А від моїх прохань розповісти про себе (я вже знав з публікацій, що Ю. Коваленко зустрічався зі Сталіним, мав сутички з Жуковим) Юрій Миколайович усіляко відхрещувався, мовляв, що було, то прогуло, треба думати про сучасне і майбутнє України. Лише після моїх наполягань, пояснень, що багатьом важливо знати, як у складних життєвих обставинах залишитися самим собою, Юрій Коваленко погодився розповісти кілька епізодів зі свого життя.
БАТЬКО ЗА СИНА НЕ ВІДПОВІДАЄ…
У Юрія Коваленка мамине прізвище. Батьківське було б Машинський. Справа в тому, що батька – чекіста, фаната світової пролетарської революції, такі дрібниці, як сім’я, дитина, прізвище цікавили менше всього. Коли дід Пилип (мамин батько) розпитував зятя про національність, то той відповідав: «Я донбасский пролетарий, коммунист. А коммунисты выше всяких наций, религий, предрассудков». Почувши таке, дід зрозумів, що у його дочки не буде чоловіка. Але щось заперечувати було вже запізно…
Коли 13 травня 1926 року народився Юрко, то дід узяв справи у свої руки і в сільраді зареєстрував онука на своє прізвище. А згодом і всю відповідальність за навчання і виховання хлопця Пилип Коваленко взяв також на себе, бо сім’я дочки розпалась: Людмила вдруге вийшла заміж за місцевого зоотехніка, а її перший чоловік, звільнившись від сімейних пут, успішно будував кар’єру енкаведиста.
Малий Юрко вбирав усіма фібрами своєї хлоп’ячої душі науку діда – садівника, пасічника, майстра різьби по дереву. Дід спочатку сам сідав за підручник, вивчав правила, закони, розв’язував приклади, задачі, а тоді вже розтлумачував їх онукові. Після таких уроків Юрко міг хоч серед ночі пояснити те чи те правило, той чи той закон.
Хлопця заворожувало дідусеве уміння різцем витворювати дива із дерева. Юрко швидко і сам почав переймати навички, і в тому навчанні приростав до діда кровно і духовно.
Та раптом у родинне дерево Коваленків вдарила енкаведистська сокира. 1937 року діда Пилипа разом із сімдесятьма глобинськими чоловіками-гречкосіями було заарештовано як ворогів народу. Одинадцятирічний Юрко кидається рятувати діда: їде у Суми до батька, де той у званні майора обіймав посаду начальника обласного НКВД і звідти висилав аліменти.
– За що діда заарештували? – кидає з порога запитання. Батько ошелешений приїздом сина, але одразу бере себе в руки і, як дорослому, відповідає:
– За излишнюю, болезненную любовь к Украине…
– Хіба це злочин? – перебиває його Юрко.
– Да. Такая любовь враждебная коммунистической партии и советскому государству. Поэтому мы всеми силами боремся с такой любовью.
А на прощання нібито по-дружньому батько порадив Юркові:
– Это не твое дело. Не мешайся в него, дольше проживешь.
Більше Юрій Коваленко не звертався по допомогу до свого батька. Навіть 1947 року, коли його самого розжалували з капітана, командира ескадрильї, а батько обіймав високу генеральську посаду військового контррозвідника. Юрій Миколайович знав, що поняття родинної взаємовиручки та взаємодопомоги для батька чужі.
П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КОМАНДИР РОТИ
Перед війною мама забрала Юрка до Києва і влаштувала в авіційну спецшколу. 1941 року п’ятнадцятирічний юнак уже тішився летунською випускною формою із золотими нашивками і готовий був підкорювати небесні простори на крилатій машині. А тут – війна. Для Юрка Коваленка це була нагода виявити свою летунську майстерність. Він, не вагаючись, біжить у Печерський райвійськкомат і пише, що хоче добровольцем піти на фронт. Але йому заперечують: ще треба рости. П’ятнадцятирічних воювати не беруть. Тоді хлопець дописує собі два роки і потрапляє на місячні курси саперів у школу молодших командирів, що діяла у військовому училищі зв’язку, де здобуває спеціальність техніка-мінера і сержантське звання.
У Голосіївському лісі командир взводу мінерів Юрій Коваленко виконує перше бойове завдання – заміновує протитанковими мінами поле на підступах до оборонних позицій. Але один німецький танк прорвався через це поле і смертельним вогнем почав поливати окопи оборонців столиці. Цей прорив вище командування звалює на сержанта Коваленка і наказує виправляти нібито власний прорахунок. Командир взводу зв’язує п’ять пляшок із сумішшю Молотова і сам повзе триста метрів мінним полем, підриває німецького танка і бере в полон одного танкіста (як пізніше з’ясувалося – капітана, командира танкової роти). Полоненого захотів побачити сам командувач фронтом Михайло Кирпонос. Відтак, на грудях у Юрія Коваленка з’явилася медаль «За бойові заслуги». Водночас йому було присвоєно звання лейтенанта.
Потім взвод Юрія Коваленка, який діяв на правах роти, мінував Київ, катери біля Кременчука. У Лохвиці командувач Південно-Західним фронтом Тимошенко призначив юного лейтенанта комендантом міста. Юрію було дивно, що йому, п’ятнадцятирічному хлопчакові, підкоряються секретар райкому партії, голова райвиконкому. За його наказом мінують сапери цукровий та спиртовий заводи. За десять кілометрів від Лохвиці в урочищі Шумейки німці оточують штаб Кирпоноса. В котел потрапляє 650 тисяч радянських бійців. А взвод мінерів Юрія Коваленка відступає на Полтаву-Харків-Сталінград разом із Південно-Західним фронтом. На річці Дон ще підриває міст. А після цього його призначають командиром роти військової розвідки. Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника. За це його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове військове звання старшого лейтенанта.
У Сталінграді для поповнення роти Юрію Коваленку пропонують рокосовців – засуджених, які прибули на баржі з лівого берега Волги. Юрій Миколайович звертається за порадою до політрука, старшого лейтенанта Сміщука. Той без вагань каже:
– Бери рокосовців. Ці не підведуть. Комуністів-кар’єристів і комсомольських вискочок не бери.
– Але я боюсь тюрмаків, у них же свій кодекс, свої князі, – став заперечувати командир роти.
– Нічого, удвох якось справимося.
Саме з рокосовцями Юрій Коваленко пройшов справжню школу, яка полягала у пізнанні душі підлеглого.
– Коли ти знаєш усе про солдатів, коли ти харчуєшся разом з ними, і всі бачать, що ти зайвого не береш, то вони зі шкіри вилізуть, а тебе не підведуть, – розповідає Юрій Миколайович. – Солдати високо цінують порядність командира, його уміння переконувати, а не грубо наказувати.
Розвідрота рокосовців для Юрія Коваленка стає дружнім, родинним колом. І коли його поранив німецький снайпер, він не відлежується в госпіталі, а втікає до своїх рідних розвідників, не дочекавшись закінчення курсу лікування.
І тут трапилось несподіване.
«
ЛЮДИНА ПОРАНЕНА В СЕРЦЕ»Справа в тому, що на пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медичної служби з єврейським прізвищем зробив сенсацію. У
«Віснику воєнно-польової хірургії» він надрукував статтю з патетичним заголовком «Людина поранена в серце» і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Юрій Миколайович прочитав її, посміхнувся і написав на ній перед залишенням госпіталю звернення до начальника лікувального закладу: «Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають. Я йду у свою роту до своїх гвардійців. Моє місце там. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею».Начальник госпіталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка Левові Мехлісу, мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту! Мехліс із цією статтею і до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Червоної армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка і показує йому статтю (діалог Юрію Коваленку передав сам Ніл Васильович):
– Читали?
– Нет, товарищ Сталин, – відповідає Бурденко.
– Почему?
– Времени нет.
– Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя.
У Сталінграді підняли паніку, знайшли Юрія Коваленка у розвідроті, де бійці його відпоювали травами, настоянками, привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце і куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Коваленка уже в званні капітана у Москву до Сталіна. У передній кімнаті був Мехліс, який і провів Юрія Миколайовича до Верховного Головнокомандувача.
– Это ты капитан – человек раненный в сердце, – почав Сталін.
– Да я, – машинально відповів Юрій Миколайович.
– Как ты думаешь, мы удержим Сталинград?
– Конечно, товарищ Сталин.
– А почему ты так думаешь?
– Потому что так надо, товарищ Сталин. Если немец перережет Волгу, то конец войны.
Після цього виникла довга пауза. Юрій Миколайович, не дочекавшись команди, вирішив сам просити дозволу залишити кабінет.
– Подожди капитан, – знову почав Сталін. – Я хочу выпить за твое здоровье.
– Я не пью, товарищ Сталин, – почав відмовлятися Юрій.
– А что, по-твоему товариш Сталин пьет?
У цей час принесли в кабінет тацю з пляшкою грузинського вина
«Сапераві» і два келихи.– Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Верховний Головнокомандувач. – А еще знаменито оно тем, что это любимое вино товарища Сталина.
Сталін повільно відпив трохи вина з келиха. Кілька ковтків зробив і Юрій Миколайович і відчув приємний терпкуватий смак.
– Ну, что капитан, будешь генералом? – запитав Сталін.
– Нет, товарищ Сталин, не буду.
– А почему?
– Не хочу быть военным.
– А кем хочешь быть?
– Художником…
– А кто твои родители?
– Дедушка – садовод. Отец – в органах ГПУ…
– Это наш человек… И ты пока послужишь, генералом станешь, а потом… Давай еще раз за здоровье. Будешь жить сто лет и станешь художником…
Після цього келиха Юрій знову попросив дозволу вийти.
– Разрешаю, – кивнув Сталін.
ЖУКОВУ – ПО СОПЛЯХ
Тим часом у Сталінграді стало відомо, де розташований штаб Паулюса. Радисти зепеленгували, що німецькі команди ідуть з підвалу триповерхового універмагу на розі вулиць Радянської і Пензенської. Танки стиснули кільце. Однак прорватись до штабу Паулюса ніяк не вдавалось. Кожен квадратний метр був під прицілом снайперів.
В архівах Сталінградського міськвиконкому було знайдено плани каналізаційних колекторів. З ними ознайомили роту Юрія Коваленка і кинули на взяття штабу Паулюса. Так, через один колектор бійці Юрія Миколайовича потрапили в двоповерховий підвал універмагу. Там були електробатареї, коридор, заповнений німецькими солдатами. Коли розвідники увірвались у нього, солдати показали де кабінет Паулюса.
Генерал-фельдмаршал глянув на забрьоханих бійців Коваленка у валянках, шапках-вушанках у полушубках і опустив погляд.
– Ви полонені! Прошу здати особисту зброю, – скомандував Юрій Коваленко. Паулюс мовчки зняв ремінь, на якому висіла кобура з маленьким браунінгом. Капітан Коваленко ремінь з пістолетом вчепив собі, зателефонував керівництву і доповів про арешт фельдмаршала. Звідти надійшла команда, куди виводити.
У кабінеті командувача Сталінградським фронтом генерала армії Андрія Єременка відбулось нагородження тих, хто брав у полон Паулюса. Серед представлених до Зірки Героя Радянського Союзу були начальник військової розвідки фронту, командувач танковою бригадою, перекладач, командувач роти військової розвідки Юрій Коваленко. У президії сиділи Єременко, Рокосовський, Ватутін, Хрущов. Маршал Жуков вручав нагороди.
Коли черга дійшла до Юрія Коваленка, Жуков зупинився:
– Что еще один хохол?
– А я не хохол, товариш маршал, – знайшовся Юрій Миколайович.
– А кто же ты?
– Я – украинец!
– Ну, какая разница, украинец, хохол…
– Большая!
– Интересно, а какая же?
– Я по национальности укра
инец, а хохол – это оскорбление.
– Что ж тут оскорбительного. Я – Жуков – русский. Хоть десять раз назови меня, я не обижусь.
– Если я, товарищ маршал, десять раз назову вас русским, вы, конечно не обидетесь. Но если я вам скажу один раз кацап – обидетесь.
– Так ты, оказывается, националист? – підсумував Жуков.
Після цього підійшов до тумбочки, взяв орден Червоного Прапора і вчепив Юрію Коваленку. Повернувся до президії:
– Ему и
«боевика» достаточно. Я комфронт, из националистов героев не делаю!Знову підійшов до тумбочки, узяв пляшку коньяку і налив грамів по 150 у гранчаки і знову підійшов до Юрія Коваленка:
– Ну, украинец, давай выпьем с тобой, а то поссоримся.
– Я не пью, товарищ маршал!
– Не хочешь с кацапом выпить, – зробив висновок Жуков.
Я действительно не пью, – стояв на своєму капітан.
– Ну давай за победу в Берлине.
– Нет.
Юрій Миколайович помітив, що створилося напруження і вирішив розрядити ситуацію. Узяв гранчака з коньяком і залпом випив його. Однак пекуча рідина далі горла не пішла, а фонтаном через рот і ніс повернулась назад на маршала Жукова. Юрій Миколайович помітив, як з коньяком вилетіла і
«шрапнель», якою снідав. Одна зернина потрапила прямо на орден Леніна, що висів на грудях Жукова, і приліпилась до голови вождя. Це виглядало досить кумедно, що капітан аж пхикнув від сміху, який напав на нього.– Ты смотри, комфронт, на своих героев. Обрыгал меня и еще смеется, – звернувся Жуков до президії.
Юрій Коваленко вийшов з кабінету. Згодом звідти стали виходити Єременко, Хрущов, Ватутін, Рокосовський…
Останній підійшов до Юрія, який не знав, де подітися після такого прикрого випадку:
– Ты чего капитан, нос повесил, – звернувся до Юрія Коваленка. – Ты ж сегодня именинник. Этот день ты на всю жизнь запомнишь.
– Какой именинник, – почав Юрій ніяково. – Такого большого человека соплями измазал.
– Дурак! Разве ты его соплями измазал? Ты ему по соплям дал! Ты сегодня именинник вдвойне. Ты проявил и воинскую храбрость и гражданское мужество. Знаешь разницу между ними?
– Не знаю…
– Воинская храбрость проявляется в боевой ситуации. А гражданское мужество – в большом кабинете на толстом ковре, – давав урок Юрію Коваленку Костянтин Рокосовський. – История знает сотни примеров, когда боевые генералы, увешанные орденами до самых сапог, входили в большие высокие кабинеты, на толстом ковре теряли гражданское мужество. А ты сегодня стал на защиту своего народа, не позволил оскорблять его. Это украшает человека. Всегда будь таким. И еще запомни. Жукова я знаю по Монголии. Он был у меня в подчинении. Это очень жестокий, коварный и мстительный человек. Обходи его стороной.
До речі, україножерська політика Жукова виявилась і при нагородженні вояків, які підняли прапор над Рейхстагом. Так, сержанту Єгорову (росіянинові), молодшому сержантові Кантарії (грузинові) було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а їхньому командирові старшому лейтенантові Олексію Бересту (українцеві) – лише орден Червоного Прапора.
З КАПІТАНА – У СЕРЖАНТИ
Складними були фронтові шляхи-дороги Юрія Коваленка. Не раз доводилося брати німецьких
«язиків», ходити у розвідку, виконувати доручення командувача фронтом. Під час битви за Київ сліпа куля розтрощила кістки на нозі. Чотири місяці лікувався аж у Свердловську. Звідти вже на західний фронт не повернувся. Перекваліфікувався на льотчика. Переганяв американські «Дугласи», «Боїнги», «Кобри» з Аляски до Комсомольська-на-Амурі, Чити. На Алясці познайомився з американськими пілотами. Серед них були українці. Від них уперше почув пісні «Ой у лузі червона калина», «Чуєш, брате мій», пройшов школу національно-патріотичного виховання.Юрій Коваленко здійснив дев’ять бойових польотів під час війни з Японією. В останньому був збитий японським камікадзе на висоті шість тисяч метрів. Після закінчення війни написав Сталіну листа з проханням перевести на службу до Київського військового округу. У посланні перерахував власні бойові ордени, поранення. Відреагувати на листа було доручено Левові Мехлісу. У резолюції зазначалось: капітанові Коваленку треба пояснити, що він неправильно розуміє поняття Батьківщина. Відтак Юрія Коваленка призначили командиром ескадрильї на Забайкаллі, на станції Бада.
Тут у дні тридцятиріччя
«жовтневої революції» бурятська інтелігенція зібралась на Великий Хурал, який прийняв звернення до Сталіна, в якому йшлося про те, що при створенні СРСР бурятів образили. Хурал просив Сталіна через 25 років виправити помилку, оформити Бурят-Монгольську національну республіку і створити умови виходу з СРСР. Лідер Монголії Чолбайсан згодився допомогти вирішити територіальні питання під час створення нової республіки. У посередники було запрошено Мао Цзе Дуна.І тут почалось. З Москви до станції Бада прибув каральний загін. Юрій Ковалекно зустрівся з його командувачем підполковником і запитав, яке завдання поставлено перед ними. Той відповів:
– Усмирять бурятов.
На запитання, у чому полягає провина бурятів, Юрій Миколайович почув знайоме:
«Излишне болезненная любовь к своей нации. А такая любовь враждебна коммунистической партии…»Однак буряти влаштували для загону в горах обвал. Усіх карателів перебили. Тоді з Москви прибув другий ешелон вже з танками. Але буряти знову влаштували обвал і знищили 60 танків. У Москву полетіла телеграма з повідомленням про невдачу. А звідти до командувача Далекосхідним військовим округом маршала Родіона Малиновського прилетів Поскребишев з наказом: завдати бомбових авіаударів по гірському хребтові, спровокувати обвал і знищити бурятську інтелігенцію, що зібралась на Великий Хурал, разом з їхнім храмом. Малиновський викликає до себе командувача військово-повітряними силами округу генерал-полковника Красновського, а той з Бади – командувача ескадрильї Юрія Коваленка.
– Слушай боевой приказ. Надо полететь и уничтожить банду бурятских националистов.
– Товарищ командующий, надо бы приказ в письменном виде, – почав капітан Коваленко. – Ведь как я буду объяснять личному составу...
Это партийное поручение, – втрутився у розмову Поскребишев.
– Я – беспартийный, – товарищ генерал.
Почувши це Поскребишев скипів:
– Что это такое, командующий? Вы здесь бюрократию развели! Вместо выполнения приказов – волокита. Нам такие офицеры не нужны!
Юрій Коваленко повертається з Хабаровська в Баду, а тут його уже викликають у політвідділ гарнізону. За столом – начальник політуправління Далекосхідного військового округу генерал-лейтенант Бєлов, командувач військово-повітряними силами округу генерал Красновський.
– Мы, товарищ Коваленко, готовим вас к присвоению очередного звания майора. А как вы знаете, старшие офицеры должны вступать в партию, – почав начальник політвідділу.
– А я не собираюсь вступать в партию, – відрізав Коваленко.
– Почему?
– Не готов, товарищ генерал-лейенант.
На цьому розмова з Бєловим закінчилась.
Красновський попросив Юрія Коваленка залишитись з ним наодинці:
– Капитан, надо выполнить приказ: загрузиться по полной боевой и вывалить груз на хребет.
– Я такого приказа не читал, товарищ генерал-полковник, – знову почав гнути своє Юрій Коваленко.
– Давай не будем. Об этом мы уже говорили в Хабаровске. Загружайся и ночью проведешь бомбометания вслепую, по ведущему. Кабины самолетов заклеить, подняться, сделать десяток восьмерок, зайти на цель и выбросить груз. Потом еще раз повторить задание. Причину бомбометаний объяснять следующим образом: монгольськую границу перешли китайские банды…
Юрій Коваленко вислухав усю цю маячню і дав команду пілотам ескадрильї готуватись до виконання
«бойового завдання». Під час заходу у зону бомбардувань капітан відвів ескадрилью на 20 кілометрів убік від гірського хребта і скинув смертоносний вантаж у тайгу. Почалася пожежа. Літак-розвідник усе це відзняв на плівку.Вранці генерал Красновський викликає Юрія Коваленка у штаб гарнізону, показує знімки і промовляє:
– Твоя военная карьера, капитан Коваленко, закончена. Удирай из армии подальше.
Юрія Коваленка було розжалувано з капітана до сержанта і позбавлено офіцерських нагород. Ще майже три роки він служив авіаінструктором в Оренбурзькому військовому училищі.
1950 року Юрій Миколайович вступив на архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту, захистив кандидатську дисертацію, здобув наукове звання кандидата технічних наук, написав ряд монографій, які були видані великими тиражами не лише в Україні, але й у Москві, Варшаві, Алма-Аті. Підготував докторську дисертацію. Але в Москві йому заявили:
«Диссертация написана в разрез с экономической политикой партии, поэтому не может рассматриваться на предмет соискания ученой степени доктора экономических наук». На зло Москві колеги-науковці з Казахстану обрали Юрія Коваленка дійсним членом Академії наук Казахської РСР. Однак у Києві для нього двері наукових установ були зачинені. Тоді Юрій Миколайович покидає столицю, за власним проектом зводить дім у селі Стайках і повністю віддається створенню серії малюнків з історії козацтва «Зоряні хвилини нації», працює над програмою побудови Української держави з 80-мільйонним населенням. Свої ідеї Юрій Коваленко хотів передати молодим науковцям-послідовникам. Але не встиг. Нагла смерть обірвала задуми. Однак деякі з них, як наприклад, перетворення національної бібліотеки в центр презентації України світові він встиг розповісти мені. За його задумом, той, хто приходить в бібліотеку, повинен одразу бачити, що дала Україна світові, і що світ каже про Україну. На стендах мають бути портрети визначних українських науковців, культурних діячів, які відомі далеко за межами України, які своєю титанічною працею збагатили світову науку, культуру. Поруч мають бути розповіді відомих іноземних діячів про Україну, про нашу культуру, про те, що їх вразило, що вони найбільше цінують в нас. Ще Юрій Миколайович просив при нагоді скопіювати у Британській королівській бібліотеці «Історію козаків», написану для Наполеона французьким королівським істориком Монфераном, а також матеріали про українських політв’язнів Соловецького монастиря ХVI- ХVIII століть.В одній із розмов Юрій Миколайович висловлював жаль, що наша влада не шанує борців за незалежність України, найбільших патріотів (зокрема вояків Української повстанської армії), які не вагались віддавати своє життя за рідну землю, за свій народ, а більше шанує тих, хто прислуговувався зайдам, виконував чужу волю. Він вважав, що й сам мало прислужився Україні, тому хотів передати свої ідейні набутки молодим послідовникам.
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ