Хвойки про це запитали, він відповів: «Вони і нині живуть в Україні, це предки українців». Справа в тому, що землеробське населення на відміну від кочового не міняється. Воно може змінити мову, віру, але етнічно залишається сталим. В українському домобудівництві виявляються трипільські традиції — ті ж хати-мазанки, писанки, знаки на рушниках, одязі, мові. — А чи були вони воїнами? — На пізньому етапі — так. Коли почастішали напади кочівників, трипільці мусили будувати вали, рови, укріплення, кургани. Частина землеробів стала кочовиками. Це дуже загадковий процес — як землероби перетворюються на кочовиків. — Які є свідчення цього? — Оці Усатівські кургани на Одещині — це частково трипільська і курганна культури. Взагалі про виникнення курганної культури писали Ю. Шилов, а раніше М. Чмихов. Єгипетська піраміда і український курган — це ідейно те саме явище. Тільки перша із каменя, а другий із землі, але всередині кургану часто теж було каміння. — У парку трипільської культури, що в МАУПі, височіє біноклеподібна посудина. Її по-різному трактують. А що скажете про неї Ви, пане Юрію? — Є всякі версії. Безперечно, це сакральні посудини. Взагалі існує дуже гарна формула: якщо ми щось не можемо пояснити в давній культурі, то називаємо це священним об’єктом. Культ подвійності мав дуже велике значення, будь-яка подвійність — це астрономічна, магічна символіка. — Наша нація має таку могутню прадавню культуру. І ось лунають заклики відтіснити українську мову, занапастити її. «Скривджена» російська мова панує повсюдно, надто на Сході. — Я вважаю, що здорових сил у суспільстві дуже багато, українська мова не загине. І те, як вона нині розвивається хоча б в електронних засобах інформації, є підтвердженням цього. А щодо Сходу, це не так усе просто, як декому із політиканів видається. В мене є аспіранти, зокрема на Донеччині. Там існує українськомовне середовище. Коли вони приїжджають до Києва, то кажуть: «Передайте нам 20-30 книжок про походження української мови, трипільську культуру, бо студенти дуже цікавляться цим». Такі факти вселяють мені велику надію на перспективу. — А які у Вас, пане Юрію, є ще зацікавлення? — Це міфологія. Кілька років тому я видав словник термінів трипільської міфології, готую перевидання його. Це буде велика книжка «Трипільські праджерела українського язичництва». Тут аналізуються імена божеств, відповідні терміни типу «ліс, гай», які були культовими. В язичництві дуже багато джерел, які треба вивчати, християнство знівелювало це. Вважаю, що треба розширити курс української мови в різних навчальних закладах, студентам усіх спеціальностей слід читати курс українського фольклору, бо буває, що хлопець чи дівчина не може українську пісню заспівати. Це нікуди не годиться. Фольклор треба записувати, фіксувати, видавати ці матеріали з нотами. Потрібно вивчати билини, знати, де вони формувалися. — А й справді, де? — На Київщині і Чернігівщині. — Але ж росіяни вважають, що це їхня спадщина. — Бо билини відійшли на російську периферію, а в центрі України зникли після нашестя татаро-монголів. Тоді у нас набули популярності думи — це те саме, що билини, тільки пізнього етапу. А домонгольський фольклор значною мірою забувся. Де найбільше збережені українські залишки билин? У Карелії, туди татаро-монголи не дійшли. І якщо ми хочемо знайти українські старожитності, то треба їхати в колишню Олонецьку губернію, на Новгородщину, Псковщину. Я займаюсь тепер реконструкцією фольклору Київської Русі, зокрема «Слова о полку Ігоревім» як поетичного твору, бо вважаю, що це була фольклорна поезія. Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК