Звісно, цей масовий десант до сусідньої країни, як і десятки та сотні подібних, був профінансований із державного бюджету України. Тут усе відповідає нормам законів та практиці цивілізованого світу.
Та ось після завершення офіційної частини зустрічі український прем’єр відправив усю свою челядь назад до Києва, а сам у товаристві керівника власної прес-служби та кількох нардепів на гелікоптері полетів у Вітебську область, аби там провідати небезвідоме село Януки – нібито свою «історичну батьківщину». Цей позапротокольний повітряний марш-кидок не був передбачений офіційною програмою перебування Віктора Федоровича в Республіці Білорусь, отож і гроші в кошторисі відряджувальних витрат на нього не закладалися. Знаючи ощадливість білоруської влади, навряд чи хтось із її представників зробив дружнього презента Януковичу і сплатив вартість повітроплавальної акції українського прем’єра, навіть якби той претендував на роль натуралізованого білоруса в силу філологічної однокореневості його прізвища та назви згадуваного села Януки.
Цікаво, чи можна було б звернутися до якоїсь відповідної служби Кабінету Міністрів України з небезпідставним запитання від імені рядового платника податків: за чий рахунок було профінансовано вертолітні послуги для Віктора Федоровича та його добірного товариства під час їхнього пересування небесними просторами блакитноокої сестри Білорусі? Може, котрийсь із депутатів Верховної Ради розщедрився й переказав тамтешнім транспортникам свій кількарічний парламентський заробіток? Чи, може, наш «тому що послідовний», послідовно дбаючи про зменшення видаткової частини держбюджету, розрахувався за гелікоптер із власного гаманця? Чи все-таки у повітряний простір сусідньої країни були витрушені гривні з нашої державної скарбниці?
Актуальність таких запитань (а ще більше – відповідей на них) набуває ваги ще й тому, що якраз напередодні візиту В.Ф.Януковича до Мінська одне із засідань українського уряду присвячувалося (не повірите!)… боротьбі з корупцією! Навіть називалися точні суми у валюті національній та в умовних одиницях, на які нашому ненародному господарству завдано збитків через злочинну, протизаконну і трирозпрокляту розгнузданість доморощених корупціонерів. Що й казати: проблема гостра і злободенна. Треба сподіватися, уже в найближчі тижні у пресі, на радіо й телебаченні будуть названі прізвища лютих ворогів народу, а скоро по тому вся Україна побачить їх на лаві підсудних, після чого означені бандити сидітимуть у тюрмах, до копієчки повернувши державі вкрадені у неї багатства. Нарешті бодай одне соціальне зло влада роздушить, наче гниду нігтем! І потечуть виведені на чисту воду фінансові потоки не в кишені розвінчаних корупціонерів, а в соціальні статті бюджету: для збільшення пенсій, стипендій, заробітної платні учителів, працівників охорони здоров’я, військовослужбовців, бібліотекарів, журналістів некомерційних ЗМІ…
Цілком очевидно, священа боротьба з тим злом набуде абсолютно прозорого вигляду, й навіть такі високопосадовці, як прем’єр-міністр, звітуватимуть про кожну витрачену з державної скрині гривню: коли, кому, скільки й навіщо. І в рядового пересічного українця відпаде потреба перейматися геть недоречними запитаннями про якісь там гелікоптери й неофіційні перельоти офіційних осіб під час зарубіжних відряджень.
Пригадаймо: всі українські казки закінчуюються щасливо. А все наше теперішнє життя – суцільна казка! Щоправда, поки що – страшнувата. Але вірити треба. Бо що іще нам лишається в цьому світі?
Антін ПІДЛІСНИЙ