Бо та природа неподалік від його рідного села з якогось часу стала забороненою зоною. І зовсім не через спорудження там якогось секретного об’єкту чи техногенного забруднення. Причина інша: ті чарівні місця й землі належать колишньому народному депутатові України, колишньому (за часів правління Леоніда Кучми) керівникові сумнозвісної ДУСі (Державного управління справами), а нині втікачеві Ігореві Бакаю.
Ще один мій знайомий нещодавно відвідав село Трахтемирів на Канівщині і, маючи особливий пієтет до історичної минувшини, вирішив пройтися стежками, де далекого 1845 року ходив Тарас Шевченко. Селяни відрадили те робити, сказавши, що можна й кулю в спину отримати: приватизовані Бакаєм сотні гектарів лук, лісів і урочищ охороняються найнятими автоматниками. Зауважмо: Ігор Бакай давно є громадянином Росії, де переховується від українського правосуддя, але неозорі угіддя ніхто й не збирався повертати в лоно держави, отож автоматники від його імені не поскупляться на дев’ять грамів свинцю тому, хто посягне на священне право приватної власності. Який перманентний театр абсурду, які привселюдні «вистави»!
Кажуть, за Бакаєм тюрма плаче, через те він і чкурнув до Москви, під «патронат» тамтешнього президента, чий імперський «омофор» є прихистком для багатьох перелітних птахів з України, сколошканих помаранчевими подіями. Серед них — і екс-міністр внутрішніх справ (знову ж таки в уряді часів Кучминого президентства) Микола Білоконь, чиї «заслуги» перед українським народом ще мають бути належно поціновані, а тим часом оцінені владою в 15 тисяч гривень пенсії з кишень українських платників податку. Точаться чутки, ніби вони там, «в екзилі», вже сформували свій еміграційний уряд, готовий за слушної нагоди стати до керма на Печерських пагорбах. Бо свого часу недокерували, недорозкрали, недорозбудували. Проте постійно мріють про реванш.
Очевидно, спонуканий саме такою мрією, вернувся в Україну ще один одіозний діяч режиму Леоніда-другого — відставний керівник Сумщини, заповзятий колекціонер мисливсько-рибальського знаряддя та мідних тульський самоварів і власник (принаймні — до втечі у США) ста тридцяти породистих коней Володимир Щербань. Цей прибув, як мовиться, на білому коні — без тіні боязнечі стати перед Фемідою, бо, виявляється, геть ні в чому не винний, а що шукав політичного притулку за океаном, то це не тому, що уникав правосуддя, а винятково з метою діждатися, коли на батьківщині те правосуддя відновиться.
Воно відновилося для Щербаня з утворенням регіонально-комуно-соціалістичної парламентської коаліції та поверненням Віктора Януковича у крісло прем’єра. Воднораз факт безперешкодного повернення заокеанського втікача став сигналом для інших «блудних синів» (точніше — блудливих) про те, що в теперішньої урядово-парламентської більшості знайдеться досить білих породистих коней. Скажімо — як це символічно виглядатиме: Білоконь на білому коні! І ніхто його не дістане й не вкусить! Бо очі Феміди хоча й зав’язані, але пов’язка на них — біло-синя.
І це вже — зовсім не театр абсурду, який узявся інсценізувати драму з назвою «Бандитам — тюрми!» Це — добре зрежисована вистава, в якій дійові особи та виконавці є одними й тими ж особами з конкретними, добре всім відомими іменами. Вона була поставлена якраз до «круглої» дати — ста днів нового терміну перебування Віктора Федоровича на чолі уряду. І, очевидно, неспроста. Адже на тлі цілого сонму публічних постатей із вельми сумнівною репутацією щодо законопослуху ніхто вже й не згадуватиме про два давні «непорозуміння» молодого й зеленого полювальника за шапками на чужих головах. Отак, як велике краще видніється зоддалік, так мале практично губиться для ока на тлі великого. Чим більшим є переступ закону всіма отими бакаями, щербанями, білоконями — тим дрібнішими видаватимуться юнацькі гріхи колишнього єнакієвського хлопця.
У той же час парламентсько-урядова більшість робить усе для відбілювання головних фігурантів злочинного режиму, зметеного народним гнівом зразка 2004 року. Для початку Володимира Щербаня відпущено Генпрокуратурою на поруки «під чесне слово» кількох народних депутатів. Свого часу так було відпущено Бориса Колесникова, кримінальна справа проти якого в подальшому благополучно розсмокталася. Не маймо сумніву — розсмокчеться вона й щодо сумського поверненця. Такий політичний клімат встановився в країні.
У цьому зв’язку варто процитувати слова комуніста номер один в Україні Петра Симоненка, коли він коментував події в Києві 7-го листопада, пов’язані із «святкуванням» чергової річниці більшовицького перевороту в Петрограді: «Правоохоронні органи, коли заважали лівим пересуватися Хрещатиком, з одного боку намагалися охороняти громадський порядок, але ж з іншого, НА ЖАЛЬ, виконували рішення суду, яке не є демократичним, адже тим самим вони заборонили конституційне право громадян на проведення тих чи інших акцій».
Як бачимо, факт виконання міліці
єю судової ухвали викликає у представника чинної влади (Симоненко — лідер однієї з трьох фракцій, що тримають більшість у Верховній Раді) глибокий жаль. Він без жодних вагань привласнює собі право коментувати рішення суду, «яке не є демократичним», бо добре орієнтується, хто сьогодні заправляє балом у країні. Відпущення на поруки людини, проти якої давно заведено кримінальну справу, у Симоненка жалю не викликає. І про чорний слід Бакая чи Білоконя на українській землі він воліє за краще «мовчати в ганчірочку». Мовчи, глуха, — менше гріха.
Але якщо Петро Миколайович, добре усвідомлюючи власну політичну вагу, тільки на словах висловлює жаль, то важковаговики сьогоднішньої політичної гри діють без зайвої балаканини (утім, вони теж навчилися красиво говорити в телекамери, наївно розраховуючи, що хтось їм вірить). І якщо Україна мовчки «проковтне» приїзд Щербаня — це ще більше розв’яже їм руки. Думається, за сто днів вони викували не одну вуздечку й приготували не одного білого коня. Отож готуймося зустрічати чергового «блудного сина»!
Василь ГУРТОВИЙ