ДУШІ МЕРТВИХ ВОЛАЮТЬ, А ЖИВІ СТРАМУ НЕ ІМУТЬ

1. «Божа роса», та й годі…
Увечері 25 листопада Перший національний телеканал транслював на всю країну свідчення-реквієм «Народ мій є!» (назву взято з відомого вірша Василя Симоненка). Епіцентром події став вечір пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років у Оперному театрі Києва, де були присутні Президент і Голова Верховної Ради України, інші високі державні посадовці. Не зволив прибути на акт всенародної скорботи за мільйонами безневинно закатованих сталінщиною тільки прем’єр Віктор Янукович: не зміг (чи не схотів) вчасно повернутися додому з білоруського вояжу.
Власне, він і не міг схилити голову на знак співчуття не тільки загиблим понад 70 років тому, а всьому українському народові, над яким і досі нависає зловісна тінь найжахливішого в світі геноциду. Януковича на таке ніколи не уповноважить партія регіонів – цей «передовий загін» московського імпер-шовінізму. Представники офіційної влади Росії вже вкотре висловили незмінну позицію «старшого брата»: ніякого голодомору, а тим більше геноциду, «не было и быть не могло», а коли щось десь і трапилося, то совєцький режим спрямовував свої дії не проти народу, а проти певного соціального класу.
То як же «регіональні» поводирі насміляться прилюдно «засвітити» власну солідарність не з ідейними однодумцями в Москві, а з народом, від імені якого вони здійснюють владу в Україні! І не дивно, що яструбина «синьо-біла» більшість у Верховній Раді послідовно блокує визнання на найвищому законодавчому рівні держави факту геноциду. В унісон з ними «співає» також дрібніше птаство – от хоч би й викопні рештки колишньої «руководящей и направляющей», також маючи свою (щоправда – від разу до разу все меншу й меншу) парламентську фракцію. Ці взагалі готові лягти на амбразуру, але не допустити визнання реальності жахливого голоду, насланого сталінщиною на Україну. І жодні документальні неспростовні підтвердження, жодні свідчення людей, які пережили ті два роки жахіття, не є для комуністів доказом більшовицького злочину. Це про таких народ каже точно, хоча й не зовсім делікатно: «Йому плюй у вічі, а він каже – божа роса». Парламенти десятьох країн світу назвали небачено-масштабне вигублення українського народу геоцидом, і тільки народні депутати в самій Україні не бажають бачити далі від свого зацикленого на північно-східному векторі носа. Відтак Україна опинилася в стані внутрішньої окупації, а українці, нікуди із своєї землі не виїжджаючи, – на становищі вигнанців. Тут господарі – не вони.
2. Що вродило на українському полі
Мабуть же, зовсім не випадково, мовби у відповідь на спробу назавжди поставити український народ на коліна чи й звести його зі світу, він уже буквально через кілька років після голодомору явив цьому жорстокому світові своїх новонароджених дітей – майбутнє гроно блискучих поетів-шістдесятників, у чиєму слові продовжилася націєоборонна й націєствердна традиція Великого Кобзаря. Український народ узагалі зберігся, вижив і вцілів тільки тому, що Боже провидіння геніально підказало йому закодувати свій ген у Слові й тим зробити його незнищенним. Доки існуватиме українська мова – доти існуватиме народ і країна. Розуміючи це, вороги України знову й знову беруться викрутити руки нашій мові, вирвати у неї язик. І тут їм вірнопіддано-лакейськи прислуговують вірні васали – партія регіонів і комуністи. Цур їм і пек!
Одним із того поетичного грона був Василь Симоненко. Це й ним Україна подала свій авторитетний голос протесту проти імперської політики асиміліції народів! У вірші «Задивляюсь у твої зіниці», присвяченому рідній материнській землі, молодий поет пише: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю», а в іншому недвозначно проголошує: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»
Але на полі цього народу, упродовж століть мученого катами, серед Симоненків родили не тільки вічно молоді витязі могутнього Слова. Виплоджувались на ньому й такі, як Симоненко Петро – однодумець і односправник тих катів, прямий ідейний спадкоємець постишевих і кагановичів, чиїми чорними руками Сталін клав українському народові гробову дошку. І якщо він цього не розуміє, то має принаймні усвідомити, що в такому разі про нього можна казати теж як про одну з жертв голодомору, тільки не фізичну, а духовно-моральну.
Сталінська коса вигубила в Україні близько десяти мільйонів душ. Вона винищила золотий генофонд нації, її основу й опору – трудове селянство, яке вирощувало не тільки хліб, а й геніїв для всіх сфер життя. З українського села вийшли наші найбільші  педагоги, письменники, композитори, вчені, будівничі, державні діячі. Підкосивши село, кремлівські ідоли підкосили майбутнє всього народу. Воднораз актом геноциду вони заклали в душах мільйонів людей страх бути селянином. Він передається з покоління в покоління, живе у підсвідомості онуків і правнуків тих, хто поліг у час дикої голодної косовиці, і ніхто із теперішніх міщуків уже не повернеться до роботи на прадідівській землі. І найперше тому, що – бояться!
Страх, посіяний геноцидом, надійно витіснив із людської свідомості почуття людської й національної гідності. Манкурти-безбатченки, хохли й малороси, добровільні кирпогнучкошиєнки перед «старшим братом» та свідомі відроблювачі щедрого московського рубля на сьогоднішніх політичних ристалищах – усі вони теж є продуктом світогляду, спотвореного нелюдським жахом, майже тваринним страхом перед невблаганною долею, боязнечою стати не гумусом, а гноєм.
Подальші покоління, народжені людьми зі страху, – то вже неповноцінні українці й неповноцінні громадяни країни, нехай навіть уже своєї, не залежної від волі чужоземного сатрапа. Ці покоління в переважній своїй більшості оформилися в національно аморфну масу, для якої першочерговими життєвими пріоритетами є задоволення фізичних потреб (їжа, теплий одяг, більш-менш зручне житло тощо), і навіть здобуття незалежності не призвело до струсу в їхній свідомості, бо її (незалежності) приваби розглядалися цією масою як шанс жити «багатше». Не вийшло стати заможнішими під прапорами «демократів» кравчуківсько-кучмівського розливу – перекинулись на бік «помаранчевих». Не вийшло і з ними – дружно проголосували за «синьо-білих». Завтра віддадуть вотум довіри хоч дідькові з пекла, аби лиш і той пообіцяв «краще життя вже сьогодні».
3. «За шмат гнилої ковбаси…»
Найбільша біда України – не продажні політики, не залежність від російського газу чи каспійської нафти, не бездарні державці й не олігархи. Найбільша її біда випливає з її катастрофічного минулого: це – несформованість нації, статистичне населення замість народу, величезна біологічна маса нащадків людей, на віки вічні налякані голодоморами, війнами, окупаційними режимами, царями й вождями. Саме така маса й потрібна політикам, державцям і олігархам, і вони все роблять, аби утримувати її у страхові, темряві й покорі, аби не дати їй прозріти, дізнатися правду про свою минувшину, бо то буде крах для всіх п’явок, які присмокталися до народного тіла.
Дієвим інструментом у руках українофобських олігархічних кланів є засоби масової інформації. Практично всі приватизовані новітніми нуворишами, вони чітко виконують покладене на них завдання масового дезінформування населення (усе ще населення!) замість проведення серед нього просвітницької роботу, підняття рівня його політичної освіченості й культури, формування свідомих громадян. І найбільше тут старається телебачення – назагал дуже далеке від української національної проблематики. Тож коли на УТ-1 транслювався з оперного театру прямоефірний реквієм «Народ мій є!», доповнювний репортажем про загальнонаціональну акцію «Засвіти свічку» (зокрема, телеглядачі могли спостерігати події на Михайлівській площі в Києві), інші телеканали демонстративно відвернулися від теми голодомору.
Скажімо, «Інтер» частував глядачів співом одіозного Сергія Пєнкіна та дешевими «хохмами» з уст інших російських естрадників. Канал «Україна» віддав перевагу пригодницькому фільмові за участю «зіркового» американця Шварценегера. ТРК «Київ» віддав ефірний час Дмитрові Гордону для чергової гостьової зустрічі з черговим москвичем. Та й на інших каналах домінувала розважальність, несумісна з головною темою дня. Хіба що «1 + 1» у випуску новин не поскупився на розлоге висвітлення чергової річниці «жнив скорботи», як назвав був геноцид в Україні англійський дослідник-історик Роберт Конквест.
Із глибокої давнини перейшла до нас примовка «мертві страму не імуть». Нині ми бачимо, як волають до нас, до нашого сумління, душі мільйонів співвітчизників, вигублених із сатанинської волі більшовицьких ідолів. Проте час такий, що страму не імуть уже й живі. Але, як навчає Святе Письмо, кожному воздасться за заслугами його. Іншого не дано.
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ