РОДОВІД МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

 Вже в часи незалежної України в 1992 році Київська міськрада ухвалила створити Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, однак тільки тепер «повернувся» в свою оселю знаменитий Українець. Затаврований у совєтські часи як «лідер та ідеолог української буржуазно-націоналістичної контрреволюції», нині постає як людина, чия різнобічна обдарованість, політичний талант справили великий вплив на поступ України до незалежності.

Навіть побіжний перелік того, що зробив цей учений і політик подивляє: У 1894-1914 році він очолював у Львівському університеті першу на українських землях кафедру історії України. Голова НТШ у Львові (1897-1913р.), яке розбудовував на зразок західноєвропейських академій. За його редакцією вийшло 110 томів «записок» НТШ.

У 1899 році – один із організаторів першого політичного об’єднання в Галичині – Української національно-демократичної партії. У 1905-1906 роках активно співпрацював з Українською думською громадою у І та ІІ Державних думах. Один із засновників та член Ради товариства українських поступовців (ТУП). Із початком Першої світової війни заарештований і висланий до Симбірська, згодом Казані та Москви. З березня 1917 року – незмінний голова Української Центральної Ради, автор головних політичних документів УЦР, що визначили концепцію державної незалежності України. Після гетьманського перевороту відійшов від активної політичної діяльності. У 1919-1924 роках перебував на еміграції (Прага, Женева, Відень). У березні 1924 року повернувся в Україну задля продовження масштабних наукових досліджень та завершення написання «Історії України-Руси». На початку 1931 року після розгрому Історичної секції, змушений виїхати до Москви, де перебував під постійним наглядом слідчих органів. Помер у Кисловодську після низки хірургічних операцій.

Його смерть приголомшила національно свідомих українців. Друг Михайла Сергійовича поет О. Олесь відгукнувся на цю трагедію віршем: «Плачте, діти, плачте, Батько ваш помер».

…Круті сходи ведуть до триповерхового будинку, довкола якого розбиті клумби, висаджені кущі. Оглядаючи інтер’єри, відчувається, що музейники вклали душу в правдиве відтворення цього будинку, де панує пієтетне ставлення до М. Грушевського та його родини. Отож розповідає завідуюча Історико-меморіального музею Світлана Михайлівна Панькова:

– Так, цю віллу спорудили 1902 року після народження доньки Катерини, яку в родині любовно називали Кулюня. На 1908 рік Михайло Сергійович і надалі професорував у Львові, очолював Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Чому Грушевський придбав у Києві садибу? Після революції 1905 року на підросійській Україні з’явилися можливості, бодай маленькі, для розвитку української видавничої справи, української преси. У 1906 році старогромадівці заснували Українське наукове товариство, яке очолив Михайло Сергійович і підняв на рівень наукової інституції. З’явилися щоденна перша на наддніпрянській Україні газета «Рада», пізніше в 1909 році тижневик «Село». Зі Львова до Києва Грушевський переносить видання «Літературно-наукового вісника», це був єдиний соборний журнал, де друкувалися не тільки твори красного письменства, а й публіцистика, хроніка.

Досліджуючи «Щоденник» Грушевського, ми дізналися, що він в окремі роки проживав у Києві більше, ніж у Львові, хоча продовжував там викладати. Зупинявся в готелі в Києві, а це було незручно. Після смерті батька Сергія Федоровича до Києва переїхала мати Глафіра Захаріївна, згодом сестра Ганна – вони знімали помешкання по вулиці Саксаганського, 111. Тому Грушевські й надумали за кошти батька Сергія Федоровича придбати власну оселю. За це взявся книговидавець Ю. Тищенко-Сірий. Він писав Михайлові Сергійовичу: «Садиба, яку я вам підібрав, дуже подібна до львівської – на пагорбі, в затишку». Місце сподобалося Грушевському, він любив цей район, бо ще студентом Київського університету Святого Володимира знімав помешкання на Тарасівській.

– За висловом учня М. Грушевського, історика І. Крип’якевича на ХХ століття «Груші з козацько-гайдамацького Подніпров’я змінили шаблю на хрест і стали пан-отцями, але багатством ніколи не славилися». А з боку матері Михайла Сергійовича – Опуцкевичі «з більш-менш покірної південно-західної Київщини перейшли з унії в православ’я і назвалися Оппоковими». Про рід Михайла Грушевського наш музей разом із музеєм історії міста Києва випустив книжку «Я був їх старший син» (рід Михайла Грушевського). І недарма епіграфом до неї стали його слова: «…я собі сотворив своєрідну релігію сім’ї, положив в основу обов’язок любити своїх рідних, тремтіти за їхнє життя і здоров’я, служити їм і піклуватися ними».

Батько Михайла Сергій Федорович походив із Чигиринщини, закінчив Київську духовну академію, зробив блискучу як для освітянина кар’єру, став заможною людиною. Він автор посібника для шкіл, зокрема «Первой учебной книги церковно-славянского языка», що мала понад 30 перевидань. Недарма М. Грушевський згадував: «Найбільше все-таки зацікавлення з батькової діяльності в мені будила книгарська і видавнича справа, звідки веде свій початок моє замилування до свого діла, яке зісталося, може, найбільшою і найтривкішою пасією всього мого життя».

– До березня 1931 року, вимушеного від’їзду в «почесне заслання» до Москви. Там він із родиною оселився в сирій квартирі на Погодінській і жилося їм скрутно.

Ми відтворили кабінет за збереженими світлинами: невідомий фотограф зафіксував його, збереглися негативи на склі. Умеблювали меморіальними речами і зробили таким, яким він був. Дехто говорив: «Не має Грушевський смаку», коли дивляться на старі фото. Але я не думаю, що про смак дуже дбалося, цей інтер’єр дуже особистісний. Своє замилування до колекціонування українських килимів Михайло Сергійович при облаштуванні кабінету переніс на оцей потужний інтер’єрницький акцент – килим на дивані. (Він не зберігся, той, що показуємо, з фондів Українського народного декоративного музею). У кабінеті було багато стелажів. Із тих «рідних» збереглося лише два. Коли Грушевський помер, кабінет забрали, стелажі відірвали від стіни і перегородили ними кімнату, зробивши з неї три. Коли реставратори побачили ці стелажі, то всіляко відраджували нас їх відновлювати – фарбовані, клеєні шпалерами, мовляв, дешевше зробити нові. Але ми наполягли на своєму і що цікаво: виявився напис «Грушевський», це столяр нашкрябав прізвище свого замовника. Ми подумаємо, як цей напис підсвічувати. Отже, повторюю, меблі, ширми, годинник із важезними гирями, що висять на волов’ячих жилах, – все родинне. Реконструкція кабінету та інших приміщень є унікальним прикладом відтворення меморіальних інтер’єрів, кімнат, де мешкали Марія Сильвестрівна та Катерина, кухні, передпокою. В архітектурно-художньому вирішенні інтер’єру покладена так звана «лінія Кричевського» – модель його орнаментів, їх він використав, оздоблюючи Історичні установи в будинку по вулиці Володимирській, 35. Власне ця «лінія Кричевського» об’єднує весь Історико-меморіальний музей, де налічується близько чотирьох тисяч предметів: крім меблів та побутових речей, експонуються документи, рукописи, найповніше в Україні зібрання творів М. Грушевського і видань за його редакцією. Музейними раритетами є листи Грушевського до його рідних, портрет трирічної Катерини роботи І. Труша (1903), книги з бібліотеки історика з його штампами та дарчими відомих науковців. Унікальна іконографічна колекція містить понад 500 фотодокументів, з них – 30 оригінальних світлин Михайла Грушевського, його родини.

– Світлано Михайлівно, ви згадали і показуєте портрет Катерини Грушевської. Чудова робота, вона нагадує «Інфанту» Веласкеса.

– З одного листа І. Труша стало зрозуміло, що він пізніше закохався в неї, вони товаришували. Художник писав: «Така різниця у віці – понад 20 років – не зробить вашу доню щасливою». Я іноді думаю, якби він не зважав на цю обставину, може б, її доля була іншою – вона була заслана в радгосп Енгель Магаданської області, згодом у 1943 році її розстріляли.

У нашій роботі трапляються дивовижні випадки: якось нам зателефонував чоловік із Немирова на Вінниччині. Його батько був засновником товариства «Просвіта» в селі під Немировим і зберіг газети «Село», «Засів», брошури Грушевського.

Почувши це, ми буквально летимо туди, але музей тоді був настільки мізерний, платню не давали. Де взяти гроші? Пішли з колегою до колишнього президента України в екзилі М. Плав’юка. Він дав нам гроші на дорогу. Приїжджаємо до Миколи Карпенка, був березень, скрізь багнюка, бачимо паркан – одна половина блакитна, друга жовта. Зрозуміло, що це його оселя. Заходимо в хату, на столі лежить гора книжок у товстих палітурках. А я ж знаю, що брошури Грушевського тоненькі і формат газет не той. «А де Грушевський?», – запитую. «Та перед вами». Виявляється, коли в середині 1930-х років більшовики повсюдно влаштовували обшуки, брошурки й газети вшили до творів Горького, Толстого, Достоєвського і сховали у вулики, бо батько пана Миколи був бджоляр. Я запитую його: «То що ж нам робити?» «Вирізуйте з книжок брошури, а газету «Село» я дуже люблю, то тільки дам вам кілька примірників». А це такі раритети! У Києві підшивка «Села» є тільки в колекції Б. Грінченка. Мені довелося розброшурувати ці томи і ми привезли до музею речі, яким нема ціни.

P.S. Оскільки музей разом з нами оглядав доктор історичних наук Владислав Верстюк, я запитала його: «Дехто критикує М. Грушевського за те, що Україна в 1917 році упустила шанс стати самостійною. Чи мають підстави такі твердження?»

– Згадаймо: Україна була частиною Російської імперії, армія тоді була оплотом Тимчасового уряду. Але ж незаперечний такий факт: Центральна Рада, яку очолював Михайло Грушевський, стільки уваги приділяла армії та військовій справі. Спосіб українізувати частину російських військ, на жаль, виявився невдалим, бо солдати, чотири роки відсидівши в окопах, хотіли живими повернутися додому. Та й населення стомилося від війни і бажало миру.

У Центральній Раді на той час рівної фігури Грушевському не було. Якби хтось потрапив на це місце, ЦР ніколи б не стала тим, чим вона була в 1917 році. Адже спочатку вона була спроектована як київська міська організація. Коли приїхав Грушевський, він вивів її на зовсім іншу орбіту – почали проводитися маніфестації, конгреси, втілюватися його ідея боротьби за автономію. Якщо пригадати першу відозву ЦР, то вона була дуже скромна: «Дайте нам українську мову, дайте трошки культурної діяльності». Грушевський одразу повів державницьку стратегію, але в межах автономії. І це на той час було правильно. У тій парадигмі його звинувачували, що він німецький агент – і до сьогодні про це безглуздя пишуть московські історики.