«Людськії шашелі, няньки,
Дядьки отечества чужого!»
Т.Г.Шевченко
Так влучно охарактеризував свого часу Великий Кобзар українських лакеїв і прислужників російської імперії. Та біда в тім, що вже в Незалежній Україні на шістнадцятому році її існування ці прислужники живуть і діють, як і колись, прогинаючи спину перед вибраним ними господарем.
Нещодавно Дніпродзержинське міське радіо, «ні сіло – ні впало», повідомило про урочисте відзначення 100-ї річниці з дня народження Л.І. Брежнєва, колишнього генсека комуністичної імперії СРСР, та озвучило пропозицію надати міському парку його ім’я. Далі був перелік заходів з увіковічення імені Брежнєва в Дніпродзержинську.
Перше почуття від почутого вирвалось у мене словом «Ганьба!». Як українець я був ображений почутим. Хто ж ці ініціатори ганебного дійства, «дядьки отечества чужого»? Чому вони в тіні? Знову сховались під килим?
Підкилимники у відкритій формі, експлуатуючи демократичну Конституцію України, домагаються реваншу – повернення «огромной мощной держави», тобто СРСР, якщо і не в цілому, то хоча б частково, в окремо взятому українському місті. Якщо не прибрати владу до своїх рук, то хоча збільшити кількість в місті символіки СРСР.
«Дядьки отечества чужого» невдоволені тим, що за комуно-російського режиму в Україні вони не встигли створити музею Л. Брежнєву в будинку № 40 на проспекті Пеліна і назвати вулицю в Дніпродзержинську його ім’ям. Вони хочуть цього домогтись на шістнадцятому році Незалежності України.
Їм недостатньо мати погруддя Л. Брежнєва біля автовокзалу. Їм недостатньо того, що по всьому українському місту бовваніють комуністичні ідоли, руйнівники церкви і кати українського народу, організатори і провідники громадянських війн, заворушень, репресій, терору і голодоморів.
Їм недостатньо того, що 80 відсотків назв вулиць і площ міста, підприємств і всіляких закладів (та і саме місто) антинаціонального колонізаторського походження, котрі до цих пір жахають громадян нагадуваннями про трагічне минуле України.
Чужинці-зайди в Україні і «дядьки отечества чужого», провідники імперських інтересів бояться розвінчання міфу про «крупнейшего руководителя партии й правительства» і хапаються за ідею відзначення 100-річчя з дня народження «земляка» Брежнєва.
Старше покоління добре знає «земляка» як «крупнейшего руководителя» корумпованого Політбюро ЦК КПРС, як натхненника і організатора справді могутньої комуністичної мафії, котру так і не зміг подолати навіть всесильний шеф КДБ Андропов.
Ось що писав Андропов в оперативному зведенні самому Л.І. Брежнєву: «...Члени сім’ї Брежнєва тільки за останні три роки отримали у вигляді прямих хабарів грошима та предметами антикваріату і викраденими з музеїв цінностями на загальну суму:
Брежнєва-Чурбанова Галина Леонідівна – 3,1 мільйона карбованців і 600 тисяч доларів.
Брежнєв Яків Іліч – 1,4 мільйона карбованців і 500 тисяч доларів.
Цвигун Семен Кузьмич – 4,2 мільйона карбованців і 1,5 мільйона доларів.
Вищеназвані особи з сім’ї тов. Брежнєва втягнуті в злочинну діяльність...»
Вдови і матері радянських воїнів добре пам’ятають Л. Брежнєва як політичного авнтюриста, який ні за що кидав їхніх близьких і рідних у В’єтнамську війну, на криваве придушення демократії в Чехословаччині, на загарбання Афганістану.
В цих війнах загинули, пропали безвісти, повернулись інвалідами сотні тисяч українців! Кров невинних, яка засохла на совісті Леоніда Брежнєва, ніколи не відмити «дядькам отечества чужого».
До появи на політичній арені Л. Брежнєва, всесвітня історія ще не знала такого бездарного, позбавленого природної скромності, великого шанувальника коштовних металів і підлабузницьких похвал, такого вузьколобого керівника «огромной мощной...» імперії, який довів її до такого економічного і політичного стану, що вона після зникнення самого Брежнєва розвалилась з блискавичною швидкістю на очах враженої публіки. Цей факт бездарності і політичної недалекоглядності Л. Брєжнєва як керівника визнають навіть «нові» комуністи, які хотіли б забути цю ганебну сторінку в історії їхньої партії.
За період його розкішного панування (а інакше не скажеш) наукові, філософські розробки зайшли в глухий кут. Вийшла одна праця колективу авторів «Недорозвинений соціалізм» , і це все, на що спромоглася теоретична думка брежнєвської епохи – епохи побудови комунізму... Ні одної прогресивної концепції! Навпаки, з метою збереження «імперії зла», яка вже розхитувалась, переслідуванням та покаранням піддавалась кожна думка на захист людини, її віри і громадянських прав. Так, в 1966 році відбувалися судові процеси над учасниками українського правозахисного руху.
В Київському обласному суді розглядалися справи Євгенії Кузнецової, Олександра Мартиненка, Івана Русина, Ярослава Геврича, Миколи Гриня;
у Львівському обласному суді – Михайла Мясютка, Івана Геля, Ярослави Менкуси, Михайла та Богдана Горинів, Михайла Осадчого, Мирослави Зваричевської;
у Тернопільському обласному суді – Ігоря Герети, Мефодія Чубатого;
у Волинському обласному суді – Дмитра Іващенка, Валентина Мороза;
у Івано-Франківському обласному суді Михайла Озерного, Опанаса Заливахи.
В брежнєвський період правління в Україні підпадають під жорстоку цензуру КДБ: Академія наук, вищі навчальні заклади, всі засоби масової інформації, видавництва друкованих матеріалів. З 1967 року підпадає під нищівну критику журнал «Вітчизна», в якому друкуються вільнодумні твори, зокрема, роман «Собор» Олеся Гончара. Переслідують і карають журналіста Вячеслава Чорновола за укладання збірника «Лихо з розуму». Епоха Брежнєва породила рух дисидентства.
На знак протесту проти сваволі органів державного управління покінчив життя самогубством батько трьох дітей, кримський татарин Іззет Мамеддулаєв, повторивши подвиг українського національного героя Олекси Гірника. Зразком «великої мудрості» генсека у 1980-ті роки можна було б назвати розпорядження Міністерства зв’язку УРСР про глушіння радіостанції «Голос Америки», «БІ-Бі-Сі» та «Німецької хвилі». Український народ опинився у ґвалтівні з кляпом у роті і затичками у вухах. Все. Темрява. Ніякої свободи. Брежнєвський режим перетворив Україну на «Архіпелаг Гулаг».
В той час як «дядьки отечества чужого» годувалися з державного корита з ліцензіями спеціального обслуговування, мільйони інтернованих українців, репресованих політичних в’язнів і борців за незалежність України примусово розробляли і добували земні скарби у вічних мерзлотах тундри, Сибіру та у пустелях Казахстану, – збагачуючи імперію зла. Вони кров’ю і потом вибороли свою Україну і ніколи не допустять комуно-імперського реваншу. І я як громадянин України, як мешканець міста Кам’янського (Дніпродзержинськ), виступаю проти будь-яких заходів, що увіковічнюють Л. Брежнєва –недруга і ката України.
Олександр ЧЕРЕДНИЧЕНКО
Р.S. Добре поміркувавши, я таки погоджуюсь увіковічнити пам’ять про Л. Брежнєва, назвавши його ім’ям Шамишину балку, наші радіаційні могильники або мертве селище біля залізничної станції Воскобійня. Це – справжні наслідки і реальні надбання його епохи.
На фото: пам’ятник Л. Брежнєву в Дніпродзержинську