Під час помаранчевої революції вся родина була на Майдані, а також приймала у себе вдома кандидата у президенти України Віктора Ющенка. В книзі почесних відвідувачів він залишив такий запис: «Історія родини Лисенків – це історія частини України! Хай Бог дарує щасливі і багаті літа! Щиро! В. Ющенко. 29.08.2004».
Вже декілька років поспіль, з часів президента Кучми, в останню суботу листопада в Україні відзначається День пам’яті жертв саме комуністичних репресій. Виникає питання, чому не відзначати цей день 7 листопада в річницю кривавого більшовицького перевороту, що збігається, до речі, з днем народження чи не головного організатора цього перевороту Лейби Бронштейна-Троцького.
Як на мене, то у двадцятому сторіччі трапилось щось фантастичне і незрозуміле. Купка заїжджих «професійних революціонерів» (єврейських ганстерів) на чолі з Леніним і Троцьким, використавши труднощі затяжної війни, за гроші Німеччини здійснила державний жовтневий переворот 1917 року і майже на ціле століття заволоділа найбільшою державою світу. Задуривши голови простому народу брехливими гаслами «владу – народу», «землю – селянам», «заводи – робітникам», більшовики встановили небачений до того в світі червоний терор. Пізніше юристи світу оцінять діяльність більшовицьких головорізів такою фразою: «Людство за всю свою історію не бачило такого масового знищення невинних людей».
Вже минуло 15 років, як розвалилася кривава імперія СРСР. Істориками зроблено чимало досліджень нашого минулого, однак не виконано широкого наукового комплексного вивчення діяльності комуно-більшовиків. Не підраховано також кількості жертв народів колишнього СРСР (в тому числі й України), відданих в ім’я хворобливої ідеї побудови світового комуністичного майбутнього. Щоправда, з обранням Президентом України В. Ющенка в цьому питанні намітилися зрушення. За пропозиціями громадськості, головним чином Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих (голова Герой України Є. Пронюк), Президентом 11 липня 2005 року було підписано два укази – «Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні» та «Про заходи щодо посилення державної підтримки колишніх політичних в’язнів, репресованих та їх громадських організацій». Першим Указом передбачено також вирішити питання утворення Українського інституту національної пам’яті з розміщенням його у центральній частині м. Києва, який повинен організувати комплексне наукове вивчення кривавої історії народу України у ХХ столітті. Однак з того часу минуло вже майже півтора року, а зроблено ще дуже мало. Чи то не вистачає коштів, що безбожно розкрадаються рідними олігархами, чи немає бажання ворушити минуле у наших керівників, більшість яких є вгодованцями тієї ж таки партії? А питання з розміщенням інституту в Жовтневому палаці – колишній кагебістській катівні – затягали по бюрократичних інстанціях і договорилися до того, що це приміщення не має жодного відношення до кривавих репресій.
Наш народ повинен знати правду про жахливий кривавий терор, що забрав мільйони жертв. «Нам треба знати історію і найголовніше – мати відповідь, чому так трапилось, щоб не допустити повторення подібних трагедій в майбутньому», сказав наш Президент В. Ющенко під час вшанування жертв репресій на Биківнянських могилах під Києвом у нинішньому році.
Терор проти неугодних був розв’язаний більшовиками одразу ж після Жовтневого перевороту. Перші шість років ленінської чекістської диктатури (…для розстрілу нам не потрібні докази, ні питання, ні підозри. Ми вважаємо за потрібне і розстріляємо, ось і все!» – Ф. Дзержинський) забрали життя чи 10, чи 15 мільйонів громадян Російської імперії. Становище Росії (і України також) після революції, кривавої громадянської війни і перемог більшовиків яскраво описані письменником-дослідником Ігорем Буничем: «Середня Азія після нашестя монголів, Європа після Тридцятилітньої війни, Франція після епідемії чуми, що продовжувалась 10 років – все це разом узяте не йде в жодне порівняння з тим, що являла собою Росія після семи неповних років влади Леніна. Більша частина зникла, загинувши, або втекла з країни. Багатомільйонні маси людей, вигнані зі своїх рідних місць терором, військовими діями і голодом, розсіялись по країні. Дореволюційний малочисельний пролетаріат був цілковито знищений. Найпередовіші аграрники, які вели своє господарство на рівні європейських стандартів, були або перебиті, або втекли невідомо куди. Уся економіка була розвалена. Наймогутніший у світі річковий флот загинув. Гордість Росії – її залізниця, була зруйнована, рухомий склад фактично знищений. Близько 60 тисяч (із 80-ти) храмів зруйновані. Найвидатніші і найкрасивіші палаци і будівлі, гордість великої російської культури і мистецтва, були зруйновані і стояли наче пам’ятники загиблої цивілізації.
Росія перетворилася на поле, засіяне мертвими кістками. Нема ні протестів, ні збурень. Усе втомилося, все принижене і подавлене. І головне – все було розкрадено і розграбовано – від сплюндрованих імператорських усипальниць до вивернутих кишень усіх живих і мертвих».
Усе національне багатство величезної розвинутої Російської імперії було розграбовано і захоплено зграєю ганстерів так званих «професійних революціонерів». За часи правління Леніна і його команди з Росії було вивезено тисячі тонн золота, діамантів, іншого коштовного каміння, антикваріату, творів мистецтва. І все це назавжди зникло в бездонних сховищах світового сіонізму. Не забули вожді пролетарської революції і про себе. На їхні персональні рахунки в банки Європи і Америки були перераховані десятки і сотні мільйонів доларів та іншої валюти.
Коли грабувати вже було нічого і гасло «грабь награбленное» вже не працювало, Ленін «сотоваріщі» об’явили в Росії НЕП. Дали можливість трудящим попрацювати до наступних грабунків. Через декілька років почався новий етап боротьби з «експлуататорами» та їхнє тотальне пограбування – розкуркулення, депортації, голодомори та інші заходи з упокорення непокірних.
Московські комуністичні лідери дуже добре розуміли, що Україна являла собою найважливішу складову Радянської імперії, що мала постати на руїнах Росії. На початку ХХ століття Україна, маючи третину населення та до 20 відсотків продуктивних земель, виробляла 50-60 відсотків валового національного продукту імперії. Працьовитий український народ давав половину валового збору зерна та 70-80 відсотків металу, вугілля, руди, металевих виробів. Ось чому кремлівські вожді не раз підкреслювали, що доля революції і комуністичної влади вирішується на Україні. Вони боялися національної самосвідомості українського народу і бачили в цьому головну небезпеку для свого режиму.
Лев Троцький, друга особа після Леніна, посилаючи на Україну разом з військами своїх комісарів і агітаторів, наставляв їх, що проти більшовиків піднялось сите українське селянство, в якому прокинувся вільний козацький дух. Пам’ятайте, казав він, що нам необхідно повернути Україну Росії. Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може. Кремлівські правителі в одни голос повторювали, що доля революції і комуністичної влади вирішується на Україні.
Потопивши в крові визвольні змагання українського народу 1917-1921 років, московський комуністичний імперіалізм визискував свою колонію Україну методично і послідовно. Грабував матеріальні і духовні багатства, нищив культуру, проводив політику «русифікації», перемелюючи усю людність в одну безлику масу під назвою «совєтській народ». І головне, винищував усіх неугодних, усіх, що не підходили для будівництва комуністичного суспільства, антилюдяної хворобливої ідеї, що практично веде до краху людської цивілізації.
За підрахунками демографів, якби Україна існувала в нормальному цивілізованому суспільстві, то її населення наприкінці ХХ століття досягло б 80-85 мільйонів осіб. Ми ж мали тільки 50, то виходить, що за 70 років комуністичного панування Україна втратила 30-35 мільйонів людей. Цифри жахливі! Однак, якщо науковці стверджували, що весь Радянський Союз за 74 роки втратив 100-110 мільйонів – це війни, терор, голодомори, депортації і таке інше, то 30-35 мільйонів жертв для України може бути реальною цифрою.
Але де ж наші наукові дослідження? Чому за 15 років незалежності ми не спромоглися порахувати наші втрати? Правду каже Володимир Яворівський: «І що ж ми за народ такий?»
Які втрати, хоча б приблизно, зазнало населення України на етапах «большого путі» комуністів до «світлого майбутнього»?
1917-1921 рр.
Збройне придушення національно-визвольних змагань, знищення Української Народної Республіки. Масова реквізиція хліба та інших продуктів, бо кремлівські керівники вбачали свій порятунок в соціальному пограбуванні України, вони волали «революція в опасності, хлєба, хлєба». Кількість українських жертв за ці роки сягала 1,5-2,0 мільйона осіб.
1921-1922 рр.
Голод, що забрав, за оцінками фахівців, 2,5-3,0 мільйона людей внаслідок попереднього пограбування селян. Це був ще небачений в Україні голод, жертви валялись на вулицях, а сотні ешелонів української пшениці везли в Пітер і Москву рятувати революцію. Одночасно відбувалися погроми і пограбування багатьох українських храмів та винищення українських духовних пастирів.
1923-1928 рр.
Короткий перепочинок – НЕП дала можливість українському народові підняти свою економіку до передвоєнного рівня. Наповнювалися засіки України для нових грабунків. Короткий період «українізації» закінчився масовим погромом українських національних кадрів.
1929-1931 рр.
З року великого більшовицького «перелому» почався шалений наступ на «контреволюційне українське селянство», що чинило опір масовій суцільній колективізації. Поголовні арешти, розкуркулення, депортація людей на Північ у Сибір, на Далекий Схід, Казахстан, у необжиті краї. Там люди гинули від холоду, голоду і непосильної праці. Україна втратила в ці роки близько чотирьох мільйонів осіб.
1932-1933 рр.
Жахливий голодомор – геноцид, спланований і організований кремлівськими верховодами. Голодомор був засобом виморити українських селян, зламати морально і упокорити вцілілих, заселити опустошені землі чужинцями, загнати в колгоспи і зробити господарів безправними кріпаками. Десятки авторитетних дослідників називають страшні цифри жертв голодомору – від 7 до 10 мільйонів осіб.
КІНЕЦЬ 20-Х РОКІВ – 30-ТІ РОКИ
Розгул «червоного терору», масове нищення української інтелігенції – духовного кістяка української нації, військових кадрів, селян, робітників. Всіх, хто виявив своє незадоволення політикою «ума, честі і совісті нашей епохі», було закатовано і вбито або ж вивезено в концтабори і знищено там голодом і тяжкою каторжною працею. Частина жертв цього терору 100-120 тисяч людей лежить під Києвом в «Биківнянських могилах». Всього за цей період Україна втратила до 4 мільйонів так званих «ворогів народу».
1941-1945 рр.
Нові жертви України в страшній війні, розв’язаній двома диктаторами – Сталіним та Гітлером за світове панування. За даними «Книги пам’яті» жертв війни, вони становлять 7,5 мільйона громадян. Правда, невідомо, коли будуть підраховані втрати у війні цивільного населення України.
1946-1953 рр.
Післявоєнний голод в Україні, допомога голодуючим наддніпрянцям з боку населення Західної України, яке «совєти» ще не встигли загнати у колгоспи. Продовження сталінсько-беріївської вакханалії, особливо на Західній Україні, де кляті «бандерівці» не погодилися зі встановленням радянського «раю» і 16 років (1939-1955) вели боротьбу на смерть з комуністами. Радянська влада кинула на придушення «бандерівського» руху чимало вишколених дивізій НКВС і тільки за 2,5 року (з лютого 1944 по травень 1946) за звітом НКВС УРСР було вбито, захоплено в полон і здалось «органам» 476,4 тисячі озброєних вояків УПА. Півмільйона! Ясна річ, що захопленим живими дали по 25 років і вони в більшості загинули в радянських гулагах.
Всього за останні 8 років правління сталінського режиму «ужинок» комуністично-енкаведистських головорізів в Україні сягнув близько трьох мільйонів людей. Розроблявся також план Сталіна-Жукова вивезти усіх українців на Сибір, та забракло залізничних вагонів.
1954-1964 рр.
Хрущовська «відлига», перші спроби розкрити криваві злочини комуністичної системи. Розростання дисидентського руху так званих «шістдесятників» та знешкодження їх випробуваною радянською репресивною машиною.
1965-1984 рр.
Брєжнєвсько-андропівсько-черненківські судилища українських дисидентів-націоналістів – заслання, табори, психушки. Кількість жертв і скалічених доль ще маємо підрахувати.
1985-1991 рр.
Спроба компартії під керівництвом М. Горбачова врятувати комуністичний режим реформами зверху. Але кривава радянська імперія згнила і завалилась. Цілком логічний кінець комунізму.
Вигубивши десятки мільйонів людей – українських патріотів, зруйнувавши економіку і культуру, залишивши по собі матеріальну і духовну руїну, комунізм зазнав краху в усьому світі. І на цих руїнах хаосі постала багатостраждальна незалежна Україна. В цьому труднощі нашого становлення, в цьому становлення і нашого руху до цивілізованого суспільства.
Перегортаючи сторінки української історії, дивуємось колосальній життєздатності української нації, яка, незважаючи на півтисячолітнє нищення, вела безперервну знекровлюючу боротьбу за своє місце під сонцем. І все ж, попри колосальні втрати своїх кращих синів і дочок, український народ вистояв і виборов свою незалежну державу. Приклад унікальний в історії людства!
Головної мети досягнуто – вільна Україна є! І завжди буде. Допоки світить сонце, буде Україна і буде Правда на землі!
А труднощі, що стоять перед нами, маємо перебороти. Є в Україні державники-патріоти, підростає нове покоління, є обраний нами Народний президент Віктор Ющенко, допомагаймо йому. І хоча українська земля горбата від могил, ми виборсаємося із провалля, подолаємо розбрат, переборемо труднощі, іншого шляху у нас немає. Україна приречена на успіх!
Микола ЛИСЕНКО,
член проводу Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих