«Найбільшим лихом української нації в усій її трагічній історії була й є її прекрасна територія, родюча земля, багацтва вод і землі, м’ягкий, теплий, здоровий клімат», – писав у «Відродженні нації» Володимир Винниченко. «І це було найбільшим стимулом», продовжував він, «того жагучого прагнення Москви до найтісніщого «поріднення з братським народом», до перероблення переяславського трактату на своє розуміння й хотіння». Лихом була вже сама Переяславська угода, підписана нереалізованим королем українським Богданом у алкогольному дурмані. Відтак, найбільшого лиха від Москви Україна дістала через два з половиною століття, коли вибухнув гнійний чиряк псевдореволюції.
Незважаючи на московську кабалу, на страшенні злидні початку ХХ століття, на вир революційного вірусу в крові люмпенів, Україна жила й бурхливо розвивалась.
Я – жертва погасаючого світу.
Я – поранений звір...
Дух мій в захопленні
можливостей футурних
І в крові – безліч архаїчних
атавіз...
Так писав 1919 року видатний український художник і поет Михайль Семенко – одна з великих постатей Розстріляного Відродження України. Величний підйом художньої думки завершився кривавим терором, який когось поглинув, а на когось зглянувся і дозволив утекти, навіки залишивши Батьківщину. Серед перших були розстріляні Василь Седляр, Лесь Курбас, Іван Падалка, Михайло Бойчук, Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко, Олесь Досвітній, Василь Чумак, Гнат Михайличенко тощо... Кожен з них гідний героїчної епопеї та кількох томів серйозних теоретичних досліджень. Але... Семенко, який зробив для Розстріляного Відродження чи не найбільше, з сумом зазначав:
Мене не знає історія.
Поети, не обминайте
Семенка.
Звичайно, були й такі, кому вдалося уникнути страшної долі, але які продовжували боротися – хто пензлем, хто римою, а хто й зі справжньою зброєю в руках – за вільну, стражденну Україну. Серед них були Олександр Архипенко (людина, яку ставили й ставлять на один рівень з Пікассо, Шагалом і Браком), Микола Бажан, Павло Тичина, Юрій Яновський (класик, якого переслідували й цькували протягом усього життя), Володимир Татлін, Казимир Малевич, Давид Бурлюк, Олександра Екстер і, звичайно, Євген Маланюк.
«Талант є талант і він, сукин син, завжди проб’ється і посяде те місце, на яке заслуговує», – зазначав талановитий прозаїк-футурист Леонід Скрипник. Таким безжально-несамовитим, часом жорстоким, а іноді журливо-сумним був талант командира сотні Другого Туркестанського стрілецького полку. Стрілець, воїн – ці слова якнайкраще характеризують творчість Маланюка. До останку життя він не припиняв боротися з радянщиною. Навіть з-за кордону, з Чехії, Польщі й Америки гнівним, уїдливим словом боляче шмагав злочинний режим. Маланюк був тим героєм, якого нам так бракує зараз. Звичайно, він не єдиний. Чим не герої призабуті Євген Коновалець, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Алла Горська? Коротка, на жаль, пам’ять у нашого народу...
Життя Маланюка було сповнене пригод і романтики. Воно добре відоме, щоб зайвий раз переповідати: служба в армії УНР, табір для інтернованих у Калуші, навчання в Подебрадській академії, робота в Польщі, збірка «Стилет і стилос»... Остання назва ввібрала в себе сенс життя Євгена. Взагалі, футуристи та модерністи були майстрами назв. Чого варті хоча б альманахи «Катафалк искусства» (хіба не доречна назва для сьогоднішнього стану вітчизняної культури?), «Зустріч на перехресній станції», «Гольфштром», «Біла студія»? Або такі твори, як «Всеукраїнське пузо» та «Мертвопетлюю» М. Семенка чи «Випадкова сміливість» і «Ріки з асфальтовими берегами» О. Слісаренка? Їхня творчість була такою, як і життя. Гео Шкурупій так писав, скажімо, про Шевченка:
шевченко ще досі пам’ятає веселий хор голосів, що ним
починався ритуал пияцтва.
бас гудів
– ром, пунш, ром, пунш...
тенори підхоплювали:
– півпиво, півпиво, ґлітвейн,
ґлітвейн...
а дисканти вигукували:
– солодка, біла, червона,
горілка...
Маланюк був людиною невідповідною: тобто ніколи не відповідав чинній ситуації. Здавалося б: 1922 рік, поразка українства очевидна, його рештки – по чекістських буцегарнях, польських концтаборах і далеких екзилях. А Маланюк влаштовує... літературно-артистичне товариство «Веселка», пише реферати з назвами на кшталт «Зброя культури» – хоча яка там зброя! Розгублена всемогутньою ницістю культура гуляла, мов повія, кривими провулками, народжуючи калік-титанів, вона в забутті вила темними ночами, ховаючись від людських очей.
«Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля – це тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави. А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (і в першу чергу – мистецтво – авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей. Щоб повстала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеї виростають й мужніють на підґрунті національної культури – от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом... Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу – поети».
Болісно осмислюючи долю України, Маланюк утілює свої роздуми у «Варязькій баладі» (1925), де, мов Антоній у пустелі, закликає до пробудження нації... Марно. Нація спливає кров’ю під вагою червоного монстра, нація, мов вибиті в бійці зуби, випльовує своїх найкращих дітей, а натомість їй у рота вставляють штучні, чужинські пломби... Заклик поета лишається непочутим. Самовинищення нації триває.
У 1949 році Маланюк переїздить до США. До глибокої старості він виконував важку фізичну працю. Професійним поетом ніколи не був – писав для себе і для України. Завжди намагався там, на чужині, дізнатися про Батьківщину якнайбільше. Прискіпливо та водночас з розумінням ставився до творчості радянсько-українського письменства. Дуже критично – до О. Олеся, з захопленням – до М. Хвильового, з повагою – до М. Зерова та Ю. Клена. Констатував занепад чудових поетів Тичини та Рильського. Але, надивившись на жертв еміграції, полонізації, русифікації, американізації, він нікого не засуджував, хіба що абстрактне «малоросійство». «Не судіть – і вас не судитимуть»...
Маланюк пробував прижитися за кордоном: Прага, Варшава, Відень, Регенсбург, Авгсбург, Нью-Йорк... Не виходило. Лише кілька відвідувань Львова-Лемберга було для нього віддушиною, вікном в ту Україну, для якої він писав і яка не хотіла визнавати його існування. На жаль, і досі не хоче. Дивно, але палко кохати свою Батьківщину, оспівувати її у поезіях і маніфестах, доносити правду до неї світові, – виявляється усього цього замало, щоб бути її героєм. Не таким людям у нас стоять пам’ятники. Кати Ленін і Петровський, п’яничка Богдан, єврей Паніковський, Жінка з пальмою на Майдані... Така от проза життя. Поезії, принаймні такій, як у Маланюка, Семенка, Бурлюка, Чумака та Антонича, у ньому місця немає.
Місто
Кремезне!
Загартцьоване,
Засмоктане,
Запльоване.
Тобі в пащу
Я кладу
Свою
Розкуйовджену голову
Так змалював індустріальне місто Юліян Шпол. І хоча минуло вже дев’яносто років, мало що відтоді змінилося. Сучасні митці, які намагаються позбутися радянських штампів, що досі панують на теренах української культури, з жалем констатують те саме. Нещодавно гнаний Андрій Жолдак у всі ЗМІ висловив свою думку щодо «брудного, потворного Києва». І що, почув хтось Жолдака? Його вислухали, посміхаючись, в одному ряду з такими професійними блазнями, як Станіслав Ніколаєнко та Петро Симоненко. Перший в чаду тоталітарної переробки освіти вирішив запозичити для наших дітей японські тортури – проводити уроки стоячи (щоправда, він не подумав, що в такому разі доведеться також винаймати силу-силенну санітарів, які сидітимуть у класах і хутенько виноситимуть на ношах непритомних діточок). А другому в еротичному сні, мабуть, наснилося, як приймають закон про знищення інституції президента в Україні і ставлять його, Симоненка, головою Президії. Причому одразу ж вручають членовіз, набір орденів «нєдєлька» на груди та відеокасету з «Лебединим озером»...
Сумно жити в сучасній Україні. Сумно. Хоча десь на задньому плані, причеплена тросами совісті та героїчної минувшини (остання найяскравіша сторінка якої – весняний незламний Майдан посеред суворої авторитарної зими), майорить надія.
Ось – блиском – булаву
гранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже
наступ,
Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться
морок,
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без
меж.
Збагнеш оце, чим серце
билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій
стилос
І стилосом бував стилет.
Цього року у Євгена Маланюка ювілей – 110 років від дня народження. Наступного буде – 40 від дня смерті. Сороковини... Цікаво, невже держава уперто триматиметься свого безглуздя та ігноруватиме свого великого пророка? Як проігнорувала цьогоріч. Вирішено назвати 2007-ий роком С. Гординського. «Літературна Україна», видання зі славною історією, що об’єднує високочолих, велемудрих писарчуків, цілі числа присвячує, безумовно, гідному синові українського народу... Але синові, що жив і не боровся. А про Маланюка – ані рядка. Невже так буде і наступного року?
Поет передчував таке до себе ставлення на Батьківщині. Ба більше – відчував. І це йому боліло. Та хіба міг він підозрювати, що навіть тоді, у ті омріяні в найсолодших снах часи, як Україна стане дійсно незалежною суверенною соборною державою його ім’я лишатиметься забуте тільки тому, що комусь – якимось покидькам-динозаврам радянської доби – страшні будуть його вірші, чужі і страшні...
Тебе б конем татарським
гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо Ти ж коханка, а не мати,
Зрадлива бранко степова!
Прости, прости за богохульні
вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми, ще,
може, й гірші,
Гіркі й пісні гірка душа співа.
Гнат ЖИГА