Я не збираюся переконувати когось у чомусь, оскільки справа ця вкрай неконструктивна і невдячна (так само, як і дискусії щодо релігії), бо люди, особливо похилого віку, міняють свої переконання важко – спробую спростувати ряд голослівних бездоказових звинувачень і стереотипів, котрі переходять з публікації в публікацію. Не обминули вони і статтю Мирослави Бердник «Наши боевики подвергли нападению все города и села» («2000» за 6.10.2006 р.) та інші публікації в цьому тижневику, відкритому для дискусій і всіх – часто протилежних – точок зору. Тож прошу сприймати мою статтю, як відгук на них, як спробу розмінувати хоч цей клаптик поля української історії, замінованого незнанням, фальшивками і міфами.
Не претендую на істину в останній інстанції. Пропоную деякі міркування. Почнемо з того, що в період 1939-1941 років ОУН була не такою вже й масовою потужною організацією, яку роздирали внутрішні чвари. По-справжньому масовою, всенародною її зробили більшовики за 20 місяців терору (з вересня 1939 до червня 1941-го), коли було репресовано 10 відсотків усього населення Західної України. Тож якщо у вересні 1939-го галичани зустрічали Червону Армію квітами і хлібом-сіллю, як визволителів від польського панування, то вже в червні 1941-го її проводжали кулями – надто вже переконливими були десятки тисяч безневинних людей, закатованих чекістами в західноукраїнських тюрмах перед втечею від німецької армії.
Я народився на Львівщині, тож знаю це з розповідей людей, яким довіряв і довіряю. Та й документи – річ уперта, а я їх вивчав, коли писав про масові вбивства перед відступом працівниками НКВД в’язнів у тюрмах Бережан, Жовкви, Луцька, Львова та інших міст Галичини й Волині. Тож не дивно, що мої земляки в другій половині Другої світової війни, коли фронт наближався до України, масово подалися до УПА (в дні найбільшої активності її чисельність зростала до півмільйона бійців) – люди вже знали з власного досвіду, що їх чекає і який терор принесуть з собою визволителі. Не випадково новий сплеск активності повстанського руху спричинив початок колективізації в Західній Україні. Так, УПА – воююча сторона, бо вона таки воювала і не обов’язково на чиємусь боці – її цілком можна визнати третьою воюючою стороною. І в цьому чи не найбільший трагізм історичної ситуації. Відсутність вибору. ОУН закидають, що вона співробітничала з нацистською Німеччиною. Але ж це нормальна світова практика (знаємо з історії), коли кожна революційна сила шукає собі союзників передусім серед ворогів свого ворога. У тридцятих роках таким спільним ворогом для ОУН і Німеччини була Польща – логічно, що саме на цьому й будувалося їхнє співробітництво. Так само, як і між ОУН та Литвою, котра теж мала територіальні претензії до Польщі (чи Польща до неї), і стосунки між цими двома державами були вкрай напруженими.
Не випадково ж кажуть: «Ворог мого ворога – мій друг». Литовська держава в тридцятих роках минулого століття дуже підтримувала ОУН, всіляко допомагала їй. Я не стану заперечувати випадків жорстокостей з боку всіх учасників затяжного конфлікту, зокрема, і з боку ОУН, УПА, оскільки війна є війна, а «люди не ангели». Були і невиправданий терор, і «ексцеси виконання», і звичайнісінький бандитизм з політичним забарвленням, але, підкреслюю, з боку всіх учасників кривавої драми на сцені історії. Але принципово важливо, і ОУН, і УПА, яка виникла фактично наприкінці 1942 року, воювали і боролися, на відміну од своїх ворогів, на своїй землі. Вони не були ні окупантами, ні кривавими «визволителями».
Я міг би навести безліч конкретних злочинів більшовизму, цієї чисто російської національної форми фашизму проти народів світу, зокрема і проти українського, розповісти про злочинний союз більшовиків з німецькими нацистами, з гітлерівською Німеччиною. – Один лише факт видачі у руки гестапо тисяч німецьких антифашистів, зокрема, і комуністів, котрі намагалися врятуватися від гітлерівського терору в СССР, чого вартий! Автори публікацій пишуть про «злочинну діяльність ОУН, УПА, 14-ї піхотної дивізії СС «Галичина», батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль», мабуть, не розуміючи, що цей перелік можна назвати таким собі історичним «горохом з капустою», оскільки йдеться про абсолютно різні речі, підрозділи і поняття. (Або ж маємо справу зі свідомою підміною понять засліплених ненавистю людей, котрі будь-що прагнуть довести свою правоту).
Почнемо по порядку. Як відомо, після неузгодженого з німецькими окупантами проголошення у Львові 30 червня 1941-го відновлення Української державності, німецькі каральні органи почали масові репресії проти ОУН, заарештували трьох братів – Степана, Василя і Олексу Бандер. Двоє останніх з них були згодом закатовані в німецьких таборах, а Степан Бандера поміщений у концтабір Заксенхаузен. За час окупації німецькі карателі розстріляли і закатували багато тисяч членів ОУН та їхніх прихильників.
Відомо вже багато документів про гітлерівський терор проти українських націоналістів, вони опубліковані. Пошлюся лише на один з них, вміщений у матеріалах Нюрнберзького процесу під номером 014, на рішення якого так люблять посилатися всі нинішні борці з ОУН-УПА, датований 25 листопада 1941 року. «Наказ про страту без судів членів ОУН Бандери», в якому, зокрема, вказано: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхкомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всіх активістів руху Бандери треба негайно арештувати і, після ґрунтовного допиту, таємно знищити, як грабіжників. Протоколи допитів мають бути послані айнзацкоманді С/5. Цей лист має знищити командофюрер негайно після прочитання». Батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» створені абвером, яким керував адмірал Канаріс, закатований гестапо через кілька років. Вони були розформовані німецьким командуванням відразу після того, як підтримали проголошення Української державності 30 червня 1941 року у Львові і виступили з письмовими вимогами «негайного звільнення всіх арештованих наших політичних провідників і Степана Бандери, членів тимчасового державного правління з Ярославом Стецьком на чолі та інших ув’язнених німцями націоналістів.
27 серпня 1941 року у відповідь на ці вимоги головне командування німецьких військ наказало зняти український курінь (батальйон «Нахтігаль») з фронту, його роззброїли, розформували та інтернували до Німеччини. Там його реорганізували і відправили в 1942 році в Білорусію для боротьби з червоними партизанами вже як поліцейський підрозділ, але українські вояки з нього відмовилися бути помічниками німецьких карателів і повстали. А тому німецьке командування жорстоко придушило цей бунт колишнього «Нахтігаля», частину повстанців розстріляли, легіон «Нахтігаль» розформували вже остаточно, а його офіцерів заарештували і ув’язнили у львівській тюрмі. Ті ж з «Нахтігаля», хто врятувався від німецьких репресій, згодом влилися до УПА, а його командир Роман Шухевич згодом став головним командиром УПА, очолив національно-визвольний рух в Україні.
Тож, у чому полягає «злочинна фашистська суть діяльності», зокрема батальйону «Нахтігаль»? У тому, що відмовилися допомагати німецьким карателям і повстали проти окупантів?
Не можна проводити аналогії між створеними 1941 року підрозділами ОУН «Нахтігаль» і «Роланд» та дивізією СС «Галичина», мушу внести ясність, оскільки це принципова проблема. «Нахтігаль» і «Роланд» створювалися тоді, коли в керівництва ОУН ще були якісь ілюзії щодо можливого союзництва з німецьким рейхом, про що свідчить і Акт проголошення ОУН Степана Бандери 30 червня 1941 року у Львові відновлення української державності та утворення Українського Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Але край цим ілюзіям поклали самі німці, заарештувавши С. Бандеру й організаторів українського державного правління.
Як пише доктор Сорбонського університету Володимир Косик у своїй праці «Реабілітувати чи визнати боротьбу ОУН-УПА?» (Стрий, 1993 р., стор. 23), «Обидві ОУН по-своєму готувалися до ймовірної війни, якої всі сподівалися. ОУН–Бандери – домовилася з головним штабом вермахту й керівником абверу адм. Канарісом про вишкіл двох батальйонів («Нахтігаль» і «Роланд»), сформованих із близько 700 українців, переважно членів ОУН. Усні домовленості суто військового характеру було досягнуто без відома уряду й органів безпеки Райху. Організація хотіла мати військовиків, які могли б стати зародком національної армії.
Щодо 14-ї дивізії військ СС «Галичина», то «бандерівська» ОУН не мала ніякого відношення до її створення. Більше того, ОУН Бандери (або, як її ще називали «ОУН – самостійників-державників», «ОУН – революціонерів»), зокрема, послідовно і однозначно виступила категорично проти створення дивізії СС «Галичина». Щоб переконатися в цьому, варто ознайомитися хоча б з її постановою «Довкруги СС стрілецької дивізії «Галичина» – цей документ опубліковано в газеті «Молодь України» від 17 серпня 1993 року під назвою «Чия дивізія?» Інша річ, що після розгрому дивізії під Бродами влітку 1944-го чимало її бійців поповнили УПА, але це вже тема іншої розмови, адже в УПА було багато і колишніх бійців та командирів Червоної армії, радянських партизанів, котрі доблесно воювали як з німецько-фашистськими окупантами, так і більшовицькими «визволителями». Тож перейдемо до закидів на адресу УПА.
За офіційними німецькими даними, в боях з українськими партизанами з УПА загинуло понад 100 тисяч німецьких військовослужбовців та їхніх поплічників – а це, вважай, десяток дивізій, які так і не дійшли до фронту або ж були навіть зняті з фронту. Особистий друг Адольфа Гітлера, один з його поплічників по партії, один з її засновників, генерал Лютце знайшов свій безславний кінець саме на Волині від куль одного з підрозділів УПА.
Тож перш ніж писати щось про знищення українськими націоналістами 100 тисяч поляків (звідки така цифра взята – невідомо), варто було б згадати про послідовний антиукраїнський терор у Польщі та за її межами з боку поляків. То ж каральні акції проти поляків з боку ОУН-УПА (а вони були, бо війна є війна, тим більше, якщо це національно-визвольна, партизанська війна з елементами громадянської), були передусім відплатними, реакцією на антиукраїнський терор, що засвідчено навіть тогочасними радянськими документами, свідченнями та повідомленнями працівників радянських каральних і партійних органів, яких важко запідозрити в прихильності до ОУН-УПА. Стосовно звинувачень на адресу ОУН в причетності до трагедій Бабиного Яру і Хатині, «кривавого придушення антифашистської боротьби народів Білорусі, Польщі, Словаччини, Югославії», то вони абсолютно безпідставні і бездоказові. До Бабиного Яру в Києві українські націоналісти причетні хіба що тим, що саме їх першими в Бабиному Яру почали розстрілювати німецькі окупанти – прикладів і конкретних імен тут загиблих більш ніж достатньо, на жаль. У Білорусі, як уже було сказано, українські націоналісти з «Нахтігалю» взагалі відмовилися бути карателями, за що й були жорстоко покарані німецькими окупантами. А на теренах Словаччини чи Югославії ОУН-УПА не діяли взагалі, якщо не рахувати перехід на Захід, в Німеччину і Австрію окремих підрозділів УПА через Словаччину вже після закінчення Другої світової війни.
В УПА воювали представники десятків національностей і різних політичних переконань, об’єднаних ідеєю справедливості і ненависті до окупантів, вона, УПА, була підпорядкована не ОУН, а УГВР, в якій ОУН була в меншості, з 20 членів лише 8 належало до ОУН. Отже, не можна ставити знак рівності між ОУН і УПА, писати їх через «дефіс», оскільки це різні структури. Якщо УПА була воюючою стороною (зрештою, третьою, як, наприклад, «махновці»), то ОУН – ні, бо це політична організація, свого роду партія. Ніхто ж не ставить питання про визнання воюючою стороною КПРС.
Щодо Хатині. У статті Василя Зданюка (газета «Наша республіка» за 23 травня 1993 р.) вказано: «В Плещаницях знаходився 118 каральний поліцейський батальйон, сформований ще в перший рік війни в Києві для боротьби з партизанами. Батальйон складався в основному з українців, але були в ньому й росіяни, білоруси. Більшість – колишні військовослужбовці Червоної Армії, котрі потрапили в полон або оточення». Його командиром, між іншим, був поляк майор Костянтин Смовський.
Як бачимо, «Нахтігаль» тут зовсім ні до чого – вояки з нього увійшли до 201 шуцманшафтбатальйону, а не 118-го, підписавши особисті зобов’язання на один рік і в березні 1942-го відбули в Білорусію. Так що «Нахтігаль» ніяк не міг бути в Кортелісах 23 вересня 1942-го, як стверджує Мирослава Бердник. Його тоді взагалі не було в Україні. Правда, М. Бердник посилається на твір В. Яворівського. Восени 42-го 201-й батальйон кинули на збирання контингенту (податків) з голодного білоруського населення. Тоді сотник Шухевич заявив німецькому командуванню, що він не пошле своїм наказом жодної сотні для такої функції, тому що вони відмовляються грабувати мирне населення.
Крім того, представник німецького командування відмовився звільнити з табору 45 військовополонених українців. Тому в листопаді 1942-го всі колишні вояки «Нахтігалю» з 201-го батальйону відмовилися підписувати угоди на продовження служби. Вони були переведені до Могильова – там батальйон був розформований, і на початку січня 43-го його особовий склад під охороною виїхав до Львова, де гестапо заарештувало більшість його командирів. Хатинська ж трагедія сталася через кілька місяців після цього – 22 березня 1943-го. Така історія куреня «Нахтігаль», який ніколи не був підрозділом СС. Він був у структурі «Абверу», керівник якого адмірал Канаріс згодом був страчений «гестапо» за антигітлерівську діяльність. Твердження ж про те, що «Нахтігаль» був причетний до знищення Львівської інтелігенції на початку липня 41-го є бездумним повторенням вигадок більшовицької пропаганди. Це звинувачення спростовують навіть польські джерела, не кажучи вже про об’єктивні висновки спеціальних державних комісій, суду. Цей злочин був повністю здійснений СС і гестапо, коли «Нахтігаль» вже не було у Львові – 3 липня 1941-го він увійшов до Тернополя. Такі факти.
Заяви про те, що підрозділи дивізії «СС-Галичина» придушували Варшавське повстання, теж не відповідають дійсності. – Після розгрому під Бродами влітку 1944-го її залишки були тоді на переформуванні в південній Австрії. У придушенні Варшавського повстання разом з німецькими військами брали участь підрозділи «Российской освободительной армии» (РОА) генерала Власова, котрі, між іншим, згодом були переформовані в дивізії СС. У РОА та інших російських формуваннях на боці німців воювало до одного мільйона росіян, але це чомусь не цікавить (і не хвилює) нинішніх борців з українським націоналізмом.
Зате на підставі безвідповідальної заяви якогось В. Шкурятюка про те, що серед 1500 карателів Бабиного Яру 1200 були українськими поліцаями, поспішають зробити висновок про їхню причетність до ОУН. Хоча б, здавалося, що поліцаї вони і є поліцаї, незалежно від національності – передусім, вони були колаборантами. Вони були і росіянами, і поляками, і французами, і навіть євреями, якщо взяти до уваги юденрати та їхню поліцію. Німці розстрілювали українських націоналістів у Бабиному Яру, це так, але українські націоналісти нікого не «різали», оскільки їх там поміж карателями не було.
Те, що в УПА було чимало і євреїв, – нині факт загальновідомий, який не потребує доведення. Я міг би назвати конкретні імена євреїв, переважно лікарів, котрі героїчно загинули за Україну, як от, наприклад, лікар Кум. Міг би процитувати вірші єврейського поета Єфіма Вольфа, котрий нині живе в Ізраїлі. Він українською мовою оспівував УПА і українських повстанців, яким завдячує своїм життям. Зрештою, цій проблемі присвячена ґрунтовна стаття Ю. Щура «Національно-визвольна боротьба ОУН-УПА та єврейське питання» («2000», № 41 за 14 жовтня 2006 р.). У ній наведено чимало об’єктивних переконливих фактів участі євреїв в УПА і українсько-єврейської, якщо не дружби, то порозуміння і взаємодії. Я ж обмежуся лише одним фактом: у судовій справі видатного українського письменника, колишнього вояка УПА, члена ОУН Дмитра Паламарчука (я знав його особисто) зафіксовано факт нападу загону УПА на охорону гетто в Рівному, коли було звільнено і врятовано від вірної смерті кількасот євреїв. Визволених євреїв українські партизани розмістили по селах. Цей бойовий епізод УПА підтверджено офіційно радянськими слідчими органами і судом.
Щодо бойових дій ОУН-УПА проти німецьких окупантів, то за останні роки опубліковано стільки документів про це, що лише перелік їхніх назв та архівних реквізитів утворив би цілий том. Причому документів німецьких і радянських, донедавна ще секретних. Думаю, що принаймні документи, підписані Бегмою, Сабуровим, Ковпаком, Руднєвим, Строкачем та іншими переконують, що ОУН-УПА таки воювали з німецькими окупантами. Розрахунок влучний, посилаючись на джерела, очорнителі ОУН-УПА розуміють, що навряд, щоб хтось із читачів почав перевіряти ці писання, та коли це зробити, одразу виявляється невідповідність як от з батальйоном «Нахтігаль» і знищенням білоруської Хатині.
Вважаю некоректними заяви про те, що ОУН і УПА були суто західноукраїнськими регіональними явищами. Як свідчить в одному з інтерв’ю останній головний командир УПА полковник Василь Кук, робота й перебування в Центральній і Східній Україні в похідних групах ОУН переконали його, що немає «західних чи східних» українців – вони всюди однакові», а є «український патріот» і «український раб». За його спогадами, на Дніпропетровщині в ряди ОУН першою влилася студентська молодь, а епіцентр повстанської боротьби зосередився на Поліссі і в Карпатах лише тому, що цьому сприяли географічні умови». Принаймні третина вояків УПА не були західноукраїнцями. Отож той повстанський національний рух був явищем загальноукраїнським, як свідчать архіви, боївки ОУН і УПА діяли навіть у Сумській області ще 1949 року, останню ж активну боївку УПА підрозділи КДБ знищили навесні 1961-го на Тернопільщині.
Середній вік справжніх учасників Другої світової війни (і Великої Вітчизняної...) нині становить близько 80 років. Їх залишилося зовсім мало – і воїнів Радянської Армії тих часів, і УПА. Ті ж, так звані «ветерани ВВВ», котрих переважно використовують керівники нинішніх антиукраїнських сил, значно молодші 80-ти, це переважно колишні співробітники МГБ-НКВД-МВС, яким, згідно з чинним законодавством, участь у бойових діях ВВВ подовжено аж до... 1954 року.
Яка це була «участь» і в чому вона виражалася, ми знаємо аж надто добре, бо відчули її на собі. Знову подвійні стандарти. Я не збираюся когось звинувачувати чи захищати – кожен конкретний факт звинувачення з будь-якого боку потребує конкретного вивчення, розслідування й аналізу. Я спробую внести ясність у деякі аспекти проблеми взаєморозуміння між українцями. Учімося національного примирення в Іспанії, зрештою, в сусідньої Росії. Там, у величному Меморіалі Великої Вітчизняної війни на Поклонній Горі в Москві серед переліку тисяч різних підрозділів, які воювали за Росію, закарбовано і назви російських дивізій (а росіян на боці німців, нагадаю, воював один мільйон) і кавалерійського корпусу СС, колишніх «власовців», які, на думку нинішніх росіян, теж воювали з більшовиками за вільну Росію – тільки на двох діаметрально протилежних сторонах, по різний бік барикад – так розвела їх історія й доля.
Так, як боролися за Україну ОУН, УПА і українці в Радянській Армії. У кожного своя правда, та Україна у нас одна.
Данило КУЛИНЯК