Чому, запитав себе, цей чиновник так безжально вдарив по периферії, зокрема, по навчальних закладах районних містечок та міст обласного підпорядкування? І дійшов після аналізу діянь колишнього наставника петеушників цікавого висновку...
Чеховський лейтмотив із «Сестер» («В Москву! В Москву!...»), можливо, й донині актуальний на Псковщині, Рязанщині чи де-інде в тамтешньому Нечорнозем’ї, але на наших теренах з проголошенням Незалежності так звана колишня периферія з її провінційним світоглядом відходить у минуле. Прагнення самоідентифікуватися, довести світові, що нація має величезний і поки що не розкритий інтелектуальний, підприємницький, естетичний та інший потенціал, охопило не лише мешканців столиці та визнаних адміністративно-економічних центрів, а й інших країв. Час показав, що не лише Харків, Одеса чи Львів з Дніпропетровськом, а й населенні пункти набагато менші за кількістю мешканців та промисловою складовою прагнуть нагадати про власне існування. Почну з Поділля, позаяк там народився.
Ще мій покійний батько, будучи студентом історичного факультету Кам’янець-Подільського педінституту (нині — університету) звернув увагу на освітні можливості цього ВНЗ, біля витоків якого стояв митрополит Іларіон (І.Огієнко) в роки УНР. Не торкатимуся точних наук, а зосереджуся лише на філології та історії України, яку нині не просто плідно, а динамічно розвивають тут історики Степанков, Баженов, мовники Яворська, Марчук та інші. А ще ж треба обов’язково згадати, що Кам’янець-Подільський тісно пов’язаний з науковою творчістю академіка, директора Інституту історії В.Смолія, котрий був гуманітарним віце-прем’єром в уряді В.Пустовойтенка. Його особисті праці, а ще – в співдружності з В.Степанковим — фундаментальний внесок у розвій національної історіографії. Таку оцінку особисто чув від учених США, Канади на міжнародній конференції істориків в університеті «Острозька Академія».
До речі, про Острог. Це також саме той приклад, як колись заштатне містечко нині перетворюється в популярний культурно-освітницький центр, і не в останню чергу завдяки відновленій Академії, що бере свій початок з епохи Галшки Острозької. Завдяки не лише ректорату, а й всьому професорсько-викладацькому загалу вищий навчальний заклад стає престижним у середовищі випускників середніх шкіл. До того ж, усвідомлення важливості Академії для інтелектуального розвою краю зрозуміли місцеві чиновники і, об’єднавши зусилля й ресурси, спорудили унікальне за красою й побутовими умовами студентсько-викладацьке містечко довкола навчального закладу. До речі, в дуже простий спосіб: губернатор зібрав усіх рай- та міськадміністраторів і зобов’язав кожного за кошти адміністративної одиниці спорудити один котедж. І нині Острозька Академія може запрошувати на роботу на тривалий термін учених з усіх куточків країни і навіть світу: умови дозволяють. Приміром, ентузіаст історичної науки В.Атаманенко, директор нею ж започаткованого інституту діаспори, назавжди переїхала до Острога з сім’єю, полишивши Дніпропетровський університет.
Чимало ми, приміром, знаємо про знаменитий дендропарк «Софіївка» в Умані, але значно менше — про місцевий аграрний університет, що вже десятиліттями забезпечує висококваліфікованими кадрами сільське господарство країни і, водночас, у нелегкий для аграрної науки час продовжує дослідження завдяки цілій плеяді місцевих науковців.
Загалом, чимале здивування у мене викликав контингент науковців та пошуковців, котрі заявили про свою участь у традиційній (вже 15-й за ліком) Міжнародній науковій конференції імені професора Сергія Бурого, що влітку відбулася в Інституті мовознавства імені О.О.Потебні. Заявки подали аж 900 учасників із 14 країн світу, і кожен десятий був із районного центру чи містечка України та закордонних периферійних регіонів, де компактно проживає українська діаспора! Іноді аналіз учасників просто ставив перед неймовірним, здавалося б, за звичним сприйняттям, фактом: найбільше дослідників – мовознавців, літературознавців, перекладачів – було з... донбасівської Горлівки (13 філологів)! Умань, Бердянськ представляли по 9 науковців, Кривий Ріг — 8, Кам’янець-Подільський — 7, Слов’янськ — 6...
Загалом, переважна більшість мовознавців на конференції була з півдня, сходу й центру України. Якщо з тернопільських Чорткова та Кременця було по одному любителю рідної словесності, то зросійщений Маріуполь делегував до Києва аж шістьох філологів. Двоє галичан з Дрогобича аж ніяк не могли затінити п’ятьох ніжинців. По двоє науковців прибуло з Ялти, Первомайська, Ізмаїла, Дніпродзержинська, один з Кременчука, що змушує дещо по-іншому глянути на загально визнану тезу, мовляв, лише на заході України переймаються мовними проблемами.
Двоє громадян Словаччини презентували українську Пряшівщину, стільки ж білорусів — прикордонну до нас Мозирщину, не відстали й кубанські козаки — по одному філологу приїхало з Слов’янська-на-Кубані та Дзержинська. Шкода лишень, що все Прикарпаття було представлено одним мешканцем Косова. Однак — усе ж райцентр...
Що ж випливає з цього географічного аналізу? Чому так продумано й точно б’є Ніколаєнко по тій же Рівненщині, Полтавщині та ще понад півдесятку областей, де є й маупівські філії? Невже хто з тверезомислячих людей повірить, що всі, без винятку, понад 80 вищих навчальних закладів, над якими позбиткувався міністр-соціаліст, є всуціль не укомплектованими кадрами потрібного рівня, відтак — десятки, якщо не сотні тисяч студентів усі не відповідають інтелектуальному рівню в уявленні пана-товариша Ніколаєнка? Ніколи не повірю, що й всі, знову ж – без винятку(!), 4650 випускників, котрим міністр, який і дня не працював у середній школі, й тепер не хоче віддати здобуті ними чесно дипломи про вищу освіту, недолугіші й менш розвинутіші за комсомольського парвеню райкомівського розливу. Просто товариш соціаліст добре розуміє, що всі краї держави мають могутній, але поки що не розкритий потенціал, що за сприятливих умов, як приміром, в Острозі чи на Поділлі, може стати потужним ще одним джерелом становлення незалежної України. Коли постане не одна МАУП чи Кобзарів національний університет, а й динамічні вищі навчальні заклади у сотнях міст усіх 27 регіонів держави, агентурі впливу, що підтанцьовує в руках ляльководів в особі депутата Держдуми Росії гаспадіна Ігрунова та йому подібних, котрі напряму працюють з вождями лівих в Україні, буде важко повернути нас усіх назад до російської стодоли, щоби мовчки й надалі ремигали під наглядом тамтешнього держиморди. Студенти Поділля й Слобожанщини, Волині й Донбасу, Криму й Закарпаття з різним, але унікальним місцевим світосприйманням, взаємозбагачуючись через етнорозмаїття й географію походження, ставши на ноги, зметуть зайд і запроданців, що нині тимчасово окупували владні поверхи на Грушевського та біля Повітрофлотського мостопроводу.
Вищезгадані факти з діяльності інтелектуальної еліти в регіонах України лякають вічно вчорашніх, котрі через інстинкт самозбереження саме й поціляють у своїй блюзнірській діяльності по потенційному джерелу нашого подальшого поступу.
Але це все — тимчасово й безперспективно. Як не спинити потужне повноводдя Дніпра, що могутнішає не лише завдяки Прип’яті, Десні чи Ятрані, від ще менших річок і потічків, так не спроможні каліфи на годину заборонити наше прагнення до освіти й науки на кожному квадратному метрі нашої Вітчизни — в Острозі чи Прилуках, Білій Церкві чи Ніжині...
Юрій БРЯЗГУНОВ