До участі в ньому були запрошені: студенти-активісти, представники міської влади, проректори з виховної роботи провідних вищих навчальних закладів Києва, журналісти. Що ж, ініціатива чиновників добра, поговорити, справді, є про що, тим більш у невимушеній обстановці та ще й із самим міністром. Тому охоче погодився взяти участь у цьому спілкуванні, сподіваючись на цікаву, гостру розмову. Однак на мене чекало гірке розчарування. Втім, розповім усе по порядку.
Коли я підійшов до головного корпусу Національного університету харчових технологій, то з подивом побачив, що східці, які ведуть до парадного входу, перекриті мотузкою, а біля неї стоїть охоронець. Трохи збоку на мотузці висіла табличка з написом: «Вхід до головного корпусу з двору». І тут я второпав: парадний вхід перекритий для всіх нас, пересічних людей, бо чекають приїзду міністра. Певно, пан Ніколаєнко полюбляє, щоб його зустрічали як Президента України. Здається, дрібниця, та все ж про щось говорить.
Прямую через чорний хід. У порожньому вестибюлі (його також відгородили від «натовпу») запитую в якоїсь жінки – працівниці університету, де відбуватиметься «круглий стіл»? Не одразу вона відповідає, що, певно, в актовому залі на другому поверсі. Бачу, як ланцюжком студенти піднімаються з лівого боку широких сходів. Іду за ними. Заходжу до залу. А де ж «круглий стіл»? – запитую в себе. Замість нього на сцені традиційний довгий стіл для президії, поруч трибуна, на них стоять мікрофони. Дивно, але побачимо що буде далі.
Зал поступово заповнюють запрошені, місць вистачає всім. Сідаю в першому ряду, аби добре бачити й чути та дещо записати на диктофон. Несподівано на сцені спалахує світло, і в залі з’являється міністр Ніколаєнко. Він, наче Ленін, стрімко прямує до сцени, піднімається на неї й бере мікрофон. Команда ледь встигає за своїм лідером. Не чекаючи поки всі її члени всядуться за столом президії, міністр бадьоро, як на мітингу (відчувається вишкіл політика), відкриває зустріч керівництва Міністерства освіти і науки, представників міської влади, Верховної Ради зі студентським активом Києва.
Вистава почалася, і треба сказати, що зрежисована вона була поганенько. Міністр довго розповідав присутнім про те, як плідно його відомство попрацювало протягом останнього навчального року, як багато уряд зробив для розвитку освіти (щоправда, не уточнив який саме: той, що його призначив, чи той, що залишив його на цій посаді),
У нинішньому році за державним замовленням до вищих навчальних закладів було прийнято абітурієнтів на 17 відсотків більше, ніж п’ять років тому. Майже вдвічі збільшилося фінансування освіти в порівнянні з 2004 роком і становить нині 33 мільярди гривень. У наступному році ця цифра має зрости до 37 мільярдів. Взялося міністерство і за ремонт гуртожитків, які нібито вже не ремонтувалися 15 років.
Багато уваги в своїй полум’яній промові пан Ніколаєнко приділив боротьбі міністерства з недобросовісними недержавними вищими навчальними закладами. Його насамперед хвилює кількісна пропорція вузів: 124 – державних і 180 – недержавних. Декілька приватних закладів уже позбавлено ліцензій (а як же вони їх отримали?).
Ясна річ, слід виявляти та суворо карати, так би мовити, шахраїв від освіти. Однак не треба забувати, що в такій боротьбі дуже зручно нечесним чиновникам закрити ті заклади, які не прогинаються перед ними, або становлять конкуренцію (як, скажімо, МАУП) їхнім державним підопічним.
Найбільшого пафосу промова міністра досягла в тій частині, де він говорив про райдужні перспективи української освіти. І це нічого, що за якістю вона нині посідає 40 місце у світі. Зате вже наступного року в навчальних програмах вузів з’явиться понад два десятки нових спеціальностей, які актуальні нині не лише у нас, а й в Європі. Процес роботи над дипломом буде обов’язково поєднаний з дослідницькою працею. Розширюватимуться права студентських рад, певні університети отримають автономію. Міністерство знову займатиметься працевлаштуванням випускників державних вузів. Буде широко застосовуватися дистанційна форма освіти, а на вступних іспитах – система тестування. Якщо уряду вдасться домовитися з Росією про постачання в 2007 році Україні природного газу за ціною 130 доларів за тисячу кубометрів, то міністр пообіцяв підвищити стипендії студентам, які сьогодні просто сміхотворні (141-167 гривень), поліпшити матеріально-технічну базу вузів тощо.
Під час тривалого самовихваляння Станіслава Ніколаєнка я не один раз здригався, почувши з його вуст такі перли: «ставте тут стула» (замість – поставте тут стілець), «саме цікаве» (замість – найцікавіше), «вірно розуміє» (замість – правильно розуміє), «на самому ділі» (замість – насправді) й тому подібне. І це говорить міністр освіти. Та справжній шок я відчув, коли п. Ніколаєнко по-хамськи обірвав виступ свого підлеглого – керівника одного з підрозділів міністерства – і почав вичитувати, як хлопчака, перед студентською аудиторією за те, що чиновник говорив від себе, а не читав з папірця, заготовленого для нього радником міністра. Виступаючий – вже немолода людина – розгубився, обличчя його побагровіло. Відчувалося, що він ладен провалитися крізь землю. Ось така культура «пре» з нашого міністра освіти.
Протягом усього цього так званого круглого столу мене не залишало почуття дежавю, колись я вже бував на подібних активах, які проводили з комсомольцями партійні керманичі. Всі такі заходи проходили за сценаріями, на підйомі, з бурхливими оплесками присутніх у залі. Наразі те саме дійство розгорталося переді мною. Усі промовці говорили здебільшого про загальновідомі речі, не торкалися гострих питань, конкретних випадків. А голова Всеукраїнської студентської ради Володимир Шимаєв один до одного, як його попередні комсомольські ватажки, під час виступу улесливо поглядав на міністра і дуже просив його та присутніх народних депутатів узаконити діяльність студентських рад. Подумалося: оцей обов’язково «пролізе» в депутати.
Нарешті всі «члени президії» висловилися. І тоді режисер, тобто головуючий на зборах міністр, запропонував перейти до запитань із залу, відвівши на це 10-15 хвилин. Отакої! То навіщо було збиратися? Де «круглий стіл» та обмін думками? Проте і цими 15 хвилинами Ніколаєнко не дав можливості скористатися студентам, отримати відповіді на болючі питання. Скажімо, коли недавній студент Національного університету харчових технологій спробував з’ясувати, чому в гуртожитку цього закладу живуть іноземці, які не є студентами, але мають відповідний квиток, міністр брутально позбавив його слова. Накинувся Ніколаєнко й на дівчину, яка не погодилася з ним, що в райцентрі не може діяти повноцінний вищий навчальний заклад або його філіал.
Певно, аби не допустити запитань від незареєстрованих учасників зборів (аудиторія була явно підготовленою), міністр знову почав просторікувати, що він знає про всі студентські проблеми, про неподобства, які кояться у стінах деяких навчальних закладів. Запевнив, що не допустить, аби з ВНЗ виганяли студентів за дрібні порушення, скажімо, увімкнутий в кімнаті електрочайник тощо. Пообіцяв перевірити всі гуртожитки і суворо покарати адміністрацію, якщо виявить проживаючих там сторонніх осіб. Дивно, чому міністр досі не зробив цього, якщо йому відомо про таке?
Високий керівник дав слово негайно розв’язати штучну, на його погляд, проблему з нестачею студентських квитків. Технічні можливості є, за добу в Києві можна надрукувати 180 тисяч квитків. А чому не вистачає бланків дипломів про вищу освіту і водночас вони продаються на чорному ринку (це вже зафіксували журналісти окремих українських видань), міністр не пояснив.
Насамкінець пан Ніколаєнко твердо запевнив студентів, що їхні пільги на проїзд у міському громадському та міжміському транспорті уряд відміняти не збирається. А різні чутки з цього приводу, мовляв, поширюють його політичні вороги. Та назло їм він обійматиме нинішню посаду ще довго.
Завершуючи зустріч, міністр, вже зовсім як «свій хлопець» розповів студентам анекдот. І під дружній регіт, цілком задоволений собою, залишив сцену. Вистава скінчилася. Кажуть, що таку саму він зіграв у Харкові, і будуть наступні. Галасу від цього багато, а ось користі – нуль. Не гріють студента палкі промови про світле майбутнє вищої освіти, коли у нього сьогодні немає підручників та пристойного житла, а стипендії вистачає хіба що на цигарки чи одну філіжанку кави на день.