На одному з концертів у Будинку вчителя мою увагу привернув оперний співак, баритон якого нагадував могутній голос Михайла Гришка – красивий, статурний молодик вільно почувався в різних жанрах, мав і драматичний хист, охоче співав на «біс». Це був соліст Національного театру опери та балету імені Т. Шевченка Володимир Опенько. Відтоді я почала на афішах шукати його прізвище. Не розчарував він і у виставах.
– Ви не часто співаєте в театрі.
– Так.
– Дивно, маючи такий чудовий голос – красивого тембру, з обертонами, дуже польотний…
– На жаль, у нашій опері я виконую мало партій – всього шість, хоча знаю двадцять.
– А в українських операх співаєте?
– Ні. А їх у нас можна на пальцях перелічити. Уже навіть цей сезон не відкрили «Тарасом Бульбою». Була прем’єра «Мойсея» Мирослава Скорика, але хіба вони одна одній заважали? Я дуже хочу співати в нашому театрі, жити в Україні, хоча б як гарно мене приймали за кордоном. Моє бажання – нехай керівництво нормально ставиться до мене, я ж нікому нічого злого не зробив. Я втомився жити на вулкані. Може, таке «братолюбіє» вже в крові наших українців. Я не раз казав дирекції, що не збираюся втікати з України, а те, що їжджу на гастролі – це приносить престиж театрові.
– Слухаючи вас, відчувається, що маєте хорошу вокальну школу. У кого ви вчилися?
– У батька, Василя Івановича Опенька, викладача Полтавського музичного училища. Я ще в чотири роки хотів бути оперним артистом, а в п’ять уже виступав зі своїм першим сольним концертом у вечірній музичній школі, де викладала бандуру моя мама. Співав популярні пісеньки, а також «Санта Лючію» італійською мовою. Коли до тата приходили учні на заняття, без мене не святилося: після уроків я «рецензував» ті співи: «Ось у того хлопця голос «качає». «А як треба співати?» – допитувався батько. «Протяжно», – і я виводив мелодію. Це було моє – вокал. Але училище я закінчив як піаніст.
– То ви собі й акомпануєте?
– Звичайно. Але можу й подумки, без фортепіано, вчити партії. Був такий період у моєму житті: я з дружиною і трьома дітьми жив у тринадцятиметровій квартирі, де в кожного було тільки своє спальне місце (двоповерхові ліжка), а інструмент ніде було поставити. Я брав ноти, йшов до туалета, відкидав кришку унітаза і так вчив партії. Тепер я вже маю трикімнатну квартиру, яку отримав з такими муками, без сприяння керівництва театру, бо зрозумів, що так би й існував з родиною до пенсії.
– А хто був педагогом у консерваторії?
– Народний артист Анатолій Мокренко. Батько дуже довго вибирав, до кого мене віддати. Ми приїхали до Києва, пішли в консерваторію. Там його добре знали, бо багато татових учнів співало у Большому театрі в Москві, а в Києві – відома оперна співачка Людмила Юрченко. Тато хотів одразу вбити двох зайців: оформити мене в ансамбль пісні і танцю Київського військового округу, бо мене мали забрати до Афганістану. Я прослухався і мене взяли, хоча ще диплома в музучилищі не встиг одержати. А потім ми пішли до Мокренка. Йому сподобався мій голос, сказав, щоби я вступав до консерваторії. Але це сталося чотири роки потому – в 1992 році, коли я вже відслужив в ансамблі.
А на початку п’ятого курсу я пішов прослуховуватися до оперного театру, мене взяли стажистом.
Через три тижні я вже співав партію Онєгіна, всі думали, що я її знаю. Уявляєте, як довелося працювати, щоби вивчити її. Тепер у моєму репертуарі вже 20 партій, і всі провідні.
– Але тут криється певна загроза, щоб не дублювати виконання найвідоміших у світі співаків, а привнести своє, індивідуальне бачення образу. Чи вдається вам цього уникати?
– Я слухаю дуже гарних співаків, а це переважно італійці. Батько мені залишив фонотеку – 1500 записів. Є різні варіанти, приміром, «Севільського цирульника» співає Брусконтіні, в іншому – Т. Гоббі. Я їх слухаю, аналізую і розумію, який саме співак мені найбільше подобається. Але… Існує певна пересторога: чотири роки тому я слухав Тітто Гоббі – це ж такий чудовий співак – і прикидав: «Ага, тут він робить так, а ось це – як чудово!» І я почав собі експериментувати. Але десь через два тижні відчув, що в мене з’явився якийсь тріск у голосі. Співаю Фігаро, Ріголетто – голос чистий. Знову повертаюсь до Набукко – не йде. І треба ж таке: сниться мені тато: «Синок, досить! Не слухай ти Гоббі, а Джіно Беккі. Настане час, і ти своїми мізками дійдеш до Набукко». Я зранку встаю, ставлю запис Беккі, йду на заняття, тріску нема.
– І не вір снам… Володимире, вам, напевне, казали й глядачі, й писали рецензенти, що ви й хороший драматичний актор. Відчувається, що чуже життя на сцені стає вашим, а інтерпретація образу є переконливою й цікавою.
– Неможливо стояти на сцені й думати тільки про вокал. Це треба робити в класі, коли ти партію «набиваєш», як футболіст м’яча, щодня зі своїм концертмейстером! Виходь на сцену і показуй, який ти актор, музикант, співак. Якщо ти «затиснений» і тільки бачиш диригентську паличку – глядачеві це нецікаво.
– А як ви ставитеся до експериментів над класичною оперою?
– Я співав «Макбета» Дж. Верді, це була модернова постановка. Але, знаєте, є така грань, яку не можна переступити. У цій виставі збережена засторога. «Макбет» пройшов «на ура!», причому це відбувалося на кожній виставі. У Роттердамі після спектаклю до мене зайшли в гримерну: «Вас усі чекають». «Хто всі?» «Побачите». Я людина пунктуальна, швидко переодягнувся. Ми зайшли з іншого боку театру, де розміщена велика банкетна зала. Я побачив – стоять дуже щільно багато людей, які про щось жваво розмовляють. І ось чую оголошення: «Володимир Опенько, український баритон, Макбет». Люди розступилися і я пройшов під оплески уздовж цього живого коридору. У мене аж мурашки пробігли. Тоді в газетах мені присвоїли звання «вердівський баритон». Були статті в інтернеті, а імпресаріо привіз цілу папку супервідгуків.
– Де ви ще виступали?
– По всій Європі: Білорусія, Словаччина, Польща, Німеччина, Франція, Данія, Бельгія, Швейцарія.
– І як вас там приймали?
– Я виконував партію Жермона в «Травіаті» Дж. Верді. Знаєте, навіть не доспівував до середини нашого дуету із партнеркою – і вже вибухали овації. А коли я виходив кланятися – зал вставав. Згадаю, приміром, концерт, який мені запропонував народний артист Володимир Гришко співати в нашому посольстві в Німеччині на честь 15-річчя незалежності України. А там зібралося десь 200 послів із різних країн. І теж був величезний успіх.
– Чи перехрещуються ваші дороги із земляками?
– Наші люди гастролюють більше ніж будь-хто. Їх цінують у світі, але не вдома.
– Зрозуміло, що успіх не приходить просто так. Як ви працюєте над партіями?
– Перед тим як почати співати, я повинен розворушити історичні матеріали, прочитати лібрето, знати все про Ріголетто чи Ескамільйо, графа ді Луна чи Амонасро – що це за люди, чим вони живуть, що їх мучить, що люблять. Одне слово, щоб це не був Володимир Опенько, а певний персонаж.
– Чи є, на вашу думку, партії, які для вас ще не на часі. Може, потрібен ще досвід?
– Якщо б я заспівав того ж Набукко чотири роки тому, це, мабуть, були б «голі» ноти. Тепер з’явилась впевненість у кожній фразі, я розумію те, про що співаю, кожен жест – усе обдумано.
– Мені, наприклад, жаль, що ви так і не заспівали Мазепу в опері П. Чайковського, хоча було відомо про це.
– Але ж цю партію вивчив. Мені треба було їхати співати Макбета, і я паралельно вчив Мазепу – це ж яке навантаження. Мені не дали заспівати цю партію. Князя Ігоря вивчив за три тижні, сказали: «Терміново!» Я вже й виконав на генеральній репетиції з оркестром. А наступного дня співав замість мене Коваль. Марселя у «Богемі» Пуччіні вивчив, теж мене зняли, як паршиве кошеня викинули. Амонасро в «Аїді» Верді – моя остання робота, яку теж треба було швидко вивчити. Дмитро Гнатюк дуже хотів мене ввести до спектаклю, я зробив її вже з мізансценами. І знову вийшов, заспівав на оркестровій репетиції, а виставу співав І. Мокренко.
– Чим ви, Володимире, це пояснюєте?
– Просто не люблять у нас незалежних людей. Я, людина, яка дратує певних осіб.
– Давайте із цієї дражливої теми перейдемо до приємнішої – вашого концертного репертуару.
– О, він дуже великий: це народні пісні, романси, твори світової та вітчизняної класики.
– Є оперні співаки, які оминають камерне виконавство. Бо ж в опері все допомагає: декорації, хор, міманс, партнери. А тут сам-на-сам із публікою. Твір звучить переважно кілька хвилин, це музична новела, де за короткий час проминає все життя. Тому такого значення в камерному виконавстві набуває психологічне обарвлення звуку.
– Знаєте, десь у підсвідомості ця боязкість є. Справді, якщо ти виходиш в опері і виконуєш одну партію – легше зосередитися. У камерному виконавстві – і тематично, і жанрово – діапазон ширший, кожний твір вимагає певного стилю виконання. Важливо вдало підібрати твори, знайти в кожному родзинку. На перших трьох творах десь розспівуєшся і приходиш згодом до тями, шукаєш контакт із глядачем. Коли співаєш концерт, у залі горить світло, бачиш обличчя. І не дай, Боже, їх розчарувати!
– Вам на цьому залежить?
– Уважних, культурних глядачів я просто обожнюю. І це не просто високопарна фраза. Я бачив різних слухачів… Коли вже працював у Національній опері, місяцями не виплачували зарплату, а мені треба було годувати сім’ю. А тоді у мене виник якийсь бермудський трикутник, і тільки-но я потрапив до театру, на мене посипалися різні запрошення, видно, почули, що є такий співак. А потім через два місяці – глухе мовчання. Видно, хтось «добре» слово сказав. Довелося п’ять років працювати вечорами в ресторанах – тоді їх було не так багато, як тепер, – де я тільки не виступав! Співав до 2-3 години ночі, а вранці треба йти на урок або ж готуватися до вистави. Я страшенно втомлювався, бо дуже важко співати у прокуреному, просякнутому спиртними випарами приміщенні. Був щасливий навіть коли заробляв якусь десятку, бо вдома в холодильнику, як кажуть, гуляв вітер, це правда, я не перебільшую.
– Добре, що ці чорні дні минули, ви маєте можливість заробити на гастролях гроші, забезпечити сім’ю. До речі, ви берете на свої плечі домашні клопоти?
– У нас немає ні дідусів, ні бабусь, вони живуть не тут. Моя дружина Оксана теж закінчила консерваторію, працює в нашому театрі в мімансі, бо вважає, що вдома й одного вокаліста вистачить. У нас чітко все поділено. О 7 годині вранці я на ногах і до 12 години ночі. Це такий режим вокаліста. Мої діти вчаться в українській школі і в музичній, грають на фортепіано, співають у хорі, знають англійську мову.
– Щодо мови. Я зауважила, в оперному театрі майже всі розмовляють російською мовою. А ви?
– Дивлячись із ким, це вже та ядуча інерція, яка в’їлася нам у печінки. Але, наприклад, з Гнатюком я можу розмовляти тільки рідною мовою. Я вчився в українській школі, вдома батьки розмовляли теж по-українськи. А коли пішов до музучилища, мені сказали: «Здесь разговаривают по-русски, а не на этой «собачьей мове». Всі предмети викладали російською мовою. В консерваторії більшість предметів теж.
– У наш час, коли естрадна попса забиває всім памороки, є запит на оперу?
– За весь час, що я працюю в театрі, не бачив порожнього залу. Але в нас репертуар складено так, як ніде в світі: чергуються опера і балет, ви це помічаєте, коли дивитесь на афішу. За кордоном кілька днів підряд іде одна й та ж опера, щоби глядач зміг її почути. Наприклад, у Большому театрі в Москві взагалі за місяць іде 4-5 опер, у нас 24 вистави – опера і балет, бо, як дехто каже, «театр – это производство».
Я не розумію також, навіщо стільки співаків набирати до трупи, адже у виставах беруть участь переважно ті самі виконавці. Якщо колись у Національній опері було вісім баритонів, з них чотири співали перші партії, решта – другорядні, то тепер 17 баритонів. Співає нас семеро. А ті десять? Це називається «проїдання державних грошей». Чи не краще дати ці гроші тим сімом, і вони не будуть так часто їздити на гастролі. Коли мене брали до театру, я вже через три тижні виконував партію Євгенія Онєгіна. Тепер новачок-баритон – і я це спостерігаю останні п’ять років – не заспіває одразу партію першого плану. Хіба що «Кушать подано!»
Аналогічна ситуація із сопрано, тенорами.
– Ви вже 10 років працюєте в Національній опері. Відзначили якось цю дату?
– Слава Богу, що театр випустив афішу «Володимир Опенько в «Севільському цирульнику».
Дуже багато прийшло людей, мої колеги чудово співали, так старалися. А взагалі… Час швидко минає, мені вже 37. Ще 20 років – і треба йти зі сцени: я вважаю, це слід робити в зеніті слави, щоб люди казали, як про Михайла Гришка: «От співав!»
– І вам досі не дали звання?
– Не раз подавали. Все залежить від директора Петра Чуприни, видно, він цього не хоче. Був такий випадок: делегація України, яку очолював міністр культури Ю. Богуцький, поїхала до Грузії. Я там співав Фігаро, грузини дуже темпераментні глядачі, там діялося щось неймовірне. Мені відразу сказали, що по приїзді додому дадуть звання. І по цей день дають. Я вже на це махнув рукою.
– Взагалі ці звання – совєцькі рудименти. Погляньте, хто народні артисти естради – бездарні, безголосі, часто некультурні люди. Паваротті, Кабальє, Домінго не мають звання, а їх знає весь світ… Жаль, що ви не виступаєте в Колонному залі імені Лисенка, там збирається цікава публіка.
– У мене туди було дуже багато походів, хотілося мати концертну практику. Але художній керівник В. Лукашов на це не відгукнувся. Я цим й не дуже засмучуюся, бо їжджу по Україні, співаю в Києві в Будинку органної та камерної музики, в Андріївській церкві, Будинку вчителя та на інших сценах. Гадаю, що цей перелік неодмінно збільшиться, і я зможу частіше зустрічатися з поціновучами музики.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК