Та після перемоги нової президентської команди запанувала цілковита тиша, яка триває вже майже два роки. Жодний розкрадач державного майна, народних коштів у величезних розмірах не опинився за ґратами, не покарані й брутальні фальсифікатори президентських виборів 2004 року, а боротьба з корупцією здебільшого, як і раніше, тільки декларується. І це тоді, коли Україна, за висновками Ради Європи, вважається однією з найбільш корумпованих країн світу. Лише за минулий рік наша держава втратила 10 позицій в рейтингу конкурентоздатності Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), спустившись з 68 на 78 місце. «Україна страждає від неефективних прав власності, практики зловживань і корупції на всіх рівнях влади, в тому числі і в судах. І хоча рівень корупції дещо знизився з початку 2004 року, він усе ще високий, враховуючи міжнародні стандарти», — такою є думка головного економіста і голови світової мережі конкурентоздатності ВЕФ Августо Лопес-Клароса.
Певно, відчувши, що пауза у виконанні своїх головних передвиборчих гасел стає вже непристойною, Президент України Віктор Ющенко у вересні нинішнього року подав на розгляд Верховної Ради антикорупційний пакет, який містить шість законопроектів. Три з них передбачають ратифікацію Конвенції ООН проти корупції, Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією та Додаткового протоколу до кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією. Три інші законопроекти ніби спрямовані на поліпшення існуючого законодавства і сформульовані так: Закон про засади запобігання та протидії корупції, Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення, Закон про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень.
Як же оцінюють наші законотворці цей пакет Президента України? Думку одного з них — народного депутата, заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією Сергія Міщенка — я почув на засіданні Національного прес-клубу реформ.
Сергій Григорович Міщенко, незважаючи на молодий вік (йому 35 років), вже має чималий досвід правоохоронної роботи. Він закінчив Національну юридичну академію імені Ярослава Мудрого, шість років обіймав прокурорсько-слідчі посади районного та міського рівнів, був начальником управління генеральної прокуратури України з координації діяльності правоохоронних та інших державних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. У 2001-2002 роках — прокурор Київської області, наступні два роки — заступник прокурора Києва. Потім — старший помічник генерального прокурора України у зв’язках з Верховною Радою. Працював також радником з правових питань прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. В 2006 році обраний народним депутатом України від блоку Юлії Тимошенко. Отже, правовій компетенції такого професіонала, гадаю, можна довіряти.
Проаналізувавши пакет ініціатив Президента України, Сергій Міщенко загалом позитивно оцінив законопроекти щодо ратифікації згаданих конвенцій. На його думку, насамперед важливо те, що конвенція ООН проти корупції та кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією зобов’язують Україну привести своє законодавство в цій частині до світових вимог. Конвенція ООН передбачає спрощення видачі правопорушників, які втекли за кордон. Таким чином, з’явиться можливість повернути в Україну й покарати тих корупціонерів, що нині перебувають на територіях держав, з якими в нас немає договорів про екстрадицію.
До позитиву Сергій Міщенко зараховує і можливість створення спільних з правоохоронцями інших країн світу слідчих груп. Причому докази, здобуті там, матимуть в Україні юридичну силу. Так само юридичну силу матимуть у нас і висновки зарубіжних експертів-криміналістів. Добре, що конвенція ООН передбачає участь громадськості в антикорупційній боротьбі, а також відповідальність посадових осіб за зловживання (торгівлю) впливом. Але в запропонованих Президентом законодавчих актах немає механізму запровадження цих норм. Вони автоматично перенесені з тексту конвенції, як і чимало інших.
З іншого боку суперечливим вважає Сергій Міщенко положення Конвенції ООН (механічно перенесене в проект Закону про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень) про істотне розширення кола осіб, які мають притягатися до кримінальної відповідальності за корупційні діяння. В це коло потрапляють юридичні і навіть фізичні особи з приватного сектора підприємництва. Народний депутат справедливо побоюється, що працівники правоохоронних органів, які ведуть боротьбу з корупцією та організованою злочинністю, спрямують свої зусилля на приватний сектор економіки, аби мати високі показники в роботі.
Крім того, згідно з українським законодавством, підприємство чи установа не може нести кримінальну або адміністративну відповідальність, оскільки, скажімо, хабар отримує (дає) конкретна людина. Чинним законодавством за протиправні дії юридичних осіб встановлено низку адміністративно-господарських санкцій, які забезпечують комплекс заходів впливу на них. Введення ж запропонованих змін потребує процесуальної узгодженості з чинним законодавством. А це сотні змін до статей і пунктів.
Запропоновані зміни в Кримінальному кодексі України щодо боротьби з корупційністю у приватному секторі, на думку депутата, встановлюють штучне розмежування кримінальної відповідальності державних службовців і осіб, які виконують службові обов’язки на приватних підприємствах. А це означає, що в Кримінальному кодексі з’явиться окремий розділ, хоч там вже є стаття, яка передбачає відповідальність за зловживання або перевищення службових обов’язків. Навіщо дві ідентичні?
При механічному перенесенні положень конвенцій в законодавчі акти деякі необхідні норми можуть випасти. Так і сталося. Сергій Міщенко відзначив, що міжнародні норми передбачають певні заохочення для осіб, які повідомляють правоохоронним органам про корупційні діяння, та імунітет і пом’якшання покарання для корупціонерів, які суттєво допомогли слідству. А в президентських законопроектах такої норми немає. Депутат переконаний, що вже час перейти від суто каральних заходів за корупційні діяння до системи батога і пряника.
Як заступник голови профільного комітету Верховної Ради Сергій Міщенко пропонує, по-перше, терміново ратифікувати згадані конвенції, які дивним чином ще не ратифіковані, хоч Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією підписана Україною в 1999 році, а Конвенція ООН проти корупції — в 2003-му. Це дасть базу для оновлення вітчизняного антикорупційного законодавства та сприятиме підвищенню іміджу України в світі.
По-друге, національне законодавство слід не просто змінювати, а удосконалювати. Не можна механічно переносити норми конвенцій в українське законодавство без відповідної адаптації. По-третє, до протидії корупції треба залучати профспілки, інші впливові громадські організації. Для цього навіть достатньо створити правову основу щодо забезпечення доступу громадян до відповідної інформації. Нині суспільству не показують реальної картини боротьби з корупцією, бо органи влади не хочуть, аби люди знали про їхню бездіяльність.
За статистикою, протягом минулого року до судів подано 6111 протоколів про корупційну діяльність. За результатами їхнього розгляду звільнено з посад лише 102 особи. Вже нинішнього року до судів направлено майже 2,5 тисячі таких протоколів, усунуто з посад — чотири особи. Серед покараних посадовців торік є державні службовці першої та другої категорії (міністри, заступники міністрів), але навіть народному депутату невідомі їхні прізвища.
До речі, нині для звільнення посадових осіб за кримінальні діяння вже немає правових підстав. Ще Леонід Кучма запропонував, а Віктор Ющенко в березні 2005 року підписав закон «Про зміну до Закону України «Про боротьбу з корупцією», і з законодавства зникла така норма, як звільнення з посади корупціонера. Ще й мотивація цинічна: «Для посилення боротьби з корупцією». Хіба Президент України, який обіцяв бандитам тюрми, не розуміє, що найвищим заохоченням до злочину є безкарність?
То нема чого тепер дивуватися поши
ренню корупції в усіх сферах нашої діяльності. А надісланий з Банкової антикорупційний пакет законопроектів, як свідчить аналіз, скоріше, є декларацією (за винятком ратифікації конвенцій), ніж інструментом для практичних дій. Багато там непродуманого, сирого, що ще раз підтверджує небажання влади хоча б часткового подолати це небезпечне явище.