До мене звернувся мій давній приятель Вахтанг Кіпіані з пропозицією викласти на папері думки щодо 15-ї річниці референдуму про Незалежність України. Вахтанг був одним з учасників студентського руху початку дев’яностих років. Студентський рух був напівпідпільним і з яскраво вираженим «незалежницьким» спрямуванням. В тому, що Україна виборола Незалежність 15 років тому, значна заслуга і студентського руху зокрема. Тільки от в сьогоднішньому головному представницькому органі України – Верховній Раді представлені п’ять різних політичних сил. Ці п’ять політичних сил мають п’ятьох зовсім різних політичних лідерів: Ющенка, Тимошенко, Мороза, Януковича, Симоненка. Об’єднує цих різних політиків одна специфічна риса: жоден з них не боровся за Незалежність України. Жоден!
НЕПРАВИЛЬНЕ СВЯТО
Соціологи засвідчують, що до переліку основних свят українці не зараховують День Незалежності. Набагато більшою повагою користуються православні Великдень і Різдво, загальнонародний Новий рік і навіть клароцеткінківське 8 березня. А от День Незалежності вважає святом далеко менше половини населення. В той же час, більшість українців, незважаючи на всі матеріальні негаразди, які у багатьох асоціюються саме з виходом зі складу Союзу, все ж таки і нині проголосували би за Незалежність. Парадоксальність ситуації лише ззовні. А може ми святкуємо не той День Незалежності? Оголошення 24 серпня 1991 року Незалежності України Верховною Радою перебувало в тіні набагато потужнішої події — спроби прибрати владу до рук ГКЧП в Москві та його безславний кінець. Верховна Рада України, більшість в якій складали противники українського визвольного Руху — комуністи, налякані перспективою опинитися разом зі своїми проводирями-гекачепістами (які складали вищу номенклатуру союзної компартії) у малокомфортних в’язницях, швиденько оголосили відокремлення від Москви. Відокремлювалася комуністична Верховна Рада від Москви Єльцина, якого на той момент боялися більше, аніж місцеву опозицію. Місцева опозиція – Народний Рух (а в парламенті – Народна Рада) вже засвідчили свій конформізм, або, щоб не ображати, назвемо це «здатність до компромісів», щоправда іноді невмотивованих.
Московські історики та політологи часто люблять торочити, що Україна не боролася за свою незалежність, а отримала її «з барського» російського плеча. Так от в період 19-24 серпня 1991 року в Україні справді не простежувалося масового протесту. 19-го на Майдані Незалежності зібралася може якась тисяча людей, в подальші два дні кількість трохи збільшилася, але і близько не доходила до чисельності колишніх найпотужніших київських мітингів. В ці дні Київ та Україна не пережили московського спротиву.
Але в глобальному розумінні московські історики йдуть проти істини, бо боротьба за незалежність відбувалася в інших формах і в інших часових рамках. Були і «студентське голодування», коли з вимогами незалежності застрайкували майже всі учбові заклади Києва та багатьох інших міст, був і «ланцюг злуки», коли сотні тисяч українців вишикувалися по лінії Київ-Львів з національними прапорами, було і відзначення 500-річчя від заснування козацтва, коли десятки тисяч українців з усіх регіонів виїхали на Запоріжжя, щоби засвідчити свою повагу до історичного минулого нації. І в цьому переліку є найбільше досягнення українського визвольного руха, референдуму про незалежність. Геніальна ідея Ігоря Юхновського дала найважливіше — відчуття причетності до творення історії. Такої співпричетності до різних актів, декларацій і тому подібного, що продукувала Верховна Рада, у звичайного громадянина немає. Натомість була знайдена формула залучення мільйонів українців до проголошення держави. Безперечно, що такий велетенський відсоток — понад 90, який отримала ідея Незалежності, так само є наслідком компромісу між активною, але менш численною націонал-демократичною опозицією та українською номенклатурою (тобто комуністичною елітою). Безперечно, якби комуністична номенклатура усвідомила, що реально їй нічого не загрожує, і зважилася на активну контрагітацію, то такого феноменального результату не було би. І слід чітко сказати, що Незалежність України — значною мірою дитя цього компромісу. Але усвідомлення цього факту не заперечує того, що наслідком стало колосальне залучення громадян України до вибору Незалежності для своєї країни. Перше грудня — це компроміс не між 450 «обраними», а між 35 мільйонами громадян. Перше грудня і є справжнім Днем Незалежності України. Недаремно саме після референдуму Незалежність України визнали інші держави, недаремно саме після референдуму не стало аргументів у нової московської влади для відновлення СРСР хоч в якій-небудь формі.
Можливо, саме через свою «номенклатурність» і не приживається відзначення Дня Незалежності 24 серпня. Тому що це була незалежність жменьки переляканих номенклатурників-комуністів від в’язниці.
ЗгаЯний шанс
Значна частина українців нині перебуває в стані соціальної апатії внаслідок краху надій, пов’язаних з «помаранчевою революцією». Очікування суспільства були більшими, аніж здатність нової влади до реформації. Я не належу до стану розчарованих, бо не був надміру перед тим зачарований. Частина новоукраїнської номенклатури (іноді її ще називають кучмівською), яка зробила ставку на націонал-демократичний рух просто вже не відповідала викликам часу. Але націонал-демократична номенклатура кучмівського розливу об’єктивно на це була не здатна, інакше вона повинна була би почати боротьбу сама з собою в першу чергу. І якщо говорити про втрачений шанс для України, то швидше за все це був не 2005 рік, а саме 1991 рік. На зламі дев’яностих комуністична влада захиталася, а суспільство водночас прагнуло змін. Якби Україна тоді спромоглася на зміну влади, то були всі шанси піти шляхом Центральної Європи та країн Балтії. «Оксамитові» революції в Європі прогуркотіли у 1989-му, а їхній аналог в Україні — «студентська революція на граніті» — в 1990-му, тобто з різницею всього в один рік. Форма правління в Україні була на той момент парламентська. Але ж необхідність негайних перевиборів до Верховної Ради усвідомлював лише студентський рух. Чорновіл на чолі Народного Руху зрозумів необхідність багатопартійних перевиборів і підняв це гасло на щит лише через два роки, коли було вже надто пізно. Мало хто вже пам’ятає, але основною вимогою студентського голодування були саме багатопартійні перевибори, а не скидання прем’єра Масола. Відставка прем’єра, націоналізація майна КПРС — все це були лише необхідні передумови для вільних виборів. Старші націонал-демократи, маючи третину голосів у парламенті, тішачи себе ілюзіями дотичності до влади, не просто поховали ідею перевиборів. Саме націонал-демократична еліта відповідальна за згаяний шанс 1991-го року. Депутати вигадали президентські вибори, бо не хотіли прощатися з власними кріслами. Вибори до Верховної Ради вигравати було можливо, президентські — нереалістично. Проблема навіть не в розпорошенні голосів демократичного табору між Чорноволом, Лук’яненком та Юхновським (хоча їхні амбіції вміло підігрівалися плеядою «засланих козачків»). Націонал-демократи не мали настільки розкрученого персонажу, який би дорівнявся до Кравчука. Відрізаність від основних мас-медійних джерел не давала шансів встигнути зробити таку альтернативу. Президентські вибори Першого грудня були виборами по суті в одні ворота. Але в компартійної еліти був лише один Кравчук. Не було 450 мінікравчучків. Компартійні лідери були непопулярні на місцях. Скандали на кшталт «ковбасного» в Чернігові могли виносити на поверхню нових лідерів громадської думки. Нехай частина цих лідерів надалі виявилася би непродуктивною, але на той момент була просто необхідна кардинальна ротація еліт. І можливість такої ротації була. Першого грудня вона була для України втрачена. До наступного шансу. Чи то на 15 років. Чи то на 115.
ВБИЙ МОЛОДОГО!
Уже об’єднаній націонал-демократичній-комуністичній еліті здалося, що лише непроведення парламентських виборів в 1991-му році буде замало для гарантій створення затишного заповідника. З метою недопущення в перспективі жодної альтернативи номенклатура пішла на крок безпрецедентний. Оскільки поодиноку альтернативу еліті складав лише студентський рух, то було здійснено різноманітні спроби по його розколу та знищенню. Фінальний акорд зробила Верховна Рада, піднявши віковий бар’єр для балотування до 25-ти років. Переважна більшість студентських ватажків була молодшою, а отже, в такий спосіб політикум домігся такого бажаного закостеніння. Прикметно, що проголосували за таку дискримінаційну норму, і комуністична більшість і формальна опозиція – націонал-демократична Народна Рада. Через кілька років об’єднана номенклатура вже могла собі дозволити скасувати це рішення. Молодь більше не турбувала. В Україні наступила номенклатурна благодать.
ЕЛІТА В СОБІ
Не здійснивши вчасну ротацію еліт Україна поступово все далі відставала від європейського розвитку. Комуністична номенклатура, ставши посткомуністичною, пригадавши політекономію швидко збагнула велику силу коштів. «Бути бізнесменами» були призначені вихідці з номенклатури КПРС, ВЛКСМ, КГБ, до яких ще долучилися вихованці світу кримінального. Поодинокі вкраплення персонажів, які досягли бізнесових вершин за рахунок власних розумових здібностей і не були би причетні до вище означених середовищ, лише підтверджували загальну сумну картину. Тим часом, доведений до напівжебрацького стану український люд виявився неспроможним за рахунок власних членських внесків утримувати політичні партії та громадські організації. Громадсько-політичні структури заради власного існування і розвитку змушені були звертатися до фінансово-промислових структур, в просторіччі — до олігархічних кланів. Політика в Україні стала різновидом бізнесу. Основні лідери опозиційного Кучмі табору на виборах 1999-го та 2002-го років — кагебіст, комуністичний номенклатурник, банкір, бізнесвумен (Марчук, Мороз, Ющенко, Тимошенко). Під стать собі вони набирали і оточення. Переважна більшість сьогоднішньої еліти або зробила кар’єру при дворі Кучми, або має завдячувати тому ж Кучмі за накопичені під час його правління капітали. Вони прийшли в політику, коли політика стала безпечною і прибутковою. Навіть ті, хто з придихом говорить про те, як витрачали свої кровні мільйони на помаранчеву революцію, розглядали це радше як ставку в казино. Ставку, яка мала принести прибутки після призначення на чергову міністерську чи губернаторську посаду. А заробили на цю ставку ще перебуваючи чи то у фракції СДПУ(о), чи то в Держрезерві.
НОВІ МОЛОДІ
Багато експертів дорікають, що Майдан не дав нових облич. А він і не міг їх дати. Справа в тому, що в одні й ті самі дні в Києві відбувалося два цілком протилежні Майдани. На один Майдан посередині Хрещатика виходили сотні тисяч, якщо не мільйони романтично налаштованих людей (майже як наприкінці вісімдесятих-початку дев’яностих) з вірою у зміну системи влади. Але зовсім інший Майдан був на сцені, такий собі маленький невеличкий і з доброю охороною майданчик. Туди люди виходили з набагато приземленішою і реалістичнішою ідеєю. Ці люди боролися за своє майбутнє місце в президентському почті. І альтернативні обличчя для них були зайві. Так що новим лідерам допомогли не народитися. Їм зробили кримінальний аборт ті, що мали бути вдячними акушерами.
Це не означає, що політична Україна ніколи тепер не матиме біологічного оновлення. Номенклатура не настільки короткозора. Але і не настільки альтруїстична, щоби допускати до влади когось з іншими морально-ціннісними орієнтирами. Вихід є, і за нього їм варто було боротися! Тепер депутатами рад різного рівня є або будуть племінники Ющенка, сини Януковича, Богатирьової, Довгого, Щербаня, свати і сини Черновецького, племінники Матвієнка, зяті Онопенка. І ще брати. Брати, брати. А в братів також є сини. Якщо ж серед рідні заховається чиясь інша молода фізіономія, то бажано, щоб вона була або співоча,або спортивна, тоді її легше буде асимілювати.
«БУДЕ НАМ З ТОБОЮ ЩО ЗГАДАТИ…»
А що в сухому залишку? А в сухому залишку один екс-студентський ватажок замовляє іншому екс-студентському ватажкові статтю про перше грудня 1991-го року. І «буде нам з тобою, що згадати»… Можна згадати, що Українська Студентська спілка, яку я тоді очолював, вже була офіційно зареєстрована на всеукраїнському рівні, а тому ми стали однією з трьох чи чотирьох організацій, які висунули В’ячеслава Чорновола кандидатом в Президенти. Ще не знаючи, що президентські вибори приречені… Можна згадати, як ми посилали студентські загони на Луганщину агітувати за референдум, ще не знаючи, що місцеві мешканці вже отримали вже такі ц/у від кравчуківської номенклатури.
Принаймні нам є що згадати. Згадати не про втрачений шанс для України 1991-го, а про день, який хоч на коротку мить став об’єднуючим для всієї України. Помаранчева революція при всьому її позитивному настрої об’єднала лише половину населення. Перше грудня об’єднало всю націю. Тому це і є справжній день Незалежності України. Тоді ми вибороли свою державу. Так. Не просто обрали, а вибороли. Але ми не змогли вибороти владу. Влада залишилася у НИХ і їхніх ідейних нащадків. Принаймні у нас залишилася країна. І ще у нас залишилася історія. Поки ВОНИ ще не встигли її остаточно переписати.