ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ

Здається, що не було нічого – на місці останнього з наметових містечок вогкий вітер жене сміття. Наметове містечко розгромлено міліцейськими спецпідрозділами, і ніхто не звернув на це уваги. Герої та польові командири майдану перетворилися на сірих та одновимірних діючих осіб того недолугого та врешт-решт малоцікавого реаліті-шоу, яке називається «Українська політика». Хіба що самотньо озивається до небагатьох сміливців остання волхвиня української містерії, несправедливо та жорстоко осміяна баба Параска. Протиприродно тепла зима без морозу, без снігу, без пурпурових вранішніх сонць, без рипучих присмеркових зоряниць додає свого чорного внеску до загальної депресії. Починається чергове багаторіччя українського безчасу. Починає сходити незрячий врожай зневіри та темряви. Ті, хто у листопаді 2004 року чекали на велику добу великого сонця, поволі перетворюються на іще одне втрачене чи то пак окрадене покоління. Це трохи нагадує згортання хрущовської відлиги. Це трохи нагадує холодний душ дикого капіталізму на початку 1990-их років. Нескінченна сіра осінь з такою ж нескінченною мжичкою без будь-яких натяків на сонце. Нескінченний речовий ринок вздовж трамвайних або залізничних рейок. Територія вічних сутінків.
Звичайно, за таких умов говорити про будь-який спротив можуть лише самогубці. Фронда по відношенню до теперішнього політичного режиму (принагідно зазначимо, найжорсткішого за всю історію третьої української республіки), приречена на провал, а відчайдухи, що починають подібну фронду є приреченими на репресії – бодай не радянські, але достатньо жорстокі. Для особливо вразливих залишається еміграція – втеча до жирних американських ґрантів або ж до виснажливої праці на аргентинських чи  на новозеландських фермах. Для міцніших залишається внутрішня втеча, небезпечно помножена на партизанське сприйняття довколишнього світу. Існування в незатишному ритмі гностичної антисистеми. Залишаються улюблені книги, улюблені старі вулиці, занедбані сади та парки Києва – Львова – Харкова. Залишається святкування червоно-чорних дат, які існують поза офіційним календарем третьої української республіки. Попри присутність на деяких з них тієї несерйозної та смішної людини, яка називає себе третім президентом третьої республіки та супутньої з ним великої кількості суворочолих людей в цивільному, – ці (як правило, сумні) річниці лишатимуться останньою можливістю спокійно, не оглядаючись на тихарів, поспілкуватися з тими, кого називаєш однодумцями або побратимами.
До чергової річниці бою під Крутами лишилося недовго. Радянські часи вже належать минулому – ані на Аскольдовій могилі, ані на самій станції Крути, спецпідрозділи МВС не будуть класти нас лицем у багнюку і не будуть у нас на очах шматувати жовто-блакитні та червоно-чорні прапори. Та ба – не виключена присутність навіть тієї частини політичного бомонду, яка бавиться в українофілію. Про те, що крутянські річниці відвідує (хоч і не завжди) головний пасічник держави, вже згадувалося. Буде оглушлива мовчанка на багатьох телевізійних каналах, за винятком, хіба що, двох-трьох глумливо-містечкових репортажів. Черговий скоробагатько перерахує на монумент загиблим героям під станцією Крути певну суму грошей. На Аскольдовій могилі падатиме мокрий сніг. Або злий, геть не зимовий дощ. Ми будемо йти до пам’ятного знака масною багнюкою, чорною, немов антрацит. Буде поминальна молитва і будуть колихатися мокрі від дощу червоно-чорні прапори у жовтій темряві ліхтарного світла. Одне слово, все буде, як завжди. Майже ніхто не звертатиме уваги на душі загиблих, які ввечері 29 січня будуть разом з нами і на Аскольдовій могилі, і на станції Крути, і майже ніхто не почує того, що вони хочуть повідомити нам. На жаль.
Як водиться в українських патріотичних колах, бій під Крутами зазнав певної міфологізації. На лицарський вчинок трьохсот молодих українців падає чорна тінь рухівсько-просвітянського націонал-мазохізму. Дивне і непотрібне бажання представити українського вовка ображеним та нерозумним ягням, нескінченне скиглення, культ слабкості та решта ліберально-народницьких старожитностей не дають, на превеликий жаль відчути нам у повній мірі справжню трагедію і справжню велич бою під Крутами, який іще пропаганда першої української республіки – УНР – називала «вітчизняними Фермопілами». Проте, окрім міфу, існує і антиміф про бій під Крутами. Можливо, він геть позбавлений трагічного пафосу, проте й він є частиною нашої історії.
Військова історія УНР розглядається в сучасній українській державі під трохи дивним кутом зору. Крізь дуже збочену оптику. І держава сама по собі була кепська, і військо, мовляв, було такою собі масовкою до безсмертної опери Гулака-Артемовського, а керманичі першої української республіки взагалі геть усі були нездарами та масонами. Якось забувається, що, крім професорсько-письменницької банди психопатів та боягузів, рушіями української національної революції були люди, які цілком щиро плекали культ зброї. Військовики УНР не були кумедними дядьками в шароварах. Варто подивитися на світлини легендарних полководців, любі читальники, і ви жахнетесь від крижаного нордичного світла, яке випромінюють очі тих, хто воював на десять фронтів у далекому 1918 році. Причини поразки у тій війні лежать не на військових. Україна тоді програла через тих, чиї пам’ятники сьогодні бовваніють поблизу української академії наук та через тих, чиї марксистські «Сонячні машини» покриваються пилом на полицях районних бібліотек. Проте, комусь дуже хочеться вбити у масову свідомість той факт, що перша українська республіка була суцільним хаосом і таким чином приготувати нас до можливо повного згортання українського незалежницького проекту впродовж найближчих десяти років – чи то на користь Європи, чи то на користь Євразії. Але факти річ вперта, любі читальники. Якби не намагалися, наші вороги переконати нас в тому, що у січні 1918 року Київ був охоплений панікою, а місто не було кому боронити, крім трьохсот студентів, ненавчених військовій справі, правдиві історичні джерела вперто подають геть протилежну інформацію.
Попри підривну діяльність соціалістів, перша українська республіка не розпустила все військо. Боєздатні частини, якими командували Болбочан, Отмарштайн, Петлюра та Скоропадський (його корпус у січні 1918 року зупинив наступ на Київ більшовицьких банд із північно-західного напрямку) були готові як до ведення повномасштабних бойових дій, так і до диверсійно-партизанських акцій. Проте знов і знов доводиться говорити про те, що події тих років ми бачимо лише як суцільний хаос і тому міф про Крути відповідатиме значно краще іншому міфові, міфові про великий український безлад. З нього і доведеться почати.
Міф про Крути. Він власне складається з двох різних історій. Перша з них присвячена українським героям, «лицарям абсурду», які взяли гору над «прагматиками політичної доцільності». Перші, погано навчені та погано озброєні, 29 січня прийняли жорстокий та нерівний бій із переважаючими силами ворога. Вони або загинули, або були по-звірячому закатовані російськими більшовиками потому, як потрапили в полон. Саме в цей час, другі, себто «прагматики» активно пакували валізи, залишаючи Київ, і саме офіра перших дозволила їм вчасно врятувати свої життя, аби потім повернутися до Києва вже на німецьких багнетах. Друга історія складається з перепоховання тридцяти з трьохсот загиблих юнаків на Аскольдовій могилі вже за часів Директорії, з виникнення поняття про «українські Фермопіли», підкріпленого віршем молодого та ще не розчавленого радянською каральною машиною Павла Тичини. Врешті-решт, до цієї історії на рівних правах входитиме і знищення могили молодих героїв в радянські часи, і культ бою під Крутами, виплеканий в діаспорному середовищі та наприкінці 1980-их років, коли підточений горбачовським дурнуватим недоглядом, захитався СРСР, щасливо перенесений в Україну. Тут будуть присутніми і спогади тих, хто пережив січень 1988, 1989 та 1990 років, коли проща до Аскольдової могили була випробуванням на фізичну і на моральну міцність, – адже можна було і кийком по ребрах дістати, і бути відрахованим з вищого навчального закладу. Схили Дніпра рясніли тоді спецназівцями та тихарями в цивільному. Не омине міф про Крути і встановлення пам’ятного знака на тій самій Аскольдовій могилі вже в буржуазні дні третьої республіки. На нього посягатимуть вандали. На початку 1990-их років буде спроба знищити пам’ятний знак, і про це писатимуть всі газети. До того ж, щорічна проща патріотично налаштованих киян до дерев’яного хреста та мармурової плити (з яких власне і складається пам’ятний знак) в двадцять дев’ятий січневий день теж є складовою частиною міфологеми, і можна довго думати про те, чому ми святкуємо не перемоги, а поразки, і вперто продовжуємо плекати культ жертовності та смерті.
Антиміф про Крути. Він не є українофобським або цинічним. Він хіба що заперечує великий хаос. Герої не перестають бути героями, а Грушевський і Винниченко – мерзотниками. Проте, лише невеличка група українських військових істориків наважується стверджувати, що бій під Крутами не був «вітчизняними Фермопілами». Війська УНР дали нерівний, проте геть не трагічний бій, і почали відступати до Києва. Більшовики зазнали серйозних втрат, їхнє просування на певний час було призупинено, і лише один підрозділ відступаючого українського війська, який справді складався з погано навчених студентів та гімназистів, заблукав і потрапив на станцію Крути, яку вже встигли захопити більшовики. Молоді українські патріоти потрапили в полон і були після страшенних катувань розстріляні. Історики, як їм і личить, наводять переконливі свідчення сучасників та документи. Отже самопожертви не було. Була лише прикра помилка під час орієнтування на місцевості. Важко і непотрібно сперечатися з науковцями, до послуг яких велетенські вітчизняні архіви. Можливо, наукове панство має рацію. Навіть, напевно, має. Але тоді вмирає міф.
Важко повірити в те, що творці міфу не знали страшної правди про Крути. Але їм був потрібен міф. Без міфу не можна творити героїв. В наш невеселий час, навіть якщо і з’явиться історично обґрунтована правда про те, що «українських Фермопіл» не було, люди не перестануть йти на Аскольдову могилу, не перестануть їхати вистудженими електричками на станцію Крути. На превеликий жаль, мусимо констатувати, що буржуазний стиль життя, настільки вдало впроваджений в сучасній українській державі, не залишає місця для революційного романтизму та для самопожертви. В наметах живуть лише за гроші. Так само за гроші беруть участь в акціях протесту. На цьому лиховісному тлі жорстока розповідь про те, як триста молодих людей, які могли спокійно та безпечно перечекати лихоліття та війни в булгаковському стилі, взяли зброю в руки і вирушили на вірну смерть, набуває особливого значення. Навіть у патріотичних колах існує багато людей, які вважали та й вважають божевільними тих, хто тримав до останнього оборону наметового містечка на Майдані Незалежності, або тих, хто ризикуючи власною свободою, став на перешкоді «імперського маршу» 4 листопада 2006 року. Адже це так легко любити Україну, сидячи по теплих та безпечних кутках. «Кожна піч українська – фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти». Так легко говорити про те, що Україна в нас одна і другого Дніпра в світі немає, коли не заведено проти тебе карної справи, не звільнено з роботи, а мобільний телефон не поставлено на прослуховування. Так легко цитувати Ольжича в теплому залі колишньої Центральної Ради і дивитися, як загораються від захоплення очі молодих патріоток. Значно важче пригадувати вірші у в’язничній камері і ой, як важко вийти на площу в ті дні, коли спецназівців в київському середмісті більше, ніж каштанового листя. Якось одразу пригадується, що на вулиці холодно. Пригадується націонал-ліберальний імператив про те, що не можна розгойдувати державного човна. «Інші хай скелю лупають». На вулиці ж холодно! Але... 29 січня 1918 року було значно холодніше і молодим київським студентам та гімназистам також страшенно, до нестями хотілося жити. Цього року на Аскольдовій могилі, на провінційному північноукраїнському полустанку їхні душі будуть поруч з нами. За бажання ми зможемо почути їхні голоси. Залишатиметься лише зрозуміти їхні слова. Адже вони вмерли за нас.
Тарас МАХНО