«МИ ВЖЕ ПІДІЙШЛИ ДО ТІЄЇ МЕЖІ, ЗА ЯКОЮ СВОЄЮ ДУШЕЮ ЯК ВЛАСНІСТЮ ХТОЗНА, ЧИ БУДЕМО ВОЛОДІТИ»

— Пане В’ячеславе, нині українське національне питання, як ніколи раніше, втрачає свою фундаментальність. Фактично воно залишається номінальною життєвою домінантою справжніх патріотів. Але реально його весь час намагаються перетворити на такого собі хамелеона. Який окрас матиме він завтра — залежить від ситуації на ринку інших світових національних, а скоріше, псевдонаціональних впливів. Ваші роздуми з цього приводу. — Відсутність доктринального підходу, насамперед, еліти до цих питань є однією з нагальних проблем. Слід зауважити, що українська нація перебуває нині в стані хворобливого расового становлення. Йдеться про проблему біологічних перероджень, тобто кровозмішань вже більше, як століття. Ця проблема не вигадана. Багато світових націй пережили ці процеси, зокрема, створення певних етнічних конгломератів. Визнавши цей расовий момент за важливу підставу нашої національної проблематики, ми могли б пояснити багато проблем. Усі ми, так чи інакше, є Божими створіннями. Але коли такий етнічний конгломерат не ошляхетнений певною суспільною культурною аурою, як це можна простежувати в інших країнах, він ошляхетнюється і мобілізується цією метою, прагненням. Ми весь час кусаємо лікті і кажемо: «Ви подивіться, як швидко все це у прибалтів, поляків». Але знову ж таки— це невміння означити свою проблематику. Багато політиків і культурних діячів з такою роздвоєною особистісною ментальністю однією своєю сутністю декларують традиційні поняття, а іншою — заперечують це. А якщо причетні до певних державних чи недержавних грошей, вони ще й крадуть. Отже, ця потворна сумішковість є однією з підстав, що Україна не може виборсатися з існуючих проблем. Незважаючи на ймовірні дорікання на мою адресу, це достеження у вимірі етнобуття є моєю приватною думкою. Розумію, що багато питань, насамперед, культурного тривання нації мають вирішуватися інакше — не у спосіб спротиву, конфронтації і рештою провокацій суспільства на ділення «правильних» і «неправильних». Нашій еліті, якщо вона у нас є, бо багато хто заперечує цей факт, бракує, насамперед, філософського погляду на ці проблеми. Ми маємо винятково громадянський, політичний, ейфорійний, емоційний погляд: «Люди добрі, рятуймо!». Справді, рятуватися треба. Але це один із різновидів погибелі нації і я дуже суворо і жорстко до цих людей ставлюся, навіть, якщо це поважні особи. Здається, вони не розуміють, про що взагалі йдеться, вони не схильні до глибоких філософських проникнень. Цим вони не європейці. У нас, на жаль, немає мислячих лідерів, немає політиків, які б покладалися на авторитети гуманітаріїв. А серед молоді, до речі, є багато тих, хто висловлює дуже мудрі проникливі спостереження над буттєвими процесами. Але цього ніхто не читає, не дослухається. Я особисто у найближчі п’ять-десять років не бачу якогось позитивного виходу в інші площини національного мислення. — Яким чином можна протистояти тотальній глобалізації? — Власне, говорити про глобалізацію не є компетенцією письменника, бо він може висловити суперечливі думки. Мислитель — є апріорі глобалістом, але коли йдеться про уніфікацію і корпоративне схоплення кожної людської душі, то я, звісно, проти цього. Але ми бачимо, як вперто це втілюється в життя. Ми замислюємося не так про те, що буде з нами, нашим біологічним триванням, як про те, що очікує на культуру, історичне тривання. Адже нині відбувається хаос і нечувана трагедія. Глобалізаційні ситуації — світові, і будь-яка держава може опиратися їм. Проблема в тому, що Україна жодним чином не опирається, і навряд чи зможе… Комп’ютером я не володію. Але як письменник і людина, причетна до певних молодіжних проектів, я із жахом спостерігаю, що саме комп’ютерна технологія, інтернет-мережа спотворюють свідомість молодих письменників. Внаслідок чого помітна уніфікація мислення, власне стилю письма. Немає вибухових яскравих особистостей. Можливо, молодь шукає порятунок там, де її чекає найбільша погибель. Відсутність позначки національності в паспортах — нав’язлива реклама і надавання переваг шоу-бізнесу на всіх рівнях. Це одна зі складових негативного глобалізаційного процесу, який, можливо, буде останнім у донищуванні українців, які серед всіх світових націй становлять, на мій погляд, велику загрозу для власне глобалістів, тому космічна магія материка, на якому перебуває Україна, їх так приваблює. Про знаковість материка, одвічні завойовницькі напливи на нього дуже цікаво писав Лев Гумільов. Відверто кажучи, Україна є найбільш проблемним материком у світовому вимірі, бо навіть за відсутності людських ресурсів, це найбільш приваблива і загадкова територія для, скажімо, проживання нової навали — ще розкішні ліси, чорноземи, ще недовинищені ріки й озера, де сучасний українець, очевидно, зайвий. — Тобто, нині відбувається те, до чого прагнули Сталін, Гітлер… Але сьогодні воно подається у доброчинно-гуманістичній обгортці? — Нині ми маємо дивовижний парадокс, який майже не піддається поясненню. Раніше ми знали — такий то диктатор, керівник країни — це ворог нації. А сьогодні ми маємо Президента, який значною мірою відповідає уявленням нації про лідера, і водночас він є немовби фіктивною фігурою, незважаючи на всі титанічні зусилля. Ось в цьому парадокс. Нація не розуміє — що ж відбувається? Якщо є людина, лідер, яка декларує на сто відсотків правдиві істини, внутрішньо є шляхетною, мовно — органічною, то чому він не може навести лад? Тут ми зіштовхуємося з потворною міфологією, яка в українському варіанті є неповторною і нечуваною в світі. У нас сьогодні можна прочитати і почути цілковитий спектр чи зріз цих проблем. Мені доводиться читати різну пресу, зокрема і газету «Персонал плюс». Я би погодився з висловом одного теоретика, пристойної і порядної людини, який сказав, що сьогодні уповати на юрбу, масу, народ вже не можна. Потрібна певна політична сила, яка забере владу в свої руки. — Спробуйте визначити соціально-політичну межу: журналіста, який надрукував гостру, правдиву статтю, неодмінно усунуть, часто з життя. А митця, який дозволив собі висловитися з того ж самого приводу, ще й пропіарять, мовляв, нехай пограється у демократію. — Письменники вже давно зрозуміли, усвідомивши і зрадівши наданій свободі слова. А вона в Україні, можливо, чи не найбільша, ніж у будь-якій іншій світовій державі. Та проте вони не встигли зрозуміти, що ця свобода слова є певне відкупне. Тобто література, художній твір, письменники сьогодні нічого не вирішують в суспільстві, які б глибокі думки не висловлювали. Ось в чому трагедія. Тим часом преса, як і всі засоби масової інформації, стала лідером у гуманітарній сфері. Тому, якщо письменник напише повість чи новелу про якогось злочинця, навіть назвавши його прізвище, а журналіст напише статтю, звичайно, новелу письменника можуть не помітити або сказати — це вигадка. А журналіст, звісно, зазнає переслідування. Отже, і журналіст, і письменник потрапляють в інший вимір. Водночас журналіст може, активно працюючи чи працюючи в прибутковій газеті, мати більші заробітки, а письменник взагалі нічого не має. — Який вплив має митець на суспільство? — Хіба віртуально або в міфологічному, онтологічному вимірі. Сьогодні існують величезні проблеми з українським книговиданням. За радянських часів, до речі, письменник мав вищий суспільний статус, ніж журналіст. Сьогодні, в певному розумінні, сталося навпаки. Цю добу треба пережити. Але вдумливий письменник впливає навіть і на невелике коло читачів підсвідомо, адже він уповає чи апелює до самопочуття нації. Найголовнішим є те, що письменник, нехай і з перемінним успіхом, є тим, хто найближче стоїть до такого буттєвого поняття як мова. Навіть недолугі художні тексти все ж таки претендують на причетність до мови як космічного буттєвого виміру, бо інакше як космічне явище я нашу мову не розглядаю. Сьогодні, з огляду на певні глобалізаційні процеси, мову намагаються перевести у вимір знаряддя спілкування. Звідси, до речі, міжмовні, міжетнічні проблеми в Україні. Взагалі, людина володіє безліччю мов, але вона цього не розуміє, не усвідомлює. Вона у снах розмовляє мовами, про які не здогадується і не чує. Якби ошляхетнити людину таким розумінням, але за нашої звірячої метушні переважають примітивні інстинкти, паразитування на національних інтересах. Отже, причетність митця до мови як до буттєвого космічного материка, є найбільшою перевагою. Мушу зізнатися — я не надто активний поглинач преси з огляду на певну втомленість і певні модуляції чи трансформації у своїй художній свідомості, пошуки нових моделей. Я ніколи не гнав роман за романом, книжку за книжкою. Міг робити десятилітні перерви, щоб знайти якусь нову оригінальну, експериментальну жанрову модель. Далеко засягаючи в розумінні, тлумаченні і ставленні до мови, я змушений помічати, що сьогодні більшість журналістів відтворюють гнучку мобільну стилістику. Не беручи до уваги тих, хто висмикується. Згадуючи класиків дев’ятнадцятого століття, або навіть письменників, які творили років двадцять-п’ятдесят тому — для них, насамперед, важило вимовляння, промовляння, стиль, вишуканість навіть тоді, коли була цензура, заборонені теми… Сьогодні ж письменник може писати про будь-що. Але художність, мова, мислення і висловлювання катастрофічно понижені. Письменник розуміє, що втрачає високе почування мовної загадковості і починає швиденько, скупими, біжучими реченнями розповідати сюжет. Але в українському варіанті, де мова є домінуючою в художньому мисленні, це одна з глобальних проблем. Я не прихильник, як колись казали, кучерявих стилістичних рядів. Багато письменників у совєтські часи паразитували на цій символіці, тим часом забуваючи говорити правду про людину. Але мова — це не лише орнаментика, це певна внутрішня вибухова енергетика, яку дуже важко вловити. Іноді письменник вважає, що за рахунок вживання діалектичних, говіркових слів може підживити текст. Але ж магічність письма геніальних Стефаника чи Григора Тютюнника в тому, що вони відчували мову, як щось понад усім. Важко прогнозувати, як далі розвиватиметься українська література, але може статися певний творчий вибух на півдні України як на законсервованому материку з його незбагненними степами, повітрям, високими небесами, духом історії. Саме тому знакова для мене фігура, філософ, прозаїк і мислитель Альбер Камю кидався час від часу до Середземномор’я. Давня, первісна символіка, архітектура надихала, живила його. Людина відчуває себе там не буденно. Я, часто буваючи там, відчуваю це. Людина маліє перед величчю природи. Скромно зізнаюся, що у моєму лауреатському романі «Кров по соломі» немає жодної авторської ремарки. Я завжди був схильний до експериментів і мені вдалося хіба те, що персонажі роману промовляють одне до одного, а ще більше до космосу… Я хотів пояснити моє прагнення, розуміння і уповання на того, хто прийде і зробить це більш досконало, вивершено, бо я несу на собі тягар мислення, певних стереотипів колишньої держави. Звідти жартівливе побажання чи застереження — література не є сьогодні у вимірі постмодернізму. Ми не можемо за 10-15 років опинитися у вимірі іншої стилістики, естетики. Отже, ми і далі перебуваємо у вимірі постсоцреалізму. Це засвідчують майже всі постмодерні твори, якими б вишуканими вони не були. — Якось в одному зі своїх виступів Гюго закликав знищити злидні. Ваше ставлення до приватної власності. — З початку 1990-их я майже 10 років господарював у старій хаті, що на Київщині, обробляв городи. Та це не приватна власність, а якесь прокляття. Я тепер із жахом згадую про ту картоплю, яку вирощував, тягав руками на Київ, аби взимку з цього трохи жити. Але у сьогоднішньому вимірі, де є потворні поняття про приватну власність взагалі, якось незручно про це говорити. — Чи не вважаєте Ви, що приватна власність — штучний витвір? — А, в розумінні мало не марксистської доктрини… В сучасному українському вимірі приватна власність є таким же ефемерним, абсурдним феноменом, як і багато інших понять, тільки з огляду знову ж на ту расову подобу, яка сьогодні постала, яка поєднує з одного боку позірні гуманістичні поривання, а з іншого — цілковито чорну бандитську споживацьку ментальність. Як письменник, я, звичайно, більше схильний до обсервування трагічних обставин, особливо в новелах останніх років. У тому ж моєму попередньому романі є взятий із життя цікавий персонаж, який, відсидівши ще за совєцьких часів за звичайний бандитизм, і, повернувшись, відтручений сільською громадою, працює сторожем на кладовищі, косить траву на могилах. Він майже філософськи усвідомлює, що йому належить степ. Я, особисто описавши це, ще не збагнув сам як людина — що це за власність. Адже він володіє чимось більшим, ніж будь-який багач цього світу, в розумінні майнових інтересів. Отже, в українському вимірі власність має дуже різні модуляції, є ефемерною справою. З людьми експериментують як завгодно. Ми вже підійшли до тієї межі, за якою своєю душею як власністю хтозна, чи будемо володіти. Оце є для мене як для письменника найбільша проблема. У своєму півстолітньому з хвостиком віці я особисто усвідомив, що поринати у якісь реставрації, намагання здобути якийсь шматок землі чи нерухомість — це загрозливо для життя. Але я дуже радів би, якби ці можливості були у молодих українців. Звертаючись до колективної свідомості — люди шкодують, що вже немає колективної власності, колгоспів. Чому? І поцупити можна було щось, і забезпечена працевлаштованість. А в розумінні декларативному — так званий капіталістичний спосіб господарювання для українців — це, власне, і є наша національна модель, тільки у нас були часи, коли це трошки інакше називалося. Скажімо, у 1920-их роках були кооперативні форми господарювання. Але у нас насаджується капіталістичне розуміння власності, людині, яка майже без нічого лишилася. І письменник все більше має говорити про покинутість, полишеність людської української душі. Це найбільший біль нашої цивілізації в нинішньому стані. І щохвилинні приниження людей на кожному кроці для письменника є нестерпними настільки, що він втрачає потугу до творчості як важкого, але радісного процесу. Знову ж таки, у планах глобалістів є і знищення української писемності, перетворення мислячого митця на посміховисько, вивищення шоуменів літератури з їхніми дешевими запобіганнями перед публікою. Коли мені вручали Шевченківську премію, я сказав, що письменник, пишучи роман, одночасно творить модель держави. Це навіть не моя оригінальна думка. Отже, Федір Достоєвський, можливо, зробив для творення російської імперії своїми романами більше, ніж багато політиків і царів. Романна модель — намагання створити світ, космос, де діють не просто персонажі і всілякі химерні трагічні і комічні ситуації. Довершений роман — це модель, яка уповає на Божі царини. Письменники, не маючи гідних заробітків, володіють найбільшою унікальною власністю — своїми рукописами, зокрема, часто не виданими. Та хитре око глобаліста і туди вже намагається зазирнути… — Нині тривають конвульсивно-хаотичні пошуки форми твору, проте спроба віднайти новий зміст — є відвертим абсурдом. То в чому ж криється сенс пошуку? — Ці пошуки тривають у вимірі уже відомих віднайдених, усталених технологій зарубіжних літератур. В українському варіанті з’являються бліді, невдалі моделі творів Екко, Павича, Коельйо. Це спричиняється страхом молодих письменників перед мовою, яку треба пізнати, жити нею; певною відрубністю від власної міфології, історії не як переглядача чи споживача, а як одного з персонажів тієї ж міфології, історії. Тобто, потуга до перевтілення митця. Як колись Костомаров міг геніально перевтілюватися в різні століття, про які писав. І це найбільша поразка. Якби молоді письменники зрозуміли, що в нашій міфології і історії є такі нечувані сюжети, скільки в них заховано! Якби це було органічно подано, це була б дивовижна у світі література. Нині я все більше бачу у творах молодих письменників гоблінів, принцес — іде запозичення персонажної символіки. Вони вихоплюють в інтернеті літературні зблиски, які слугують їм за певний еталон… 

Взяла інтерв’ю Людмила ГУРЕНКО